На першому етапі, в години, коли ти тільки покидаєш місце, з яким ти був пов’язаний все своє життя, тебе огортає почуття страху: страх більше ніколи не побачити свою домівку, страх востаннє обійняти дорогу тобі людини, страх дізнатися, що місце, яке ти любиш, може бути захоплене чи знищене. Водночас тебе огортає страх і за власне життя. Коли ти евакуюєшся автомобілем, як в моєму випадку, цей страх полягає в тому, що будь-яка частина дороги, якою ти їдеш, може бути під загрозою обстрілів чи вибухів і ти ще довго не почуваєшся в безпеці, навіть залишивши місце потенційних бойових дій.
Етап другий – це усвідомлення. По-перше, усвідомлення того, що ти вже покинув свій дім і точки повернення немає – тепер ти повинен уберегти себе і вгамувати той страх, який переповнював тебе в перші години, адже тебе чекає складний та довгий шлях, який потребує емоційної витримки та відносного спокою. По-друге, ти усвідомлюєш умови, в яких опинилась твоя країна. Виїжджаючи з околиць Києва, я бачив розбомблену, повністю згорілу військову частину, знищені автомобілі – війна заглянула просто в мої очі. Також цю атмосферу воєнного життя підкріплюють численні блокпости з десятками військовослужбовців, що контролюють порядок, які стоять на кожному в’їзді та виїзді у містах та селах – навіть на заході та центрі країни, в місцях, де, здавалось, про війну й не чули ніколи; воєнна техніка, яка пересувається кожною частиною дороги; автомобілі з гуманітарною допомогою, які прямують в найбільш гарячі точки, де люди цієї допомоги найбільше потребують – складається відчуття, наче країна вже роками перебуває в умовах війни. Водночас, стоячи в кілометрових заторах, ти усвідомлюєш масштаби того, що відбувається – безглузда кровопролитна війна змушує тікати тисячі, мільйони людей, які надіються вберегти своє життя, життя власних дітей.
На третьому етапі, коли ти вже у відносній безпеці, тобою оволодіває втома. Дорога довжиною у 600 кілометрів до Львова, де в подальшому ти відправишся за кордон, яка за звичайних умов тривала би пів дня, тепер займає майже дві доби. Ти не відчуваєш багатьох частин свого тіла, тому що практично вся твою дорога – це сидіння в автомобілі ще з п’ятьма людьми, які, так як і ти, тікають від путінського імперіалізму. Знайшлися, звичайно, і позитивні моменти, коли на половині нашого шляху на ночівлю нас прийняла практично незнайома сім’я, яка нагодувала і знайшла місце для сну для десятьох людей, тим самим показавши всю великодушність та щедрість українського народу. Але майже 24 години без душу, атрофовані спина та ноги і, що найгірше, постійне хвилювання за життя та здоров’я близьких людей, які залишилися в небезпечному місці, ставлять під сумнів твою життєздатність. І саме психологічна втома, викликана хвилюванням, страхом та невпевненістю в своєму майбутньому породжує це почуття.
Але на кожному з етапів тебе супроводжують відчуття, які домінують над іншими фізичними та психологічними – це злість та почуття тотальної несправедливості. Ти не розумієш чому ти повинен їхати за сотні кілометрів від свого місця проживання, ти не розумієш заради чого розв’язана ця війна, ти не розумієш чому помирають безневинні люди, діти і чому під такою ж загрозою опиняються дорогі і тобі люди. І, як би це дивно не було, ці почуття починають мотивувати: мотивують будь-якими методами допомагати своїй армії та народу, які цього потребують, задля швидшої перемоги над окупантом; мотивують відновити справедливість, за якої агресор буде справедливо покараний і понесе найбільш заслужену відповідальність; мотивують якнайшвидше повертатися на рідну землю, де ти допоможеш відновити втрачене і де пануватиме мир. І цю мотивацію підкріплює кожен дзвінок від твого друга, тата, знайомого, який каже, що вони живі і що вони чекають на тебе. Після цього віра та надія переростають будь-який страх, а сумнівів у нашій перемозі не залишається взагалі.
Владислав Лесик для Української служби Польського радіо
