25 жовтня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган звільнив свого головного радника Октая Сарала. На перший погляд, ця справа не має надзвичайного значення — хоча Сарал десять років надавав Ердогану консультації, вважався його близьким соратником — однак, в Азербайджані, який є союзником Туреччини, вона потрапила на перші шпальти ЗМІ, які повідомляли про відставку з тріумфом.
Усе почалося понад місяць тому, 21 вересня, коли азербайджанський уряд ввів заборону носити на території державних шкіл одяг, що порушує принцип світськості освіти (учні зобов’язані носити шкільну форму). У жовтні ці правила розширили й на педагогічний персонал. У результаті, за вказівкою директорів, до навчальних закладів перестали впускати учениць у хіджабах і вчительок, які прикривали волосся хустками. Це викликало в країні хвилю невдоволення.
Старим містом Баку пройшла група літніх жінок у хустках, а перед багатьма школами відбулися спонтанні демонстрації на захист вільного вибору одягу (у кількох місцях дійшло навіть до фізичних нападів на директорів шкіл). Заарештовано 37 осіб, яких відтак покарали штрафами або арештом на строк до 30 днів. Правозахисні організації, зокрема Amnesty International, визнали, що нові правила дискримінують віруючих осіб.
Заборона носити елементи одягу, які асоціюються з релігією, викликала обурення в турецьких консервативних середовищах, з яких виводиться владна еліта, зосереджена навколо партії AKP та президента Ердогана. Мабуть, найгостріше відреагував згаданий Октай Сарал, який написав на порталі X, що азербайджанські правила «неприйнятні», і прямо поставив вимогу їх скасування. Меседж у подібному дусі пролунав і в інших офіційних заявах, а консервативна турецька преса не жаліла докорів на адресу влади в Баку.
Це розлютило Азербайджан, де критику розцінили як неприпустиме втручання у його внутрішні справи та атаку на фундаментальний для тамтешнього устрою принцип світськості держави. Заяву дуже різкого тону опублікувала владна партія YAP. У відповідь на кризу Ердоган скасував свій приїзд на саміт Конференції у справах співробітництва і заходів побудови довіри в Азії (CICA, 14–15 жовтня), і відправив до Баку міністра закордонних справ.
Спір за шкільний дрескод, який став каталізатором кризи, виявив напруженість та розбіжності в поглядах, що існують між Азербайджаном і Туреччиною. Вони стосуються передусім сфери закордонної політики, особливо ставлення до Ізраїлю. Для Баку це близький партнер і постачальник зброї, а для Анкари — регіональний суперник, який потенційно загрожує безпеці країни (див. численні антитурецькі заяви ізраїльських політиків, зокрема прем’єр-міністра Нетаньягу).
У вересні, під час виступу Нетаньягу на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, турецька делегація — та делегації з понад 70 інших держав — вийшли із зали, тоді як азербайджанська залишилася, у чому турки їй дорікали. Президент Ізраїлю Іцхак Герцоґ, який взяв участь у згаданому саміті CICA, прилетів до Баку рейсовим азербайджанським літаком, позаяк Туреччина не впускає ізраїльських урядових літаків у свій повітряний простір (здається, Анкару навіть не поінформували про переліт Герцога).
Однак справжня причина азербайджансько-турецьких розбіжностей прихована ще глибше. Це зростання амбіцій Азербайджану, який уже деякий час позиціонує себе як середню державу і в цьому дусі хоче будувати свої відносини зі світом. Баку й Анкару пов’язують особливі відносини від моменту розпаду СРСР. Туреччина стала для колишньої радянської республіки гарантом безпеки — обидві країни пов’язані формальними союзницькими зв’язками — а також головним політичним і економічним партнером.
Баку ніколи не прагнуло до членства ні в Європейському Союзі, ні в Євразійському економічному союзі, зате хотіло з усіма торгувати, а маючи на півночі за сусідку Росію, на півдні — Іран, а на заході — ворожу Вірменію (ця ситуація змінюється, але це тема на інший коментар), йому залишався транзит через Грузію до Туреччини. Цим же шляхом пролягли і трубопроводи з нафтою і газом, які змінили енергетичний баланс сил у цій частині Євразії. Вони дали Азербайджану можливість безпечно експортувати свої ресурси, а Туреччині — зручний плацдарм під подальшу експансію на Кавказі та в напрямку Центральної Азії.
Тісна співпраця, заснована на спільній культурі та мові, не означала відсутності проблем. Баку — менший і об’єктивно слабший партнер — побоювалося, що Анкара хоче стати для нього ще одним, після Москви, «старшим братом». Перші суперечки почали виникати вже на зламі першого та другого десятиліття XXI століття, коли в Туреччині все більшу роль почав відігравати іслам. Приблизно в цей же час Анкара намагалася самостійно, незважаючи на свого партнера, нормалізувати відносини з Єреваном. Баку вдалося заблокувати ратифікацію вже підписаних турецько-вірменських протоколів (у яких йшлося, зокрема, про відкриття кордону) і переконати Анкару продовжувати блокаду Вірменії до вирішення конфлікту навколо Нагірного Карабаху.
Після відновлення контролю над самим Нагірним Карабахом і територіями, які протягом трьох десятиліть окупували вірмени (це сталося у 2020–2023 роках), Азербайджан відчув свою силу. Щоправда, його успіху сприяла турецька допомога — у «Другій карабаській війні» восени 2020 року відбувся дебют у більшому масштабі, у бойових умовах, знаменитих безпілотників «Байрактар» — а своє значення мала і відсутність підтримки Вірменії з боку Росії — проте перемогу вибороли азербайджанські солдати. Настало цілком зрозуміле, хоча навіть для прихильних до Баку країн дратівливе, «запаморочення від успіхів».
Слід очікувати, що нинішню кризу подолають, адже Азербайджан і Туреччина приречені на себе. Також вони не тому протягом останніх десятиліть так багато вкладали у взаємні відносини, щоб тепер занапастити ці надбання. Однак, ймовірно, Баку стане для Анкари ще більш вимогливим партнером. Відставка Октая Сарала показала, що тиск приносить бажаний ефект.
Войцех Гурецький, головний спеціаліст Групи Туреччини, Кавказу та Центральної Азії в Центрі східних досліджень, автор репортажних книжок про Кавказ та Центральну Азію