Міністерство з реінтеграції тимчасово окупованих територій України повідомило про 49 українських військовополонених, тіла яких були передані російською стороною за процедурою обміну. Цей факт став приводом для українських правозахисників проаналізувати умови та поводження росіян з українськими воїнами, які потрапили до російського полону. На основі опитування понад 20 військових, які повернулися з російського полону, вивчено кожен етап перебування у російському полоні — від моменту потрапляння, умов утримання в колоніях та СІЗО до тортур, загибелі та позасудових страт українських військовополонених.
Убоге харчування, безперервні тортури та побиття, а також утримання в нелюдських умовах, як зазначили автори правозахисного звіту з Медійної ініціативи з прав людини, нерідко призводять до загибелі українських військових у російському полоні. Вони подали дані про самогубства полонених внаслідок психологічного, сексуального чи іншого насильства в полоні. Однак, як заявила представниця Медійної ініціативи з прав людини Марія Климик, деякі українські військовослужбовці недовго залишаються у полоні окупантів, оскільки російські загарбники широко практикують масові розстріли беззбройних і навіть поранених українських воїнів, які вже не становлять для них жодної небезпеки:
— У полон потрапляють вже пораненими, тому, як зазначали деякі свідки, росіяни не хотіли їх лікувати та просто розстрілювали на місці. Або було надто багато полонених, від них не потрібно було жодної інформації, і вони обирали лише тих, хто міг щось їм розповісти. Як казав один свідок, він чув цю фразу: «Ми їх обнулили».
Як заявили правозахисники, не менш жахлива доля тих українських воїнів, яким вдалося вижити та опинитися у місцях ув'язнення. Звільнений з російського полону Богдан Слободян навів свідоцтво про те, що сталося з одним із полонених захисників Маріуполя, якого тривалий час утримували в карцері й застосовували до нього нелюдське поводження:
— Спочатку, як це було, йому не давали спати. Це саме перший крок. Рекорд мав сім днів. Наступне — це те, що його били щодня по три-чотири рази. Перед прогулянкою виводили та ставили до стіни, як це називається у них «в позу огляду», і повністю відбивали нирки та ноги. Вони любили ще ставати десь у таких місцях, щоб їх не було видно, і вони мали поліпропіленові труби. Це був їхній основний предмет, яким вони нас, можна сказати, вбивали. Це не ламає кістки, але б'є так, що залишається слід, і якщо немає правильного харчування, немає імунітету, шкіра може гнити. Це тривало протягом двох-трьох місяців, коли його змушували підписати визнання, що він убив людину та вирізав на ній німецький хрест. І вони таки змусили його підписати цей документ. І тоді, вже напівживим, його перевели до камери. Він був уже не в собі, він ходив під себе в туалет, він уже не кричав від болю, всі сили в нього йшли на те, щоб дихати, і його постійно відкачували. У нього почали відмовляти нирки, пізно вночі приїхала швидка допомога і його забрали з камери. Подальша його доля невідома.
Російська влада взагалі не вважає захоплених українських воїнів полоненими і не визнає Женевських конвенцій. Правовий режим українських солдатів не визначений, їх часто утримують разом із цивільними, про що зазначив адвокат та експерт з міжнародного права Андрій Яковлєв. На його думку, нелюдське поводження з українцями в російських місцях ув'язнення розповсюджене тому, що, вчиняючи тортури та знущання, російські охоронці впевнені у своїй цілковитій безкарності:
— Це спричиняє те, що наші військовополонені не мають жодного захисту навіть за тим російським законодавством, яке зазвичай застосовується до російських в'язнів. У них ув'язнені мають певні права, а наші військовополонені — не мають. Наглядачі, які утримують наших полонених, можуть поводитись з ними як їм завгодно. І ми не знаємо, чи це вказівка безпосередньо керівництва, чи це їхня власна ініціатива. І, відповідно, ці люди, їхня поведінка призводить до того, що хтось із наших полонених помирає. Ці випадки непоодинокі. Вони — системні. А це означає, що хтось дає вказівки про таку поведінку. І ми виходимо не просто на наглядачів, керівників, таборів чи СІЗО, а на їхнє вище керівництво. Нам потрібно це робити, щоб притягнути до відповідальності високе керівництво, щоб уможливити зміну поводження з нашими військовополоненими, тому що інакше це призводить до смертей. З погляду міжнародного гуманітарного права це — військові злочини. Але коли ми зможемо говорити, що це системно, тоді можемо констатувати, що це не просто військові злочини, а злочини проти людяності. Більш серйозні злочини.
Яковлєв заявив, що встановлення винних в організації та застосуванні до українських полонених нелюдського поводження, а також засудження їх судами недостатньо, оскільки правосуддя відбувається лише тоді, коли винних притягують до відповідальності та вони відбувають покарання. А це означає, що Україні вже зараз слід працювати, щоб вироки українських чи інших судів виконувалися в інших державах. Виконавча директорка Медійної ініціативи з прав людини Тетяна Катриченко зазначила, що починати роботу щодо зниження рівня страждань українських полонених в росії слід з того, що кожен факт перебування у полоні має бути належним чином зафіксований. З боку України ця норма виконується, а з боку російської федерації — ні. Вона закликала відповідні міжнародні гуманітарні організації, насамперед Міжнародний Комітет Червоного Хреста, налагодити облік і допомогу полоненим українцям:
— Є всі підстави вважати, що саме ця організація має моніторити місця утримання належним чином. Визначати якнайбільшу кількість місць утримання та домагатися конфіденційних зустрічей з українськими військовополоненими, щоб об'єктивно розуміти ситуацію, щоб попередити ці страшні випадки тортур та смертей в полоні. Моніторити та фіксувати випадки, коли українські військовослужбовці зазнали поранень на полі бою або були взяті в полон зі значними травмами, або отримали ці травми вже в місцях несвободи. Є військовослужбовці, які мають такі травми, що дозволяють їм сподіватися, що їх можна повернути на Батьківщину або передати до третіх країн, згідно з Женевськими конвенціями. Тому що ці військовослужбовці вже не можуть брати участь у бойових діях. Міжнародний Комітет Червоного Хреста має намагатися з'ясувати причини, чому деякі військовослужбовці загинули в місцях несвободи на території російської федерації.
Однак зараз типовою відповіддю звільнених з російського полону українських воїнів на запитання про зустрічі з представниками Червоного Хреста залишається відповідь «ні», про що заявила представниця Медійної ініціативи з прав людини Марія Климик. З цієї причини немає жодного контролю за поводженням з українськими військовополоненими в росії, що дозволяє росіянам чинити військові злочини та злочини проти людяності:
— Далі це так званий процес приймання. Це такий процес, коли всіх полонених під час перевезення на нове місце утримання по черзі б'є охорона. Вона не звертає уваги ані на вік цих людей, ані на стать, ані на те, чи поранені вони, чи вони здорові, чи в якому вони фізичному стані. У нас є свідчення, що саме під час цього кілька полонених загинули від того, що охорона не розрахувала силу побиття, коли поранений був у такому стані, що не витримав. Далі це умови, в яких утримуються військовополонені. Вони абсолютно не сприяють тому, що рани, що вже є у людини, загояться. Або навіть здорова людина за час всього перебування в полоні зазнала значного погіршення стану здоров'я від нестачі їжі, від поганих умов, від постійних тортур та побиття. Часто в людей просто зупиняється серце від того, що до них щодня застосовують електрошок. Ми мали свідчення: щодо військовополоненого застосовували електрошок доти, доки апарат не розрядиться повністю. Відповідно, люди, які вже мали до цього проблеми з серцем, просто не витримували цієї процедури і в них просто зупинялося серце.
Згідно з Женевськими конвенціями, як нагадав адвокат-міжнародник Андрій Яковлєв, на кожного полоненого міжнародні гуманітарні організації мають заводити спеціальну картку, яку надсилають його рідним і близьким. Сам факт такої реєстрації, за його словами, є підтвердженням того, що людина перебуває в полоні, а не зникла безвісти або загинула, і тоді стане відомо, скільки українських громадян перебувають у полоні. Адвокат наголосив, що, якщо інтенсифікувати роботу міжнародних гуманітарних організацій, це сприятиме зменшенню страждань військовополонених.
Олександр Савицький