Популярність радіопередач Станіслава Ліґоня, що виходили в ефірі регіональної радіостанції Польського радіо у Катовицях була такою, що в години, коли вони виходили, у всій Сілезії порожніли вулиці. Коли ж під час чергової своєї передачі «Przy żeleźnioku» («Біля пічки» — укр.) 30 квітня 1939 року, він звернувся до слухачів із закликом про пожертви на кулемет для польської армії, щедрість сілезців перевершила всі можливі очікування. Хоча сам Ліґонь, здається, до кінця не усвідомлював сили свого авторитету. Він боявся, що зберуть недостатньо коштів і тому до останнього вагався. Але перш ніж встигла завершитися передача, у фоє радіо і перед будівлею зібрався натовп із понад тисячі людей. І навіть прибула поліція.
«Виявилося, що популярність Ліґоня була настільки великою, і в Сілезії її порівнювали із "Веселою львівською хвилею", про яку ми вже говорили. Ба більше — цю програму слухали навіть у Німеччині, де вона була заборонена. Всупереч цьому люди якось збиралися і, навіть попри спроби глушіння, слухали ці передачі. Тож реакція на збірку була настільки широкою, що пожертви від слухачів надходили з-за кордону, і навіть з німецького боку. Врешті-решт на зібрані кошти можна було купити не тільки гвинтівку, або кілька, ба навіть танк чи літак. Це також був перший загальний збір, так би мовити, на військові цілі, подібно до того, з чим ми маємо справу дуже часто і сьогодні, хоч би на потреби Збройних сил України. Приміром, в Польщі також були збірки на Bayraktar», — розповів Кшиштоф Саґан.
Артисти «Веселої львівської хвилі» разом з Геленою Роут-Тимєнецькою та Станіславом Ліґонем
Напередодні початку Другої світової Станіслав Ліґонь до останнього не хотів виїздити з батьківщини. Однак критика політики Німеччини стосовно поляків і висміювання промов Гітлера пророкували йому вірну смерть, щойно б німці увійшли до Катовиць. Тож, за наказом вищого керівництва, 1 вересня 1939 року Станіслав Ліґонь виїхав до Варшави, звідти до Любліна, а згодом до Угорщини, де, змінивши ім'я, працював з польським журналістом та сілезьким повстанцем Генриком Славіком. Ще за короткий час він переїхав до Югославії, де працював у Комітеті у справах польських біженців до 1941 року. А потім через Кіпр і Туреччину Станіслав Ліґонь дістався до Палестини й оселився в Єрусалимі, який, до слова, і Ізраїль та Палестинська автономія офіційно вважають своєю територією. В Палестині кілька років Ліґонь прожив у монастирі, який місцеві домініканці надавали для емігрантів, що опинилися в подібній ситуації. Там Ліґонь знову долучився до літературної та театральної діяльності, й займався живописом. Писав і вів радіопередачі, а також опублікував скорочене видання «Берів і Боєк» (що з сілезького діалекту може перекладатися як «Розповіді та анекдоти») та нарисами із сілезького життя. До Катовиць Станіслав Ліґонь повернуся лише в вересні 1946 року.
«Я пам'ятаю, що вдома постійно про це говорили, адже повернення дідуся додому весь час було непевним. Родина боялася, що його тут можуть переслідувати або заарештувати. Адже, зрештою, він повертався з армії Андерса. Я народився у 1943 році й ніколи не бачив його до цього, лише уявляв, бо, звісно, бачив фотографії. Пам'ятаю той вечір, коли він приїхав. Вже було відомо, що він приїхав у Чеховіце-Дзедзіце, і що машина везе його до Катовиць. Ми всі стояли у великій залі нашого будинку на першому поверсі в напівтемряві та чекали, коли ж з'явиться дідусь. Це були дуже сильні емоції. Пам'ятаю, що мама тоді плакала, а я в очікуванні все дивився на дверний дзвінок. Раптом він задзвонив, і дідусь піднявся сходами. Він здавався мені таким великим. Насправді він вже не був таким високим, але мені, малому, здавалося, що він був величезний і мав бороду, за яку я постійно його смикав. Пам'ятаю, як дідусь закинув на спину свій подорожній мішок і пішов нагору, де був його кабінет. Потім була якась родинна вечеря, але було вже пізно і мене поклали. Дідуся я бачив щодня, бо ми жили практично в одній квартирі. Не хочу сказати, що був улюбленим онуком, але дідусь дуже про мене піклувався. Я залишався з ним і бабусею, коли батьки йшли на роботу. Переважно я проводив час з бабусею, бо дідусь не мав багато часу. Він постійно писав, і я чув, як із кабінету лунає стукіт друкарської машинки. І я знав, що туди в цей час не можна заходити. Дідусь часто нас писав. Кожна дочка, кожен онук мали свої портрети. Пізніше, коли він знову почав працювати на радіо, часу на це вже не вистачало часу. І, мабуть, давався взнаки вік. Окрім цього, до дідуся постійно приходили люди з різних установ: делегації від профспілок, з металургійного комбінату. Разом з тим дідусь змайстрував мені театр ляльок, і ми робили домашні вистави. Там була сцена і декорації, було навіть освітлення і завіса, яка рухалася. Ми робили ляльок, їх шила мама шила. Потім колеги приходили й допомагали, і дідусь був дуже щасливий. Я дізнався вже пізніше, що він розумівся на цих ляльках, адже після народного голосування в Сілезії він завідував секцією народного театру, театру маріонеток, який у двадцятих роках гастролював будинками культури. Дідусь для мене був справжнім генієм у всьому, щоб він не робив: чи то малював, чи співав, - всі йому кланялися і вітали навіть на вулиці. Зрештою, коли ми виходили на прогулянку, то всі зупинялися і бажали йому всього найкращого й казали: "Карлику, ви тільки тримайтеся!" І я ходив гордий, як павич, за свого дідуся. Він також водив мене до дитячого садочка і школи. Дідусь завжди створював таку атмосферу неймовірної життєрадісності. Він сяяв, сміявся з усього, хоча іноді міг бути холериком і засмучувався. Але завжди він приходив до тями й завжди міг все вирішити. Тобто, він був дуже життєрадісним», — згадує онук Станіслава Ліґоня Анджей Сас-Яворський. Це запис з архіву Польського радіо Катовиці. До роботи під мікрофоном Польського радіо Катовиці Ліґонь повернувся у вересні 1946 року. Але вже, звісно, не як директор, а як диктор і автор програм. Цю новину з радістю сприйняли слухачі, але не тодішня влада, зокрема, тому що до війни Ліґонь був депутатом Сейму, що підтримував Санацію. Тож працювати на радіо йому було нелегко.
«Багато його текстів не проходили цензуру і відхилялися. Тоді, як згадували діти та онуки Ліґоня, він часто приходив додому розлючений через те, що вкотре стикався зі стіною нерозуміння, яку не міг подолати. Водночас, коли він читав листи від своїх слухачів, це якось допомагало йому. І він казав, що його роль полягає в тому, аби приносити слухачам жменьку радості. Щоб навіть у ці сумні часи вони мали якусь радість. Після війни Ліґонь вів передачі "Przy sobocie po robocie" ("У суботу після роботи" — укр.), потім — "Wczoraj była niedzieliczka" ("Вчора була неділенька" — укр.), яка відсилала до його довоєнних передач "U Karliczka brzmi pieśniczka" ("У Карлика звучить пісенька" — укр.). Це вже була передача, в якій розмови зі слухачами поєднувалися зі співами. А потім, з жовтня 1952 року, з'явився радіосеріал "Czelodka Radiowa". В ньому Ліґонь виконував роль голови сім'ї, його дружину грала актриса з катовицького театру. За сюжетом, у них було двоє дітей, одного звали Станік, щоправда, у програмі він з'явився лише один раз. Казали, що він був в армії й просто переповідали його пригоди. Хтось намагався порахувати, скільки ж дійових осіб з'явилося у цьому серіалі. Це було близько двохсот різних героїв. Передача транслювалася навіть кілька років після смерті Ліґоня у 1954 році. У мене є буклет цієї передачі з 1954 року. Він був виданий тоді, коли після смерті Сталіна Катовиці перейменували у Сталіноґруд. В цьому буклеті опубліковані пісні, які звучали в цій передачі, і ноти, аби кожен міг підспівувати. Це було дещо схоже на радіокабаре, але за принципом серіалу, де кожна наступна частина випливала із попередньої. Це була ціла історія, а не кожен скетч окремо», — доповнив Кшиштоф Саґан.
Зі скетчами із передачі "Czelodka Radiowa" Станіслав Ліґонь нерідко виступав й окремо. Помер Станіслав Ліґонь 17 березня 1954 року. Його похорон став народною маніфестацією у кілька десятків тисяч жителів Верхньої Сілезії. Як згадував його онук Анджей Сас-Яворський, влада запропонувала організувати офіційний державний похорон за умови, що це буде світська церемонія. Однак, добре знаючи Ліґоня, що сам він ніколи б не погодився на державне комуністичне поховання, родина відмовилася. Тож прощання з Ліґонєм організували вдома, куди прийшло стільки людей, що це зайняло два дні. А потік людей охочих провести Карлика з Коциндра в останню путь мусили контролювати правоохоронці. У листопаді 1977 року ім'ям Станіслава Ліґоня було названо радіостанцію в Катовицях. У 1983 році була заснована його премія. Нею відзначають людей, які мають заслуги перед Сілезьким регіоном у своїй культурній, громадській та політичній діяльності, зокрема за роботу на радіо. У 2012 році під час святкування 85-річчя Польського радіо Катовиці перед будівлею радіо було встановлено латунну лавку з пам'ятником Станіслава Ліґоня.
Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan