У тимчасово окупованому Криму на початку березня після акції до дня народження Тараса Шевченка було затримано українського журналіста Владислава Єсипенка. До цього часу до нього не допущено незалежних адвокатів. На жаль, таких випадків все більше. І ситуація на окупованому півострові за останні роки у контексті українського руху, культури, освіти, релігії лише погіршується. Про ситуацію на тимчасово окупованому півострові зараз і про її погіршення протягом семи років окупації розповідає громадський активіст, співорганізатор антиросійських акції у Криму на початку окупації, керівник об’єднання «Український дім» у Києві, що представляє кримських українців, журналіст Андрій Щекун.
Якщо ми будемо аналізувати всі сім років періоду окупації Криму, то, можливо, треба говорити не лише про такі речі, як журналістика, а й про знищення будь-якої української національної ідентичності у Криму і всіх тих речей, що з цим пов’язані. Відомо, що за період окупації Криму уже знищено понад 700 класів з українською мовою навчання, сім шкіл з українською мовою навчання у Криму. Це те, що пов’язано з українською ідентичністю. Буквально нещодавно ми з уповноваженим із захисту державної мови України Тарасом Кремінем представили огляд стану державної мови у Криму, в тому числі і кримсько-татарської мови, адже у цьому питанні також є ряд певних проблем. На сьогодні, можна сказати, що в Криму неможливо проводити будь-яку інформаційну, громадську діяльність, в тому числі і журналістську, аби вона була об’єктивною, професійною, бо це небезпечно робити. Як наслідок, ми бачимо, які речі відбуваються. І це не поодинокі речі. Тим більше, що у перші дні окупації, якщо я не помиляюся, 2 чи 4 березня уже фактично були відключені загальнонаціональні канали, було захоплено ретлянслятори, було блокування Чорноморської телекомпанії, згодом компанії кримсько-татарського каналу ATR. Інформаційна діяльність, а тим більше проукраїнських журналістів або в принципі об’єктивних журналістів, які могли би здійснювати свою професійну діяльність, є небезпечною. Тому що вони висвітлюють не те, чого хочеться РФ.
І, коли ми згадаємо 2014 рік, наприклад, після 26 лютого, особливо дні 27-28 лютого, то всюди була одна картинка у всіх засобах масової інформації, в тому числі й українських, міжнародних. Показували лише два мітинги – біля Верховної Ради АР Крим і біля Ради Міністрів АР Крим, де вночі відбулося захоплення приміщень адміністративних будівель і біля них свої акції проводили проросійські сили. Ми, представники руху Євромайдан-Крим, усвідомлювали, що потрібно щось робити саме з інформаційними речами, аби показати світові і Україні, що в Криму є і проукраїнські мітинги. І це повинно висвітлюватися у ЗМІ. Це на той час була доволі критична ситуація. І нам тоді це вдалося. Ми провели перший мітинг після захоплення приміщень 2 березня біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Після цього ми сколихнули увесь Крим і після цього щодня біля пам’ятника Тарасу Шевченку мітинги нарощувалися. 9 березня був наймасштабніший мітинг з часу 26 лютого, у якому взяло участь понад 3 тисячі людей. По всьому Криму люди почали виходити на вулиці. І тоді ось ця інформаційна складова почала змінюватися. За ці дев’ять днів після захоплення приміщень почав з’являтися інформаційний контент, що вже містив українські погляди, у ньому з’являлися проукраїнські особи, що були у Криму. І тоді, звісно, це було дуже важливо робити. Так само було б дуже важливо зараз це там робити, а саме якийсь інформаційний контент, який дуже важко здобувати, адже спецкореспонденти не мають можливості бути у Криму.
Тобто, як я розумію, українські журналісти не можуть там акредитуватися?
Якщо вони навіть і будуть акредитовуватися, то це вже буде небезпечно. Уже виявлення спецкорів, особливо таких засобів масової інформації, як «Крим. Реалії», є небезпечним. Наприклад, я також очолюю видання «Голос Криму», а також ми видаємо «Кримську світлицю». Ця присутність там небезпечна. Бо ми не можемо писати те, що вони хочуть. Сама небезпека полягає в тому, що той контент, що його будуть формувати незалежні медіа і українські засоби масової інформації, не будуть формувати той наратив, що його хоче Російська Федерація і в тому числі колаборанти. Це вже небезпечно. Тому саме офіційне перебування і акредитація це вже небезпечно. По-друге, є інша складова: якщо ми подаємо будь-які документи в АР Крим, також і на акредитацію, це з одного боку легалізація юридичної складової цієї незаконної анексії Криму. А нам відомо, що згідно з Законом України «Про тимчасово окуповані території» жодний документ, жодні їхні рішення не визнаємо. Вони є незаконними.
Цього року 9 березня також була акція біля пам’ятника Шевченку у Криму. І саме після неї було затримано журналіста Владислава Єсипенка. А хто ж зараз там виходить на ці проукраїнські акції? Чи є ще у Криму громадські діячі, що попри все активно висловлюють свою позицію і певним чином формують цю проукраїнську думку там?
9 березня для українців Криму – це символічний день. Кожного року до окупації там завжди здійснювалися заходи, приурочені дню народженню Тараса Шевченка. 9 березня 2014 року це був уже наймасштабніший мітинг біля цього пам’ятника. Особисто я був його співорганізатором від руху Євромайдан-Крим. Це вже було після 26 лютого – велелюдного мітингу, коли ми разом з кримськими татарами відстоювали територіальну цілісність біля стін Верховної Ради АР Крим. Вам про це відомо. А от про 9 березня і про 26 лютого дуже мало говориться. А саме про цей спротив, що далі здійснювався активістами і кримчанами. Тому 9 березня це також був велелюдний мітинг біля пам’ятника Шевченку. Мене і Анатолія Ковальського цього дня було захоплено на залізничному вокзалі. Нас викрала так звана «кримська самооборона» і спочатку передала лінійній міліції, а далі – спецслужбам Російської Федерації, як ви знаєте, Гіркіну, постаті, що з’явилася у Слов’янську і Краматорську. Він більш відомий по Донбасу. Сьогодні ми фігуруємо у цій справі «Україна проти Росії», ми доводимо і свідчимо, що ці люди також займалися захопленням Криму. Тому 9 березня – це символічний день боротьби. Чому тоді ми вибрали пам’ятник Шевченку? Бо проводити наші акції біля Верховної Ради і Ради міністрів, що ми їх постійно проводили, вже було небезпечно. Тим більше, що там уже формувалися незрозумілі формування під видом так званої самооборони, там ходили люди зі зброєю, на дахах були снайпери. Тому ми прийняли рішення проводити наші акції біля пам’ятника Шевченку. І 9 березня 2014 року не закінчилося…
Щороку люди у Криму виходили і виходять цього дня до пам’ятника Шевченку. За тими, хто виходив і виходить, слідкують, фіксують на камери, арештовують. А у перші 2-3 роки після окупації взагалі не давали можливості щось проводити і покладати квіти. Більшість тих активістів витіснили з Криму і вони були змушені виїхати на материкову частину України. Але сьогодні все ж люди приходять до пам’ятника Шевченку чи Лесі Українці, покладають квіти і таким чином висловлюють свою позицію.
Повний запис інтерв’ю слухайте у прикріпленому звуковому файлі
Мар’яна Кріль
