Німецький концтабір “Аушвіц-Біркенау” – це найбільша “фабрика смерті”, яку в квітні 1940 року облаштували гітлерівці поблизу польського міста Освєнцим. Ця “фабрика смерті” діяла аж до 27 січня 1945 року, до часу, коли туди прибули радянські війська і звільнили близько 7,5 тисяч ледве живих створінь, що більше походили на мерців, ніж на людей. Всього за час існування концтабору в ньому було знищено близько 1 мільйона 100 тисяч осіб. В переважній своїй більшості євреїв, але також поляків, українців, росіян і представників інших народів, звезених сюди з цілої Європи. В основному для вбивства використовувалися газові камери, а тіла жертв палилися в крематоріях.
Історія “Аушвіц-Біркенау” – це страшна, драматична історія, історія зла в людській подобі, але й історія незламності духа і самопосвяти надзвичайних людей.
Про такі постаті з числа польських в’язнів цього “пекла на землі” в ефірі Польського Радіо розповідав професор Вєслав Висоцький з Університету Кардинала Стефана Вишинського. Першим з них є ротмістр Вітольд Пілецький, член польського підпілля, один з головних героїв з числа так званих “проклятих солдатів”, що після війни вели боротьбу з комуністичним режимом, який всіма способами намагався сфальшувати і витерти пам’ять про них.
Вже посмертно Пілецькому в 2006 році присуджено орден Білого Орла, а в 2013 році присвоєно звання полковника.
Професор Висоцький підкреслює винятковість Вітольда Пілецького:
Це виняткова особистість – добровільний в’язень Аушвіц. Це він, будучи членом підпільної польської армії, яку він й творив, помітив в якийсь момент, що зникають офіцери. Як виявилося, вони потрапляли в концтабір “Аушвіц”. Тоді не було зрозуміло, чим насправді це є [мова про початок 1940 року]. Пілецький вважав, що ці офіцери повинні передавати якусь інформацію, а там була тиша. Тому він вирішив створити підпілля в цьому ізольованому місці. Він дав себе зловити у вересні 1940 року на вокзалі у варшавському районі Жолібож. Це було погоджено з його начальством, включаючи генерала Ровецького [командувача польської підпільної армії]. Його арештували з підробленими документами і згодом Пілецький потрапив до Аушвіц.
Історик відзначає, що Пілецькому вдалося втілити свій план у життя завдяки організаційним здібностям і винятковому хисту:
Він знав до кого можна звернутися і хто подає хоча б якусь надію. Зрештою, Пілецькому залежало, щоб мати яку-небудь інформацію, а в табірній адміністрації німці були змушені використовувати в’язнів. Фахівців ставили їх на різні пости. Пілецький намагався добути відомості. Він особисто привів до присяги близько 100 осіб, а ціла організаційна структура нараховувала близько 1000 в’язнів.
Пілецький діяв в Аушвіц 2,5 роки, але врешті-решт був змушений тікати звідти:
Табірне Гестапо вийшло на його слід і зашморг довкола нього стискався. Він потім зізнавався, що не знав чи витримав би черговий допит. Одночасно з цим він не мав відповіді на головне питання. Справа в тому, що він хотів підняти бунт, повстання в таборі і звільнити в’язнів, але йому було невідомо, які умови панують назовні. Це вже згодом Пілецький зрозумів, що план настільки був відчайдушним, що його просто було неможливо здійснити. З кількох десятків тисяч в’язнів врятувати вдалося б лише близько ста осіб.
Пілецький підробив документи, а вже мав тоді такі можливості. Потрапив до команди пекарів, які вночі виходили поза колючий дріт. І він разом з двома товаришами на другий день великодніх свят [з 26 на 27 квітня 1943 року] дав драпака.
Професор Висоцький підкреслює, що саме завдяки Пілецькому союзники вперше дізналися правду про те, чим є концтабір “Аушвіц-Біркінау” і що там відбувається:
Вітольд Пілецький, через звільнених в’язнів чи іншими шляхами, систематично присилав Головній команді Армії Крайовій рапорти. Ці донесення йшли в Лондон, до польського еміграційного уряду, і там також була інформація про євреїв, яких вбивали в Аушвіц. Проте, також йшлося про інших: радянських полонених, поляків і в’язнів інших національностей.
Це були перші донесення з Аушвіц про Голокост. І ми сьогодні стараємося пам’ятати про цю роль ротмістра Пілецького, поруч з Яном Карським і щоб Яд Вашем відзначив його медаллю “Справедливий серед народів світу”.
Треба додати, що Вітольд Пілецький після звільнення Польщі від гітлерівців продовжив свою боротьбу, але тепер вже проти червоної Варшави і її московських господарів. Його арештували, а потім стратили у травні 1948 року.
Другою винятковою людиною з числа поляків, які потрапили в пекло Аушвіц є отець Максиміліан Кольбе, який добровільно віддав своє життя за іншого. Професор Висоцький:
Це постать, котра, так би мовити заблиснула в Освєнцимі. Отець Кольбе добровільно віддав життя за іншу людину. Більше того, всі були здивовані, що есесівець на це погодився. Чогось такого не було до тих пір, як зрештою і потім. Той, кого він замінив, вижив.
Врятованою людиною був Францішек Гайовнічек, котрого мали посадити в карцер смертників, де морили голодом, як помста за втечу декількох в’язнів. Він був одним з десяти осіб, що мали потрапити до “голодного карцеру”. Гайовнічек почав благати, говорячи, що в нього жінка і діти. Це почув отець Кольбе, котрий сказав, що він піде в карцер-смертників замість того в’язня і, як підкреслює професор Висоцький, есесівець погодився на такий обмін:
Це було вражаючим для всіх. І дуже багато вцілілих в’язнів цей епізод пригадує у своїх спогадах. Адже, сталося, щось неймовірного – відбулася заміна в’язнів. Отець Кольбе був останнім, з тої десятки приречених, хто вмер в голодному карцері.
Історик відзначає, що з самого початку Максиміліан Кольбе, як й інші священники, яких кинули в концтабір не полишив своїх пастирських обов’язків:
Священнослужителі здійснювали таїнства і навіть відправляли службу Божу. Скажімо, є ряд свідчень про те, як добувалося вино для цих цілей і як вночі, коли мали час на цей свій короткий сон, остерігаючись наглядачів, правили богослужіння. Отець Кольбе також це робив.
Як відомо він був пріором францисканського монастиря в Непокалянуві, де його арештували. Звідти його забрали на Павяк [гестапівська тюрма у Варшаві], звідки його вислали до Аушвіц.
Добре, що Іван Павло II пригадав нам цю постать, виніс його на вівтар [Кольбе став першим польським мучеником часів Другої світової війни, якого беатифікували].
Ніхто не мав сумніву, що це велика постать, але й водночас символічна. Це постать, котра показує, що в концтаборі можна було зберегти людяність і рівень цінностей, коли віддається життя за іншу людину.
Отець Кольбе був людиною незламною віри і в останню хвилину підтримував і молився разом з в’язнями, яких разом з ним німці кинули вмирати голодною смертю у карцері:
В блоку №11 розповідали, що з “голодного карцеру” долинали молитви і спів. В’язень, що був разом з есесівцем, який вганяв голки в тіло отця Максиміліана Кольбе згадував, що його вуста в останні хвилини ще шепотіли молитву.
Врешті, третя надзвичайна людина, в’язень концтабору Аушвіц, про якого розповів професор Вєслав Висоцький це боксер Тадеуш Пєтшиковський, який так учасником війни з Німеччиною у вересні 1939 року. Він став одним з перших польських в’язнів цього концтабору:
Це був транспорт з Тарнова, який прибуває до Аушвіц. Це був перший транспорт з поляками в якому є боксер, котрий в таборі носив псевдо “Тедді”. Ще до цього він був членом підпільної сітки Вітольда Пілецького. Це постать, яка передає дух незламності. Німці стали використовувати його як боксера. Вони сподівалися, що коли німецький боксер дасть йому добряче прикурити, то це стане додатковим приниженням для в’язнів, а вони отримають від цього задоволення. Він провів десь кілька десятків боїв. Це все організовували капо і унтер офіцери СС.
Проте німці сильно прорахувалися. До табору на бій привезли німецького боксера-професіонала, чемпіона Німеччини в середній вазі. “Тедді” зійшовся з ним в двобої. І, як каже професор Висоцький, коли есесівці побачили, що їх боксер перебуває на грані нокауту, вони його знімають з рингу, щоб уникнути ганьби:
Це було чимось неймовірним. Це власне була та поразка німців і перемога в’язня-поляка, який показав свою вищість. Він виявився кращим від “надлюдини”. Більше того, Пєтшиковський виявився дуже лояльним по відношенню до свого приятеля Томаша Сарафінського, тобто Вітольда Пілецького, який ховався під цим прізвищем. Після війни він звертався до прем’єра [комуністичного уряду] Юзефа Циранкевича, щоб Пілецького звільнили з в’язниці.
Проте, як ми знаємо, комуністи Пілецького стратили, а сам Тадеуш Пєтшиковський, пережив комуністичний режим і помер у 1991 році.
PR1/no