Шанси Дональда Трампа повернутися в Білий дім зростають, тому ЗМІ постійно повідомляють про чергові так звані плани мирного врегулювання, які він нібито має щодо війни росії проти України. Однак детального плану немає. Радники колишнього президента пропонують бачення того, як має закінчитися війна, але це не означає, що сам Трамп, якщо його оберуть у листопаді, впевнений, як це зробити.
На основі нещодавніх розмов з колишнім прем’єром Великої Британії Борисом Джонсоном британський таблоїд The Daily Mail написав, що план Трампа передбачає «змусити росію відійти до кордонів 24 лютого 2022 року. Це означає, що Україна поверне всі окуповані території, крім Криму. Водночас Україна могла б вільно приєднатися до Європейського Союзу та НАТО, якби альянси були до цього готові.
Останніми тижнями ми спостерігаємо каскад різних «планів Трампа», які мають мало спільного з реальністю. Той, про який говорив Джонсон, є лише одним із прикладів. Там панує фаталізм і прогнози, що Трамп віддасть Україну путіну і розв’яже йому руки в Європі. Тим часом реальність набагато складніша.
Зокрема про те, що означають усі ці так звані плани Трампа, чи очікувати їх реалізації після його можливої перемоги у межах якихось закулісних домовленостей із путіним, чи все ж це частина передвиборчої гри, яка тепер, ймовірно, буде ще більш жорсткою, зокрема, й у зовнішній політиці, після включення у боротьбу за Овальний кабінет Камали Гарріс, я запитав у політолога доктора Вітольда Сокали із Університету імені Яна Кохановського у Кєльцях:
«Безумовно, ми маємо справу з передвиборчою грою. У кожного політика так виходить: під час виборчої кампанії вони говорять те, чого не обов’язково мають намір дотримуватися. А Дональд Трамп — це особливий випадок. Протягом усієї своєї кар'єри він був відомий насамперед своєю непередбачуваністю. І це, безсумнівно, його сильна сторона, і я не думаю, що це зміниться, якщо він виграє вибори і стане президентом. Звичайно, ці заяви про "припинення війни за один день" є явною агітаційною пропагандою. Він говорить те, що хоче почути значна частина його електорату. Однак те, чого він хотітиме і те, що можливо, — це компроміс між зовнішніми чинниками, тиском військово-промислового лобі, Пентагону, ЦРУ та Держдепартаменту. Президент Сполучених Штатів має велику владу, але не абсолютну. А в Сполучених Штатах так звана "глибока держава" ("deep state") завжди мала значний вплив на зовнішню політику та політику безпеки, певним чином пом’якшуючи наміри президента. Проте одне, що для мене сьогодні є певним, це те, що, якщо Дональд Трамп справді виграє вибори, ми насправді нічого не знаємо про те, у якому напрямку піде його політика. Відносно певними є деякі універсальні інтереси Сполучених Штатів, які ми можемо передбачити. І незалежно від того, що говорять політики під час кампаній, вони спрямовані на стримування та відлякування росії. Сполучені Штати об’єктивно не можуть дозволити собі покинути своїх союзників на східному фланзі НАТО, оскільки це підірве їхній авторитет в інших частинах світу. Також у ключовому з погляду американських інтересів Індо-Тихоокеанському регіоні. Якби американська політика раптом поставила під загрозу країни східного флангу, тобто Литву, Латвію, Естонію, Польщу, Румунію, а також Фінляндію та Швецію, нових членів НАТО, то це, безсумнівно, помітили б японці, південнокорейці, тайванці, філіппінці і навіть Австралія, тобто всі важливі ключові партнери на Далекому Сході. І навряд чи вони помітили би це з радістю. Це було б для них сигналом, що міжнародний авторитет Сполучених Штатів падає. НАТО і Сполучені Штати з різних причин не повинні і, ймовірно, не дозволять собі цього. Тому, якби я мав оцінити найбільш імовірну поведінку будь-якого майбутнього президента Сполучених Штатів, чи то Дональда Трампа, чи когось іншого, я вважаю, що найімовірнішою поведінкою буде збереження підтримки України, проходження гри на послаблення росії за допомогою як військового тиску, так й економічних санкцій. Приблизно це те, що Джо Байден і його адміністрація робили. Питання лише в тому, чи буде це поступово згасати, чи, навпаки, цей тиск на росію посилюватиметься. На мою думку, і у випадку Камали Гарріс, і у випадку Дональда Трампа сьогодні можливі обидва варіанти».
Але чи будемо ми спостерігати зміщення тягаря підтримки зі Сполучених Штатів на Європу у разі, якщо президентом усе ж таки знову стане Трамп? Адже можна пригадати його постійне невдоволення та закиди країнам Європи у недостатніх витратах на власну оборону й значно меншій, ніж американська, фінансовій підтримці України? Чи варто тут очікувати збільшення тиску з боку США на Європу? Доктор Вітольд Сокала:
«Більше залучення європейських країн до власної безпеки та стабілізації ситуації у їхньому безпосередньому сусідстві є природним, і добре, що Сполучені Штати поступово до цього змушують. Дональд Трамп розпочав цей процес під час свого попереднього терміну, а демократична адміністрація продовжувала тиснути, хоча й менш ефектно, на європейських партнерів, щоб вони збільшили свої витрати на оборону, модернізували свої збройні сили, а також спецслужби, тобто весь широкий комплекс інституцій, які служать для гарантування безпеки. Європейські країни повинні це робити, це стосується як країн ЄС, зокрема тих, що межують із нестабільним пострадянським простором, так і, наприклад, Великої Британії, яка, не забуваймо, також є дуже важливим тут гравцем. Тому я очікую, що цей процес триватиме, і він буде розвиватися залежно від двох факторів. Наскільки ці різноманітні виклики та загрози зростатимуть у навколишньому середовищі? І тут я можу посперечатися, що тиск зовнішнього середовища на європейських політиків буде в цілому зростати. А по-друге, наскільки їхня економічна ситуація це дозволить? Що ж, тут я передбачаю певні проблеми. Ці бюджетні проблеми посилюватимуться, і виділяти більше коштів на оборону буде все важче, тому різні країни встановлюватимуть ці пропорції по-різному. Однак для України це можливість, тому що велика кількість європейських країн сьогодні розуміють, що для них пріоритетом є підтримка України та стримування росії. Це не лише прикордонні країни, а й Велика Британія, серед інших, з важливих країн. І я вважаю, що українська дипломатія тут діє правильно, готуючись до різних варіантів розвитку ситуації. Президент Зеленський спілкувався не лише з американськими політиками, як республіканцями, так і демократами, а й з прем’єр-міністром Великобританії. Прикладом того, що називається грою на кількох піаніно, і це дуже вірно, є найновіший візит міністра Дмитра Кулеби до Китаю. Також дуже добре, що українці, передчуваючи нестабільне майбутнє і передбачаючи різні дуже несподівані варіанти розвитку подій, ведуть прямі переговори також із тією силою, яка має найбільший вплив на росію, і яка здатна самостійно нав'язати путіну певні вигідні сценарії».
У контексті можливостей впливу Китаю на спроможність росії продовжувати вести війну я запитав доктора Вітольда Сокалу, чи можлива зміна наративів та позиції Пекіна щодо Москви у її загарбницькій і кровопролитній війні в Україні? Чи спроможні США та Європа ефективніше впливати на зміну у цій частині китайської політики?
«Насправді ми, Захід, незалежно від того, хто править у конкретних столицях, не маємо іншого вибору, як чинити тиск на Китай, щоб цей процес, про який ми зараз говоримо, став можливим. Чи станеться так, я не знаю. Я не можу загадувати. Я знаю, що ми повинні до цього прагнути, тому що ключ до припинення російсько-української війни насправді знаходиться у Пекіні. Якби не технологічна, фінансова й торгова підтримка Москви з боку Пекіна, режим путіна, ймовірно, впав би під тягарем санкцій уже раніше. Росія функціонує завдяки військовій, технологічній та економічній крапельниці Китаю. Однак останніми днями стало видно, що тиск Заходу, який погрожував китайцям санкціями у разі перетину певних ліній, працює. Останній пакет американських санкцій, тобто загроза накласти санкції на фінансові установи, які підтримують російський режим, змусив великий китайський державний банк Bank of China вийти з російської фондової біржі, відмовитися від розрахунків за валютними операціями. Це спричинило величезні збої на російському валютному ринку і є сильним ударом по російському режиму. Китайці не зробили цього, бо раптом вирішили, що їм з погляду бізнесу невигідно бути на Московській біржі, а зробили це, бо боялися американських санкцій. Отже, це показує, що санкції, якими Захід погрожує іншим країнам, третім країнам, також мають сенс. Просто потрібно цих санкцій щораз більше, ці погрози китайцям повинні бути все більш впевненими. Китайці також мають свій комерційний підхід, вони зрештою дбають про просування своєї економіки вперед, а китайська економіка тісно пов’язана із Заходом і не може дозволити собі перевищити певний рівень санкцій. Тому тут я стримано оптимістично налаштований, тобто вважаю, що ці прямі переговори, такі як ті, які проводить міністр Кулеба, і тиск економічних санкцій для обмеження масштабу співпраці та допомоги Китаю для росії, це речі, які не можуть змінити китайську політику, бо вона завжди буде антизахідною. Однак йдеться про те, аби Китай не перебільшував із підтримкою росіян. Тоді ми маємо шанс послабити путіна настільки, що він буде готовий піти на далекосяжні політичні поступки».
Володимир Зеленський не виключив переговорів про припинення війни з росією, навіть з путіним, хоча раніше була дуже жорстка й очевидна позиція, що такі переговори з путіним неможливі. Але тепер ми чуємо про цю зміну, принаймні на словах. З чим пов’язана така зміна риторики і взагалі, чи можливі й варті чогось перемовини із агресором й країною-терористкою? Чи можна взагалі про щось говорити із воєнними злочинцями й вбивцями? Вітольд Сокала:
«Це прояв гнучкості Зеленського. Розглядаючи різні можливі сценарії майбутніх подій, він також повинен брати до уваги найгірші з них. І, як ми вже говорили хвилину тому, дуже малоймовірно, що США хотітимуть повністю відмовитися від України, або хотітимуть їй нав’язати фактичну капітуляцію, тобто прийняття російських умов. Але такий найгірший сценарій не можна повністю виключити. Тому це відкриває вікно, дає сигнал, що в екстремальних умовах ми можемо говорити навіть з путіним. Без визначення, якою буде наша переговорна позиція. Це реалістична адаптація до реальності, адаптація до дійсності. Нічого остаточно тут ще не вирішено. Я вважаю, що навіть якби ці переговори відбулися найближчим часом під тиском і Заходу, і Китаю, уявімо, що ці великі світові держави будуть зацікавлені в припиненні війни на будь-яких умовах, навіть зі шкодою для України, то це так, аморально, але в політиці таке трапляється. Можна очікувати також цього. На мою думку, Україна має розмовляти, вона також має розмовляти з режимом путіна. Ну тому, що іншої влади в росії зараз немає і, мабуть, ще якийсь час не буде. Однак і Україна, і її західні союзники, особливо європейські, повинні твердо домовитися про умови припинення бойових дій. Я не можу уявити, щоб дві речі відбувалися одночасно. Згода України залишити в руках росії території, які були загарбані росіянами. І згода на фінляндізацію України, або її нейтралізацію, і заборону вступу в західні інтеграційні структури. Бо це була б фактична капітуляція. Це стало б стимулом для росії до подальших агресивних дій, спрямованих не лише на Україну, а й у більш віддаленій перспективі на країни ЄС та НАТО. І, нарешті, це було б сигналом для інших бандитів у міжнародному середовищі, для інших бандитських країн, що використання насильства та порушення міжнародного права окупається. Світ не може собі цього дозволити, Захід не може собі цього дозволити. Так, можна укласти мир і нав’язати Україні певні компроміси. Я говорю про примушення у ситуації, якби українські політики чогось не хотіли приймати. Але не можна дозволяти путіну перемогти, не можна показувати, що він переможець у цій війні. Ця війна, однак, має закінчитися на умовах, які означатимуть перемогу Заходу і, дасть Бог, також перемогу України. І це знову абсолютно цинічно. Я говорю це не з моральних міркувань, хоча особисто я вважаю це важливим міркуванням. Але я кажу, що максимально холодно дивлюся на майбутню міжнародну ситуацію. Бандитів просто не можна спонукати до розбійних нападів на дорогах».
Тарас Андрухович
