Ангела Меркель знову заговорила. Цього разу у розмові з угорським «Partizán» вона натякнула, що до російської агресії 2022 року спричинилися держави, які роками били на сполох: Польща та країни Балтії. Це звучить як парадокс? Радше як зручна амнезія. Бо якщо хтось послідовно попереджав Берлін стосовно проєктів, які узалежнювали Європу від Кремля, це були саме польські та балтійські політики, експерти та журналісти. Їхній діагноз був простим: кожне євро, яке закачали у газопроводи з Росії, повернеться до нас у вигляді російського озброєння.
Хронологія тут ключова. Спочатку «Північний потік-1» — символ стратегічної сліпоти Європи, потім «Північний потік-2» — символ упертого підтримування помилкового рішення. Обидва трубопроводи мали нібито «деполітизувати» енергопостачання і будувати мости. На практиці вони створили важелі впливу Путіна на ЄС і фінансовий потік, який уможливив модернізацію російської армії. Коли 2022 року проти України направили перші залпи, Берлін неохоче визнавав, що залежність від російської сировини була «фатальною помилкою». Проте тоді вже було надто пізно.
Йдеться не лише про газ. 2011 року, тобто вже після агресії Росії проти Грузії, німецька компанія Rheinmetall підписала контракт з російським Міністерством оборони на побудову передового центру бойової підготовки «Муліно» — симулятора поля бою, який щороку мав готувати десятки тисяч солдатів.
Лише після анексії Криму, 2014 року, уряд НДР зупинив проєкт. Але факт залишається фактом: ще вчора він із переконанням інвестував у військовий потенціал держави, яка вже тоді вела війну, не лише гібридну, проти сусідів.
У цьому світлі теза, що саме Варшава і столиці балтійських держав «перешкоджали діалогу», звучить як спроба замінити відіграні ролі. Коли Берлін хотів нового «формату переговорів» із Кремлем, держави нашої частини Європи — маючи свіжу пам’ять про Грузію, Донбас і Крим — заявляли: переговори — так, але не на умовах, які легітимізують агресора і змушують слабших платити рахунок. Це ніяка не русофобія, а основа реалізму. Крім того — історія вчить, що кожне м’яке «business as usual» з Москвою закінчується фатальними наслідками, особливо для нашого регіону Європи.
Захист тогочасної політики сьогодні іноді передають елегантними словами: Ostpolitik, прагматизм, відповідальність за економіку. Однак практика зводилася до однієї догми: «дешеве паливо заспокоїть Путіна», тоді як із Варшави, Вільнюса, Риги і Таллінна плив меседж: «не годуймо звіра». Берлін волів вірити, що торгівля його приборкає.
Сьогодні знову з вуст колишньої канцлерки звучить натяк, що саме «відсутність діалогу» з ним спровокувала агресію Путіна. А може, агресію уможливила багаторічна політика, яка дала Кремлю засоби, час і впевненість у безкарності? Вистачить глянути на числа стосовно постачання сировини і темпи модернізації російської армії за останнє десятиліття, щоб це зрозуміти.
Важко не помітити нотку іронії в ситуації, коли ті, хто попереджав, сьогодні мають слухати повчання про нібито «спільну вину». Якщо вже шукаємо причину — зробімо це чесно. Важіль, яким Путін вибивав двері до Європи, виготовили в Берліні та Москві, зі схваленням бізнесу та частини політичних і медійних еліт. І коли 2022 року двері були повалені, саме на східному фланзі зосередився перший удар. Тож не шукаймо винних у Варшаві або Таллінні, бо проґавимо можливість робити важливі висновки та уникати старих помилок.
До речі, розгорілася суперечка за інтерпретацію інтерв’ю. Частина ЗМІ цитувала його так, ніби там були звинувачення у «спільній вині» Польщі та Балтії, інші нагадували, що була мова про спротив стосовно нового формату розмов ЄС-Росія 2021 року. Тим більше дотримуймося фактів: це Берлін роками посилював енергетичну залежність, а компанії з німецьким капіталом допомагали навчати російську армію.
Фактом є також те, що в Східній Європі ніхто не мав ілюзій стосовно природи кремлівської політики. І фактом залишається, що коли сталося вторгнення в Україну, саме Польща та балтійські держави першими надавали допомогу Україні. Отже, якщо Європа має сьогодні зробити домашнє завдання, нехай почне з простого виправлення: слухати тих, хто бачить, що наближається дощ, поки не затопить нам дім. Адже саме ми і тут, біля Вісли і Двіни, Німану і Пярну, приймемо головний удар.
Славомір Сєрадзький