Камала Гарріс й Дональд Трамп під час теледебатів у Філадельфії перейшли до теми міжнародної політики лише під час другої години «словесного поєдинку». Тема війни в Україні була однією з найбільш тривалих і гострих суперечок між кандидатами. На запитання, чи хоче він, щоб Україна виграла війну, Трамп двічі уникнув прямої відповіді й лише сказав, що хоче припинення конфлікту та «безглуздої смерті мільйонів людей». Він також пообіцяв, як він робив багато разів раніше, припинити війну до вступу на посаду новообраного президента. Трамп також звинуватив Гарріс у вторгненні Росії в Україну через те, що вона говорила «дурниці» перед вторгненням Росії.
Гарріс, однак, захищала досягнення своєї адміністрації та підкреслила, що якби не зусилля США та союзників, «Путін зараз сидів би в Києві», а Трамп продав би Путіну і Україну, і таких союзників, як Польща.
«Якби Дональд Трамп був президентом, Путін сидів би зараз у Києві. Зрозумійте, що це означає, адже порядок денний Путіна стосується не лише України», — сказала вона і додала, що якби не її та дії Байдена щодо підтримки України, Путін виграв би війну і «поклав око на решту Європи, починаючи з Польщі».
У розмові з ПрдУ американіст, політолог, професор Варшавського університету Богдан Шклярський звернув увагу, що у цих заявах бракувало конкретних і рішучих слів:
«Вона не сказала, що Україна матиме підтримку Заходу, НАТО та США доти, доки вона їй буде потрібна. А це те, що Джо Байден повторює два роки. Потім прозвучали слова, що пітримка буде так довго, як можливо. На мить відбулася зміна з "так довго, як це буде потрібно” на „так довго, як це буде можливо". Потім усе ж повернулися до "так довго, як це буде потрібно Україні". Втім, ці слова вже не так рішуче повторюються на кожному кроці... Той факт, що Камала Гарріс не сказала цього речення, звичайно, можна пояснити тим, що вона зверталася переважно до американських виборців. Вона не хотіла виглядати як кандидат, який сказав, що вестиме війну в Європі, виглядати так передусім перед багатьма виборцями, тими, кого їй потрібно переконати. Тобто невизначеними із внутрішніх штатів, де зовнішня політика завжди є другорядною. Тож, можливо, вона не хотіла їх відлякати, знеохотити. Бо Трамп водночас створює собі образ людини, здатної принести мир на Близький Схід, мир у Східній Європі в Україні і в цій війні з Росією. Він начебто "миротворець", і одного телефонного дзвінка буде достатньо, щоб розібратися. У свою чергу, Гарріс звучала як людина, яка набагато краще розуміє міжнародну присутність Сполучених Штатів. Тобто важливість альянсів, важливість ведення політики у згоді або принаймні за консультаціями з іншими важливими гравцями на міжнародній арені. Звичайно, слухаючи Камалу Гарріс, можна буди впевненим, що якщо буде прийнято якесь важливе рішення, то воно не буде прийняте у тиші ночі і оголошене вранці, коли встане президент. Спочатку люди та країни, яких це буде стосуватися, отримають цю звістку та зможуть до неї підготуватися. Наприклад, це так, як держсекретар Ентоні Блінкен, який був у Києві. Він приїхав туди не як турист. Він приїхав почути і попередити, що Захід потроху втрачає терпець. І що він очікує якогось кроку до припинення цієї війни. Більше того, президент Зеленський дав сигнал, що має якусь досить таємничу ідею з цього приводу. Тож Блінкен поїхав послухати, що відбувається в Києві, як буде виглядати схема, начерк пропозицій Києва на цю тему. І це буде вже інакша ідея, аніж та, яку раніше представляв президент Зеленський, тобто повернення до кордонів 1991 року. Це гарно звучить, коли про це говорять, але практичність цього зараз не є наразі прагматичним рішенням. На даний момент таке рішення, як припинення війни і будь-яка угода з цього питання, не виглядають реалістичними, можливими. А друге, приїзд держсекретара Блінкена до Києва, щоб сказати це особисто, а не оголосити на прес-конференції, свідчить про те, що одного чіткого, однозначного рішення, яке дозволило б Україні вільно використовувати наступальну зброю із Заходу, не буде. Формально цього не буде. Але він, ймовірно, сказав, що та форма згоди, яку Україна зараз отримує від Великої Британії, Польщі або країн, які постачають цю зброю, якщо вона буде мати оборонний характер, то будь-яка ціль у Росії є виправданою. Зрештою, очільник НАТО Столтенберґ також сказав про це досить відкритим текстом, що оборонні цілі, якщо вони є в Росії, їм нічого не перешкоджає. Ці цілі можуть бути в Росії, але атаки повинні мати оборонний характер. Я думаю, що Блінкен повторив те ж саме президенту Зеленському, що це формула, яку Захід прийняв, яку схвалює і погоджується саме на таке виправдання дій України».
Професор Богдан Шклярський також погодився, що на Заході нині не вистачає рішуче налаштованих лідерів, а крім того бракує чіткої, сміливої й твердої стратегії щодо Росії:
«Лідери важливих західних країн зараз мають величезні проблеми у власних країнах. Макрон, Шольц, Стармер мають серйозні проблеми на власному політичному та внутрішньому ринку. Смілива зовнішня політика не є вирішенням проблем, з якими вони стикаються, тому вони не вискакують наперед. Був етап у Макрона, коли він уявляв, що Франція буде лідером Європи, і зайняв більш чітку антиросійську позицію, але це не принесло йому особливої користі у Франції, як ми бачимо після виборів, які він несподівано оголосив. Друга важлива річ — це, звичайно, страх ескалації та використання Росією, притиснутою до стіни, ядерної зброї. Росія, притиснута до стіни, може застосувати ядерну зброю. Може, хто його знає... Це головна перевага непевності. Вона може потягнутися до ядерної зброї і не для того, щоб атакувати країни НАТО. Їй достатньо буде застосувати проти України тактичну зброю. Це можливо. І ця можливість висить над усім цим конфліктом. А Росія час від часу нагадує нам про це. Чи здатна вона цим скористатися? Ніхто не знає, але ніхто не хоче перевіряти, чи це дійсно можливо. Старе політичне правило говорить, що ви завжди повинні давати своєму опонентові можливість вийти з ситуації з обличчям, а не змушувати його тягнутися до остаточної зброї, остаточного рішення. Захід тримає у пам’яті уявлення про Росію як про країну, з якою неможливо виграти війну, тому що Росія має величезні ресурси, територію і, до того ж, Росії абсолютно байдуже на своїх людей. Тому, незалежно від того, чи вона втратить п’ять мільйонів чи 50 мільйонів у війні, яка буде "оборонною війною проти ворога, який хоче знищити Росію", вона заплатить таку ціну. Таким є уявлення на Заході. Наполеон, Гітлер тому підтвердження. І Захід, навіть кажучи, що вболіває за Україну, підтримує Україну до перемоги, все ж розуміє, що перемога не буде повною поразкою Росії. Кінець війни має бути такою ситуацією, в якій обидві сторони зможуть гідно, з обличчям завершити цей конфлікт. І справа в тому, як цього досягти зараз. Я також вважаю, що стриманість Заходу в підтримці України, коли йдеться про згоду на застосування зброї, є певною розмінною монетою, яку Захід хотів би мати, коли розмовлятиме з Росією безпосередньо або через посередників. Незалежно від того, чи це Індія, чи це Китай, чи Туреччина, чи хтось, хто збирається грати цю роль посередника, щось має бути викладено на стіл. Має бути викладена якась вигода для Росії, якийсь зиск для Росії. Імовірно, Захід бачить це так: "ми завжди можемо зняти заборону і дозволити Україні використовувати зброю, дати їм більше зброї, і дозволити Україні використовувати цю зброю як завгодно. Але ми цього не робимо, але якщо ви не хочете сідати і говорити фактично й конкретно, ми можемо це зробити". Захід повинен тримати певну карту в цих дискусіях. Хоча б для того, щоб розмінною монетою не було те, скільки відсотків території України можна віддати. Як альтернативу цій вигоді Росія повинна отримати якийсь зиск, але щоб цим зиском не мала стати територія України».
Я запитав також професора Бгдана Шлкярського про те, якою він бачить реальною стратегію та ініціативи щодо України та її перемоги у війні проти Росії Камали Гарріс й Дональда Трампа у випадку перемоги когось із них на виборах президента США 5 листопада:
«Це не будуть дуже різні політики, але різною буде форма. Обидві сторони будуть прагнути припинити цю війну. Не на полі бою, а за столом переговорів. Тепер питання в тому, як за цим столом ставитимуться до України. Трамп ставитиметься до України інструментально, як до пішака на шахівниці. "Я знайду мову з Путіним, подзвоню йому і домовлюся, але ви повинні віддати частину території. Натомість ви отримаєте гроші та деякі неконкретні гарантії безпеки". Це буде пропозиція Трампа, тому що він захоче бути тим, хто розставить цих пішаків на шахівниці і закінчить цю війну. Хто-зна, може він думає про Нобелівську премію, наприклад... Проте у випадку Гарріс, я думаю, що Україна зможе відіграти набагато більшу роль у цих переговорах, які, зрештою, мають стосуватися існування суверенітету та майбутнього України. Але до України ставитимуться менш інструментально, і голос Києва матиме набагато більше значення. Однак тиск з боку адміністрації Гарріс з метою припинити цю війну, якщо це можливо шляхом переговорів, мирним шляхом, також навіть ціною деяких територіальних втрат, буде. Думаю, таким буде голос Заходу. Захід скаже, що збереження єдності та інтенсивності підтримки України, які ми мали в перший і другий рік війни, неможливе в довгостроковій перспективі. Захід скаже, що ми повинні довести цей конфлікт до кінця, тому що для подальших поставок зброї в Україну, значних поставок, які дадуть Україні не стільки перевагу, скільки хоча б можливість захищатися від Росії, яка отримує постачання від Північної Кореї та Ірану та, ймовірно, опосередковано від Китаю, у нас немає для цього ресурсів, і ви повинні це розуміти. І Захід має уявити себе переговірником із позицією, прийнятною для вас, тобто для України, як скаже Гарріс. Але Україна матиме набагато більший голос у тих умовах. У випадку Трампа Україну можуть поставити скоріше перед доконаним фактом. Трамп вигадає майбутнє так само, як він колись уявляв собі, що купить Гренландію у Данії».
Тарас Андрухович
