26 січня у Білорусі відбудуться президентські вибори. І хоча офіційно результати невідомі, то мало в кого виникають сумніви щодо того, що день виборів буде просто датою оголошення, що Аляксандр Лукашенка знову був обраний на найвищу посаду в цій державі.
Наш колега Пшемислав Павелек з Польської редакції Польського радіо для закордону зустрівся із Анною Марією Динер із аналітичного центру Polityka Insight, аби обговорити те, що діється в Білорусі з огляду на цю подію.
Чи, отже, питання про те, хто в Білорусі виграє цьогорічні вибори, має хоч якийсь сенс?
Анна Марія Динер:
- Насправді, хіба так само, як вже 30 років. Хоча, звісно, ми пам’ятаємо вибори 2020 року, де це питання, власне кажучи, було доречним, і відповідь на нього не до кінця відома, чи це, раптом, не була Святлана Ціханоуська, чи не вона перемогла на тих президентських виборах. Натомість, звісно, на цих виборах Лукашенка не може програти, і я очікую, що Центральна виборча комісія Білорусі оголосить результати на рівні близько 80 із чимось відсотків. Чим це зумовлено? Зумовлено тим, що на попередніх виборах це був приблизно такий самий результат. На додаток, восени минулого року відбулося таке досить цікаве опитування, у лапках «опитування», безумовно, позаяк в Білорусі немає справжніх установ, що досліджують громадську думку, котрі викликали б у нас хоч якусь довіру. І за його результатами приблизно 80 відсотків опитаних довіряє Аляксандрові Лукашенкові. З цього я роблю висновок, що це були невипадкові цифри, та доходжу висновку, що про більш чи менш такі результати ми почуємо 27 січня.
- Упродовж кількох десятиліть вибори у Білорусі закінчуються приблизно так само, і тут немає жодних несподіванок. Але заразом вони слугують своєрідним барометром, що свідчить про те, що там діється у політичному житті. П’ять років тому ситуація виглядала інакше, ніж зараз, чи не так?
- Безперечно, так. тільки що п’ять років тому ті вибори проводилися за цілковито інакших обставин. По-перше, не було відкритої війни в Україні – це перший елемент. По-друге, вони, однак, відбулися після майже п’яти років цілком добрих, нормальних відносин між Білоруссю і західними державами, позаяк вибори 2015 року були такими-собі тихенькими, нічого особливого, по суті, там не сталося. Тому 2016 року, так би мовити на знак вдячності за участь Білорусі у процесі «Мінськ 2» і за організацію перемовин між Росією та Україною, західні країни почали скасовувати санкції. На додаток до цього, безумовно, 2020 рік був специфічним тому, що тоді тривала пандемія, якої, теоретично, в Білорусі не було, але на практиці вона збирала там свої жнива. Все це склалося із ситуацією, в якій та передвиборча кампанія і той час були чимось, чого абсолютно не можна було порівняти до жодних інших виборів. Можливо, навіть із виборами 2010 року, коли Лукашенка мав багатьох контркандидатів. І по суті ті вибори, можна сказати, що відбулися, у лапках. На додаток, що цікаво, їх провели у перший можливий за Конституцією термін, що свідчить про те, що, однак, Лукашенка дуже очікує якихось переговорів у справі України і хоче брати в них участь з відновленою політичною та суспільною легітимністю. І це, мабуть, все, тобто я не очікую, аби тепер хоч якось політика Білорусі відносно західних країн діаметрально змінилася, як це було у перші місяці того нового президентського терміну. Зрештою, під час, назвімо це так, різдвяного виступу 7 січня в одній з білоруських церков Лукашенка визначив основні рамки свого перебування на посаді президента, і з його слів випливає, що й надалі Польща, Литва чи Латвія муситимуть протистояти міграційній кризі.
- Вибори, що відбулися п’ять років тому, скінчилися потужною хвилею протестів, а також репресіями, що практично придушили опір, придушили опозицію. Чи зараз на білоруській політичній сцені опозиція, схоже, не відіграє жодної ролі?
- Як би це дивно не прозвучало, вибори будуть стерильними, так само, як стерильними торік були хоч би вибори до білоруського парламенту, що, по суті, є фасадною установою. Важливо натомість, що ці вибори справді відбуваються у ситуації, коли немає жодних незалежних ЗМІ, жодних незалежних неурядових установ, коли й надалі розкручена спіраль репресій, коли й надалі 1300 осіб, якщо я не помиляюся, за даними правозахисної організації «Вясна», мають статус політичних в’язнів. Тому, на жаль, із білоруською опозицією є так, що її представники або у в’язницях і дуже багаторічними вироками, або перебувають за кордоном, бо змушені були тікати, боючись за власне життя.
- Говоримо, отже, про вибори, що насправді нічого не змінять ані у внутрішньому житті, ані в міжнародних відносинах Білорусі. Навіщо тоді Лукашенкові цей театр?
- Так само, як і Путін — ці режими потребують, однак, квазілегітимності у суспільстві, аби показувати, що люди надалі хочуть вибирати таких лідерів, як вони. А отже це театр для внутрішнього вжитку, як і для тих держав, що крізь пальці на все це дивляться. Натомість мені буде цікаво подивитися на те, як відносини Білорусі розвиватимуться із західними державами, але вже у наступні роки цього президентського терміну. Та багато, безумовно, залежатиме від того, що діятиметься у зв’язку з Україною та як скінчиться цей етап війни — чи це буде припинення вогню, чи це буде квазімирний договір, чи все це взагалі виглядатиме якось інакше. І гадаю, що коли, скажімо, будуть припинені воєнні дії в Україні (такий сценарій, звісно, ми можемо припустити лише на потреби цієї розмови), то мене би зовсім не здивувало, коли б Лукашенка намагався якось посміхнутися (у лапках) до західних держав. Необов’язково, може, до Польщі і країн Балтії, бо він нас надалі вважає ворогами. Але, наприклад, намагатиметься діяти через Словаччину і Угорщину, аби пом’якшити санкційну політику. Тому для мене не було б жодною несподіванкою, коли б він намагався вести ту політику, яку вів упродовж довгого часу свого понад тридцятирічного правління.
- Аляксандр Лукашенка напевно шукає якихось нових каналів комунікації, аніж ті, якими вів діалог дотепер, позаяк у, хоч би, СНД, поступово, повільно, але зв’язки слабшають?
- Це, зрештою, взагалі не лише питання СНД, бо це й питання про ОДКБ чи ЄврАзЕс. Всюди видно певну ерозію, як це назвімо, пострадянських інтеграційних інститутів. Таким прикладом є, хоч би, політика Вірменії, що з ОДКБ де факто вийшла, та практично не функціонує в рамках Євразійського економічного співтовариства. Буде дуже цікаво подивитися, як розвиватимуться азербайджансько-російські відносини у зв’язку з авіакатастрофою азербайджанського літака, збитого російською протиповітряною обороною. І такі приклади, гадаю, ми можемо наводити далі. Тому у цій сфері справі розвиваються ненайліпше, хоча, звісно, Лукашенка є одним з таких політиків, що до кінця переконуватимуть, що все в порядку.
Redakcja Polska PRdZ/А.М.