В умовах нинішніх можливостей заворушень, зі зменшенням довіри до уряду та президента РФ, було вирішено зробити цю тему на найближчі роки пріоритетною. Однак реальність показує, що геополітична діяльність все-таки перемагає соціальне благо, – пише редактор порталу BiznesAlert.pl Маріуш Маршалковський.
У 2005 році рівень газифікації у Росії становив 55%. З того часу Ґазпром побудував понад дві тисячі газопроводів загальною довжиною понад 34 тисячі км. За інформацією компанії, станом на 1 січня 2021 року 71,4% території Росії забезпечено постачанням газу.
Згідно з останніми планами, які Кремль в особі президента Путіна намагається реалізувати, – до 2030 року щонайменше 85% території Росії мають бути газифіковані. Це означає, що Ґазпром за 9 років повинен подвоїти швидкість газифікації і, таким способом, значно збільшити інвестиційні витрати. За підрахунками російського міністерства енергетики, вартість газифікації до рівня 85 відсотків до 2030 року потребуватиме від Ґазпрому витрат у розмірі 1,9 трлн рублів.
Мільйонам росіян соромно, що держава зосереджується на доставці газу в далекі країни за кордон, і не може або не хоче забезпечити жителів Уралу, Сибіру чи Далекого Сходу можливістю користуватися цим благом. В умовах зменшення підтримки Путіна та російського уряду загалом аспекти комфорту, економіки, безпеки та здоров’я стають все важливішими, і в майбутньому можуть спричинити соціальні заворушення.
У процесі газифікації Росії проблемою є не лише недостатня кількість коштів, що виділяються на розвиток інфраструктури. Одна з проблем – це відсутність належної координації дій між Ґазпромом та регіонами. Як оператор та власник Єдиної системи газопостачання, тобто системи транспортування, зберігання та перероблення природного газу, Ґазпром відповідає за будівництво установок високого та середнього тиску. Ідея полягає в тому, що компанія створює магістралі високого тиску в певному регіоні, тоді як за будівництво газорозподільних трубопроводів низького тиску відповідають органи окремих федеральних суб’єктів, районів та міської влади.
І тут виникає проблема, пов’язана з фінансуванням подальшої частини інвестицій в окремі міста та села, а це означає, що, попри те, що Ґазпром виконує свою частину завдання, подальший процес зупиняється до часу, поки місцеві органи влади не знайдуть кошти. Цей процес може тривати кілька років.
У Росії немає єдиного оператора системи розподілу, а це означає, що витрати на таку операцію різняться в кожному регіоні Росії. В деяких суб’єктах місцева влада субсидує жителів, тоді як в інших субсидій нема.
Труднощі, крім витрат, також спричинені самим процесом отримання дозволів, погоджень та проєктів підключення. Найняти належно підготовлену компанію, яка заповнить усі необхідні документи та дозволи, дуже дорого, а робити це індивідуально для багатьох споживачів неможливо.
Газифікація також не сприяє монопольному положенню Ґазпрому. Компанія не хоче продавати газ, наприклад, у віддалені населені пункти на півночі Красноярського краю. Витрати, понесені на інвестиції в газопроводи, компресорні станції та всю інфраструктуру, практично ніколи не будуть відшкодовані, тоді як витрати на обслуговування можуть перевищувати доходи. Тим паче, що російський роздрібний ринок газу регулюється, а це означає, що Ґазпром повинен продавати газ роздрібним продавцям нижче ринкової вартості. Інші газові компанії (включаючи Новатек) звільняються від цього зобов’язання, але в їхньому випадку найважливішими є бізнес-клієнти, які мають постійний попит на газ. Щодо індивідуальних клієнтів, попит залежить головно від пори року і температури за вікном. Монопольне становище надає Ґазпрому ексклюзивне право експортувати газ за кордон, і з цього має фінансуватися газифікація. Однак, поки що, невеликий відсоток цих надходжень було інвестовано у внутрішні інвестиції, спрямовані на прискорення процесу газифікації населення. Індивідуальні споживачі також не є основною цільовою групою для енергетичних компаній.
На думку деяких оглядачів російського енергетичного ринку, до 20% населених пунктів РФ не будуть постачатися газом в основному з логістичних, а також практичних причин. Економічно неможливо здійснити газифікацію села, в якому проживає кілька десятків людей, а саме село розташоване за сотні кілометрів від найближчої газової магістралі. Крім цього, для деяких місцевостей газифікація із використанням СПГ видається більш доцільною. Однак, враховуючи російські відстані, цей метод не найдешевший. Іншим елементом є той факт, що газ це лише джерело енергії, необхідної, наприклад, для обігріву будинків, обігріву води та приготування їжі. Альтернативою газу на сході Сибіру є гідроенергетика, яка забезпечує велику кількість електроенергії. Ця енергія набагато дешевша за природний газ, а інвестиційні витрати незрівнянно нижчі.
Газифікація є важливим елементом внутрішньої політики Кремля. Це має бути символом більш ніж двадцяти років правління Путіна, який бореться за те, щоб росіяни мали доступ до блакитного палива, якого в Росії вдосталь. Проблема, однак, полягає в тому, що її в достатку лише для потреб геополітичних проєктів, таких як «Північний потік», «Сила Сибіру» або «Турецький потік». Ці проєкти з грізними назвами мають демонструвати політичну силу Росії. Прискорення процесу газифікації в інших районах Росії – ще один елемент політичної гри Кремля з росіянами, особливо в умовах падіння рейтингу як уряду, так і самого ватажка Кремля. Тому нещодавно в інструкціях Кремля до Міністерства енергетики з’явилися дві досить революційні пропозиції. Перша передбачає створення єдиного оператора газорозподільної системи, щоб він відповідав за реалізацію проєктів від газопроводів високого тиску Ґазпрому до кухонної плити окремого будинку. Друга революційна ідея – передача оплати з «останнього кілометра» на державу. Це означало б, що населенню не довелося б платити за дорогі інвестиції з підключенням. Невідомо, наскільки ці пропозиції реальні. Їх реалізація коштуватиме додаткових мільярдів доларів, чого наразі в касі Ґазпрому не видно. Але тоді, коли гроші ще були, подібної ідеї ніхто не придумав.
Biznesalert.pl/В.П.