5 серпня припадає 75 річниця «чорної суботи», одного з найбільш трагічних днів Варшавського повстання, коли відбувалася Різанина Волі – знищення мешканців цього варшавського району, здійсненого підрозділами СС та німецькою поліцією в перші дні повстанчого зриву в польській столиці.
«Різанина Волі була настільки звірським злочином, що посилила спротив повстанців і волю до подальшої боротьби», - каже Пьотр Ґурштин, журналіст, публіцист, директор телеканалу TVP Historia, який декілька років тому видав книжку присвячену цій страшній події.
До вашої уваги інтерв’ю на цю тему, яке він дав порталу polskieradio.pl:
- Я про цю книжку думав дуже віддавна – десь від 2004-2005 року, хоч написав її в 2014 році. А безпосереднім стимулом, аби про неї думати, став епізод з мого життя. Я був телевізійним репортером. Відомо, що телерепортери записують для новин так звані стендапи, тобто стоять в якомусь місці і виголошують свої коментарі, оскільки для цього потрібне тло. Це був матеріал про те, що колись була така очільниця Спілки вигнанців з Польщі Еріка Штайнбах, яка вимагала у Польщі матеріальної компенсації тощо. Отже, цей матеріал було присвячено недоречності і нахабності цих вимог. Я вже не пам’ятаю, чи це була моя ідея, чи хтось з колег зі знімальної групи підказав, аби поїхати на Волю, стати в дуже скромному, занедбаному місці, через що воно було також дуже пригнічуючим – на розі вулиць Вольської і Плоцької, біля зупинки, пішохідного переходу, де є маленький овочевий риночок, а також скромний пам’ятник – один з типових так званих хрестів Тхорека у Варшаві: сірий, брудний, занедбаний, на якому є напис, що на цьому місці було вбито 7 тисяч людей. Я собі подумав: 7 тисяч – це ціле маленьке містечко. І потім думав про це багато років, аж врешті це якось склалося в мене у голові в таку книжку.
Праця над книжкою тривала близько десятиліття. Автор розповідає, чому це вимагало від нього стільки часу:
- Я боявся писати цю книжку з декількох причин. По-перше, ця історія настільки страшна, що йдеться про психічний тягар – чи вдасться його знести. Але ще більше я боявся того, як її сприймуть ті, хто вижив у Різанині Волі, хто втратив своїх близьких: чи я їх не розчарую, не пораню. Тоді я нікого з них не знав. Але, відомо, якщо хтось прочитає цю книжку, то виразить про неї думку. Так, власне, вийшло, що ті люди, котрі прочитали цю книжку, а є якось пов’язані з цим злочином як його безпосередні жертви, мене не критикували. Радше з їхнього боку були позитивні відгуки.
Дослідник пояснює, чому в роботі над своєю монографією він безпосередньо не звертався до живих свідків Різанини Волі:
- Якщо йдеться про джерела, то, пишучи цю книжку, я не зустрівся з ніким з безпосередніх свідків тих подій і цього не хотів – з двох причин. Першою був мій особистий страх, що вони висловлять очікування, яких я не зможу здійснити, які перевищуватимуть мої сили, або я дійду висновку, що вони, однак, суперечитимуть моєму баченню і що це буде якась конфліктна ситуація. Але друга річ була важливіша: я вирішив, що немає сенсу забирати в цих людей час, мучити їх, коли збереглися сотні свідоцтв, у тому числі розповіді їх самих, записані в дуже різні періоди. Відразу після війни збиралися свідчення про німецькі злочини і їх дуже багато: вони або безпосередньо зібрані волонтерами ще під час окупації в перехідному таборі у Прушкові, або Головною комісією розслідування німецьких злочинів. Після цього в 60-70-і роки вийшла низка тексті у пресі, в книжках, де або люди присилали свої спогади, або з ними робилися інтерв’ю. І, врешті, чергове – гігантське і дуже важливе – зібрання свідчень було зроблене Музеєм Варшавського повстання декілька або кільканадцять років тому, коли були записані розповіді тисяч людей, котрі вижили у повстанні. Все це були свідчення тих самих людей або їхніх родичів, завдяки чому існувала чудова нагода верифікації таких свідчень. І, щиро кажучи, вони, однак, повторювалися: люди не фантазували, а їхня пам’ять була цілком добра. Отже, не було сенсу мучити старих людей, котрі пройшли через жахливий досвід і тепер вкотре мали би про це згадувати. Коли книжка вийшла, я згодом познайомився з деким з них, і для мене це були дуже важливі розмови.
Попри всю приголомшливість цього злочину, який відбувся на столичній Волі, мало хто виокремлював його з цілісного контексту Варшавського повстання:
- Ми у Польщі, навіть якщо цікавимося історією ІІ Світової війни, то не дуже вразливі до неї через отой обсяг інформації, що її кожен з нас отримував, про те, що відбувалося під час війни, як багато було звірств. Ну так, ми чули, що була війна, прийшли німці, було жахливо. Навіть найчутливіші з нас вважають це знання чимось очевидним. Німецький злочин на Волі був винятковим злочином, але навіть ті люди, котрі тоді вижили, бачили його у контексті всього Варшавського повстання: так само вбивали на Охоті, в Старому місті, на Волі, звісно, найбільше, але це та сама історія. Однак, це і є, і не є та сама історія. Безперечно, цього не можна відокремити від повстання. Проте, під час ІІ Світової війни в Європі не було іншого такого випадку, аби було вирізано цілий район великого міста. Звісно, пацифікувалися села або, часом, якісь невеличкі міста – такі історії бували, але тоді це була смерть тисячі і декількох сотень людей. Але так, щоб в одному місті за, практично, два дні – півтора дні, насправді – вбити декілька десятків тисяч – 30-40 тисяч – людей? Такого не було. Зрештою, цілковито без причин – цей злочин зовсім не мав сенсу з перспективи інтересів ІІІ Райху. Він лише зміцнив спротив повстанців і відтермінував переговори про капітуляцію (а для німців було важливо, аби капітуляція відбулася як найшвидше шляхом переговорів). Тому, зокрема, повстання тривало так довго, що переговори з німцями як перевіреними партнерами стали тоді неможливими.
На думку Пьотра Ґурштина, сьогодні серед дослідників підхід до Різанини Волі починає дещо змінюватися:
- Справді, більшість людей, що писали про Різанину Волі – навіть ті, хто у ній вижив у повстанні, наприклад Владислав Бартошевський, який писав про це дуже багато, і добре: старанно, уважно – дивилися на це як свідки, описуюючи її як частину більшого цілого. Гадаю, що тут ідеться про все покоління, які ще не дивилися на це з якоїсь перспективи часу (може, так це варто було б назвати). І потрібні були роки, аби свідки зрозуміли надзвичайність цієї події. Я не кажу, що я є якимось винятком. Адже ті, хто сьогодні пише про цивільний бік повстання, вже це бачать і описують. За декілька тижнів до виходу моєї книжки вийшло польське видання книжки доктора Алєксандри Річі. Це історик з Канади, що написала спрямовану до західного читача монографію, присвячену Варшавському повстанню. У неї йдеться про все повстання, але вона досить багато уваги присвятила Різанині Волі, і дослідник з Канади раптом бачить, що це якась неймовірна історія, про що пише у відповідному розділі книжки. Отже, це такий приклад, що дедалі більше людей зауважуватиме – а хтось писатиме про це, досліджуватиме – що це непересічна подія. Це не один з низки воєнних злочинів, хоча, звісно, страждання завжди таке саме, але в цьому криється певна надзвичайна символіка.
polskieradio.pl/А.М.