Минулого тижня США та Іран погодили двотижневе перемир’я, посередником у якому виступив Пакистан, за умови відкриття Іраном Ормузької протоки. Оголошення прозвучало менш ніж за дві години до завершення встановленого президентом США Дональдом Трампом дедлайну. Світові ринки відреагували зростанням, а лідери по всьому світу висловили полегшення. Однак перемир’я виглядає крихким: лише за кілька годин після припинення вогню з’явилися повідомлення про іранські удари по арабських державах Перської затоки. Водночас Ізраїль продовжив атаки в Лівані проти «Хезболли» – іранського проксі, яке у Вашингтоні визнали терористичною організацією. Про ситуацію на Близькому Сході наші колеги з Першого каналу Польського радіо вирішили поговорити з Войцєхом Конєчним, сенатором від «Лівиці», колишнім заступником міністра охорони здоров’я Польщі.
Політик зазначив, що все ж з надією ставиться до перемир’я на Близькому Сході, хоча воно не охоплює весь регіон.
Радше з надією. Припинення руйнувань, бомбардувань, убивств, смерті — це завжди щось позитивне. Звісно, коли говоримо про Близький Схід, мені завжди згадується пісня гурту Lady Punk 1983 року «Fabryka Małp», де є слова: «на Близькому Сході постійно щось відбувається». У 1983 році Анджей Моґєльніцький написав ці слова — і вже тоді щось там постійно відбувалося. Минуло чотири десятиліття — і там далі постійно щось відбувається. Тож чи маю я надію, що це двотижневе перемир’я — прорив? Ні, цього я б не сказав. Однак завжди краще, коли не літають ракети і не відбуваються бомбардування.
Однак Ліван усе ще перебуває під обстрілами. Це погано. Я побоююся, що Ізраїль хоче частину Лівану перетворити на другу Газу. Ми маємо справу з порушенням норм, які, здавалося, ще нещодавно діяли. Коли диктатор Сирії бомбардував Алеппо — було обурення в усьому світі. Тепер бомбардують Газу, зараз бомбардують Ліван — і цього обурення якось нечутно. Таке насильство стає буденністю. Воно, на жаль, завжди було частиною реальності, але зараз переходяться чергові межі. Розмови про «хірургічні удари» по цілях — це неправда. Відомо, що гинуть невинні люди. Пропаганда завжди каже інше, але пам’ятаймо: кожна така атака в історії подавалася як щось добре, а закінчувалася смертю людей. Тож краще, коли цього немає.
Войцєх Конєчний заявив, що його непокоять слова президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, який висловлює невдоволення НАТО і розчарований позицією західних держав, які не хочуть йому допомагати.
Так, це повинно непокоїти. Під час першої каденції Трампа здавалося, що в США є певні запобіжники — його оточення, військові, дипломати. Він був контроверсійним лідером, робив різні заяви — наприклад, що перетнув кордон у Кореї і досяг миру, якого світ не бачив, домовився з Кімом, і тепер там буде рай на землі. У нього є схильність перебільшувати свою роль і розповідати речі, які мають мало спільного з реальністю. Однак тоді його хтось стримував. Тепер, якщо дивитися на війну з Іраном, здається, що він піддався впливу Ізраїлю — усе на це вказує — і водночас немає нікого в його оточенні, хто міг би його зупинити. Щодо НАТО — ці натяки дуже небезпечні. Хоча я вважаю, що вихід США з НАТО означав би фактичне його знищення і водночас послаблення військової могутності самих Сполучених Штатів. США багато виграють від існування НАТО. Є така думка, що Трамп часто блефує і потім відступає — думаю, що це один із таких випадків.
Можливо, також Рада миру, яка мала стати альтернативою ООН, не виправдовує себе, і Трамп це бачить.
Однак як такий орган в сучасному світі міг би бути ефективним. Це ж рішення, яких ми не бачили з часів якихось великих авторитарних монархій. Тоді укладалися такі угоди, святі союзи і так далі, але не зараз.
Перейдемо до наступної теми розмови - четверо польських суддів, яких не було запрошено до Президентського палацу запросили президента Польщі до Сейму, аби у його присутності там могли скласти присягу. З боку опозиційної партії «Право і справедливість», і з боку Президентського палацу лунають погрози, що це не будуть судді, а всі, хто візьме участь у цій церемонії, матимуть кримінальні провадження. Коментує Войцєх Конєчний.
Можна тільки радіти, що пан спікер Чажастий не скликав спільного засідання Сенату і Сейму з цього приводу, бо ми всі були б покарані і, певно, після завершення каденції стали б об’єктом розслідування, мабуть, Центрального антикорупційного бюро (CBA), яке б з’ясовувало, в чому ми винні.
Якщо говорити серйозно — це погана ситуація, бо пан президент зараз показує, що не визнає Конституційний суд. Те, що нам закидали як правлячій стороні — що ми не визнаємо Конституційний суд, — зараз це демонструє пан президент. Усі шестеро суддів були обрані згідно з законом та у відповідності з нормами Конституції. Неприйняття від них присяги є демонстрацією того, що президент цього не визнає. Були процедурні сумніви, але їх було роз’яснено. Спікер Чажастий під час процедури запитав у Сеймі, чи погоджуються присутні на прискорення певних процедур. Якщо немає заперечень, то, як на кожному майже засіданні, бувають прискорення щодо якихось законів, якихось норм — тут також це відбулося. Ніхто не звернув уваги, ніхто тоді не був зацікавлений. Отже, процедури були дотримані, і тепер обов’язок президента, якщо він визнає Конституційни суд і всі ці процедури, — просто прийняти присягу. Якщо не приймає, то не можна просто дивитися, що станеться, бо можна припускати, що пан президент знову хоче зачекати, поки більшість буде на його боці, тобто з боку «Права і справедливості» і Конфедерації, як правлячої більшості, і тоді він спробує обрати якусь свою групу, а цих не визнавати — і знову призначити якихось дублерів. Бо маємо обраних Сеймом суддів, і не можна на їх місце призначати інших осіб, тож він просто має прийняти від них присягу.
Однак президент цього не робить — то що в цій ситуації? Прийдуть ці судді до Сейму — і що далі? Відповідає сенатор Войцєх Конєчний.
Вони надішлють нотаріально засвідчену присягу президенту, тобто підтвердять, що склали присягу, а президент може вдавати, що про це не знає. Однак це як із різними, не знаю, судовими рішеннями, які до нас надходять — можемо вдавати, що не знаємо про них, але мусимо підкорятися праву.
Ще одна тема, яку вирішили обговорити наші колеги з Першої програми Польського радіо разом з сенатором, стосувалася заяви правоконсервативної партії «Право і справедливість» щодо подання про відставку міністерки здоров’я Йолянти Собєранської-Ґренди.
Пані міністр є міністром коаліційного уряду, висунутою одним із коаліціянтів — «Громадянською платформою», нині Громадянською коаліцією. Відповідно, якщо немає рішення прем’єра про відставку міністра, коаліція захищає своїх міністрів.
Скажу так: мене не дивує це подання. Тобто опозиція має право подавати такі подання, має право негативно оцінювати діяльність міністра охорони здоров’я. Я вважаю, що низку рішень, які запроваджуються останнім часом, можна було впровадити трохи інакше. Наприклад, якщо ми говоримо про обмеження щодо лімітів на діагностичні обстеження. Вони запроваджуються у такий економіко-фінансовий, монетаристський спосіб. Це не ліміт як такий — це обмеження оплати за понаднормові послуги до певної суми, після якої вже не вигідно їх виконувати. Так вирішили.
Войцєх Конєчний прокоментував, як інакше можна було б вирішити цю проблему:
Річ у тому, що обстеження обстеженню не рівне, і пацієнт пацієнтові не рівний. Наведу приклад: якщо хтось катався на лижах в Австрії, там упав, відчуває біль, приїхав до Польщі, пішов грати в теніс і в нього заболів лікоть — то МРТ, яке, скажімо, може бути показане, не обов’язково робити негайно. Це не найнагальніша справа, тут можна подумати, як це обмежити.
Натомість якщо хтось має симптоми з боку центральної нервової системи — наприклад, двоїння в очах, порушення пам’яті, орієнтації, можливо, втрати свідомості — обстеження має бути проведене негайно, і тут жодні ліміти не повинні діяти. Так само, якщо комусь роблять гастроскопію, бо є підозра на рак — і я не говорю про онкологічні випадки, бо це ще не онкологічний випадок, це лише перша підозра, майже скринінг — то це обстеження має бути зроблене. А якщо це обстеження через хронічну диспепсію, і людина робить його регулярно, хоча є інші методи — тоді ні. Ми йдемо дуже прямолінійно, і я трохи цього боюся, якщо це розповсюджуватиметься на всю систему.
Наступне питання стосувалося того, чи є серед коаліціантів хоча б один політик, заступник міністра охорони здоров’я, який хотів би очолити це відомство.
Думаю, все залежить від умов. Скажу так: політики партії «Разом», які теж подають цей запит, кажуть, що вони хотіли б мати міністра, але тільки за умови, що це відомство матиме гроші, усе було чудово.
Я був директором лікарні 11 років: коли я її прийняв — вона була в боргах, і коли передав — теж була в боргах. Однак вдалося підготувати її до пандемії: інвестиції, ефективність, відданість колективу — усе це зробило так, що лікарня дуже добре працювала в той період. І також завдяки тому, що ми не вводили різких скорочень. Отже, працювати можна в будь-яких умовах. Однак не в умовах, коли все скуто і немає політичної волі це змінити.
А чи є зараз така політична воля?
Я вважаю, що наразі те, що ми запропонували як «Лівиця», — це план відмови від нинішнього механізму медичних внесків, який є неефективним, і заміни його податком на охорону здоров’я, що забезпечить належний рівень фінансування системи. І це не буде «простягнута рука» до бюджету — у цьому плані передбачено нові джерела надходжень. 12% податку на здоров’я і ще так званий «податок на жир», а також акцизи на алкоголь і тютюн. У результаті це дає близько 9% ВВП на охорону здоров’я порівняно з нинішніми 6. Я розумію, що це неможливо впровадити за місяць, два чи навіть пів року — і навіть не до кінця сроку правління. Ми самі розписали цей процес до 2031 року.
Наразі ця пропозиція готується як депутатський законопроєкт. «Лівиця» намагалася переконати міністра фінансів Анджея Доманського та міністерку здоров’я Йолянту Собєранську-Ґренду, щоб це був урядовий проєкт і щоб робота над ним велася на рівні уряду, продовжує колишній заступник міністра здоров’я Польщі.
Водночас ми усвідомлюємо, що реалізувати це до завершення каденції нереально. Однак окремі рішення, які дозволяють залучити додаткові кошти, можна впроваджувати вже зараз. Тому я не погоджуюся з тезою, що нічого зробити неможливо.
Я також не поділяю загального фаталізму, мовляв, усе погано і буде тільки гірше. Водночас потрібно залишатися реалістами: забезпечити функціонування системи тут і зараз, щоб пацієнти були в безпеці, і водночас думати про майбутнє.
PR1/Д.Ю.