«Що знатимуть українці за 25 років про нинішню війну на Донбасі?». Відповіді на це питання шукали українські експерти під час дискусії, організованої Національною платформою «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». Головним висновком стало розуміння про необхідність широкого діалогу між різними верствами суспільства та державою щодо проблем перехідного правосуддя та пошуку суспільної згоди в питанні новітньої історії України.
Часто згадуване останніми місяцями в Україні словосполучення «перехідне правосуддя» для Донбасу має на меті забезпечити перехід від війни до миру після припинення бойових дій. Це перехідне правосуддя містить в собі такі напрямки, як притягнення винних у розпалюванні війни до відповідальності, відшкодування жертвам війни, забезпечення права на правду і гарантії запобігання повторенню збройного конфлікту, розповів аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Мартиненко. Він застеріг від нехтування встановленням історичної правди. За словами експерта, це може спричинити або несправедливі суди чи самосуди над учасниками конфлікту зі сторони нині окупованих Росією районів Донбасу, або навпаки, замовчування цього конфлікту та його причин. В обидвох випадках, як застеріг Мартиненко, закладають причини для повторення цього конфлікту.
Крім ретельного документування подій російсько-української війни, для увічнення пам’яті про її жертв і героїв необхідно досягнути суспільної згоди щодо цих подій через діалог між різними суспільними групами та державними органами, вважають експерти. Вони провели дослідження «Діалог в моделі правосуддя перехідного періоду: особливості і функції». Як сказала голова «Центру досліджень медіації та діалогу» Тетяна Кисельова, діалог є лише методом, інструментом, який слід використовувати на благо, а не на шкоду, як це зараз намагається зробити Москва:
– Дехто це сприймає, як те, що треба заборонити діалоги. Але це насправді навпаки. Якщо Кремль цьому протидіє, значить, ми щось робимо правильно. Діалоги вже працюють, але про це мало хто знає. Ми, як науковці, виявили за чотири роки 157 діалогових процесів. Коли я чую, що Україні потрібний національний діалог, я закликаю бути уважними до термінології. Це тільки один з форматів. Діалог може бути в різних форматах: в громадах, між державою і громадянським суспільством, між центральним урядом і органами влади на місцях і багато-багато інших. Більшість цих діалогів – всередині українського суспільства. Тут ще раз повертаємося до гібридної війни. Діалог потрібен на дев'яносто відсотків всередині українського суспільства – громадяни України з громадянами України. Необхідно говорити із громадянами, які опинилися на непідконтрольній території. Але там дуже специфічні процеси з іншою мотивацією і там потрібні спеціальні підходи.
Ці спеціальні підходи стають необхідними для тих людей, які роками піддавалися жорсткому пресінгу облудної російської пропаганди, яка не тільки була тотальною на окупованих територіях Донбасу, а й набула нових форм, які дозволяють глибоко впливати на психіку людини, зазначив координатор робочої групи Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію» Олег Саакян:
– Раніше пропаганда вас в чомусь переконувала і накидала певну картину світу. Вона боялася сумніву. Сучасна пропаганда – це і є сумнів. Вона цими сумнівами не дає визначену картину світу і розмиває будь-яке сприйняття правди. Тому і діалог в такій ситуації стає боротьбою з тінню. Діалог в цих умовах не стає самодостатнім інструментом і діалог не вирішить всіх проблем. Чи то ми говоримо про гібридні впливи, світоглядну війну, інформаційний фронт, і так само, коли говоримо про перехідне правосуддя. Діалог не є пігулкою від всіх хвороб. Але він точно є необхідною компонентою, без якої все це буде набагато слабшим, і буде ґенерувати набагато більше проблем і викликів, з якими ми не зможемо працювати.
Як перехідне правосуддя та діалоги можуть забезпечити право на правду та історичну пам’ять? Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович вважає, що основою цього має бути документування подій російсько-української війни, пошук суспільного консенсусу стосовно змісту новітньої історії України та пам'ятників жертвам і героям війни. В тому числі і тих пам'ятників, що наразі рясно з'являються на окупованих територіях:
– Але що робити з цими пам'ятниками, якщо там буде написано щось таке, як «українці вбили цих дітей»? Це пам'ятники, що поставлені для конфлікту. Це велике дуже складне питання. Ми маємо проєкт «Діалоги про війну» – віртуальну платформу, де фіксуватимемо злочини російських окупантів в Криму і на Донбасі. Чому це важливо? Це буде точка доступу до правди, де будуть факти, документи, відео, фотографії. Можна буде кожного негідника, який вбивав, катував, побачити – ім'я, по батькові. І його діти і онуки будуть знати, що він убивця, негідник і зрадник. Це не помста, це називання речей своїми іменами. З іншого боку, як зробити, щоб суспільство їх не травмувало? Як із цим жити?
Відповідаючи на це питання, конфліктологиня мережі «Глобальне партнерство з запобігання збройним конфліктам» (GPPAC) Ірина Ейґельсон зробила наголос на пошуку моделі національного примирення в Україні:
– Примирення не є готовністю все простити і все забути для всіх. Абсолютно ні. Примирення – це довгий шлях. На ньому люди, громадяни з дуже різним баченням, дуже різною пам'яттю про війну шукають, яким чином можна співіснувати разом. Це може бути стіна! Різні частини суспільства домовляються, що вони не контактують одне з одним, але і не стріляють теж. Ще одна частина перехідного правосуддя – право на правду. Воно має терапевтичну функцію для тих, хто починає говорити про свій досвід. Це може сприяти примиренню, але з іншого боку це може бути дуже болючий і складний процес.
Дослідження «Діалог в моделі правосуддя перехідного періоду: особливості і функції» було здійснене за ініціативи Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію» та за підтримки Європейського Союзу у партнерстві з Центром досліджень медіації та діалогу Києво-Могилянської академії та Українським незалежним центром політичних досліджень.
Вільгельм Смоляк