Кримська правозахисна група оприлюднила аналітичний звіт «Злочини інформаційної війни», в якому вивчено понад 400 програм російської пропаганди та зафіксовано 151 прізвище осіб, які закликали до геноциду чи воєнних злочинів. Поширення закликів до геноциду українців, до вчинення агресивної війни, скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів у російських медіа триває вже три роки і має тенденцію до поширення іншими методами в країнах Заходу. Правозахисники поділилися пропозиціями з протидії цим злочинам.
Упродовж останніх років правозахисники України провадять моніторинг поширення в російських медіа закликів до геноциду українців, про що заявила журналістка-розслідувачка Кримської правозахисної групи Ірина Сєдова. За її словами, тільки впродовж 2024 року зафіксовані сотні закликів до війни, вчинення воєнних злочинів та злочинів проти людяності, а також до прямого геноциду українських військових, цивільних, представників української влади та в цілому проти української нації:
— За результатами цих досліджень ми зібрали як мінімум 78 цитат, які, на нашу думку, мають ознаки закликів до геноциду українців. Це були не тільки топові російські пропагандисти, такі як Карнаухов, Соловйов, Мардан, а й деякі люди, яких вважають лідерами думок у росії — релігійні діячі, філософи. Всього ми назбирали 151 прізвище цих спікерів, які висловлюють різноманітні заклики до геноциду, вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності. Також ми задокументували як мінімум 172 цитати, де ці спікери кажуть про те, що Україну треба захопити частково або повністю, що треба українців знищити, захопити територію України. Потім вони кажуть, що треба знищити українську націю. Окрім цього, вони закликають до фізичного знищення всіх представників української влади, не тільки військових, а й цивільних, що треба проти України застосовувати ядерну або хімічну зброю, вбивати тих цивільних українців, які на окупованих територіях не підтримують росію. Це все лунає з телевізорів уже три роки і зараз в нас вже 444 цитати. Всі ми знаємо це ствердження, що вони борються тут з нацистами, з фашистами. Окрема аргументація, що вони борються з нелюдами і треба знищити Україну та вбити всіх українців, тому що це війна зі США і НАТО, а взагалі не з Україною. Вони кажуть, що треба покінчити з Україною, тому що там русофоби. І вони навіть включили цей термін «русофобія» в нову стратегію протидії екстремізму на 2025 рік. І там вони аргументують, що всі, хто не згоден з росією, з її політикою — є русофобами. І тому це твердження стає ще більше небезпечним, що тут всі терористи і що це боротьба з терористами. І це твердження вони використовують також, коли вони незаконно затримують на окупованих територіях українців і звинувачують їх в тероризмі. Вони хочуть «відновити історичну справедливість» і повернути «історичні російські землі», а також «зупинити розв’язану Україною війну». І окрема аргументація цих всіх закликів — це те, що вони борються тут з антихристами, з нелюдами і проявами демонічних сил.
Загалом, всі категорії антиукраїнських закликів з боку російських пропагандистів, офіційних осіб та лідерів думок об’єднані правозахисниками в один термін — мова ворожнечі. Адвокатка Людмила Опришко стверджує, що нинішнє українське та міжнародне законодавство має статті з переслідування за мову ворожнечі та заклики до вчинення війни, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Але цих норм і практики їхнього застосування геть недостатньо для відновлення справедливості і покарання інформаційних злочинців. Адвокатка впевнена, що Україні доведеться тут відіграти роль першої держави в світі, яка має винайти способи невідворотності кари за подібні злочини та встановлення норми про відсутність терміну давності за їхнє вчинення:
— Мова ворожнечі дуже небезпечна тим, що вона, по-перше, дегуманізує людей і в такий спосіб створює підґрунтя, щоб сіяти ненависть, страх і тим самим розв’язувати руки, легітимізувати насилля. Кримінальний кодекс України містить низку правових норм, які передбачають покарання за злочини проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку. Насамперед, йдеться про такі статті, як пропаганда війни, планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни або воєнні злочини, геноцид, злочини проти людяності. Після Другої світової війни ці правові норми ніколи не застосовувалися в Україні на практиці. Україна зможе притягувати пропагандистів у будь-який час до відповідальності за вчинення публічних закликів до геноциду. Але виявлені і слабкі місця в українському законодавстві. Не тільки в українському, а й в міжнародному законодавстві, відсутнє чітке визначення поняття «пропаганда війни», відсутня практика застосування цього поняття. Більше того, навіть досі точаться дискусії, що це поняття означає. Ці дискусії тривають на міжнародному рівні. І це поняття досі не узгоджено. Є певні побоювання, що нам буде дуже складно притягувати до відповідальності за цією статтею закону, оскільки немає чіткого розуміння, що таке «пропаганда війни». Ця стаття не відноситься до числа тяжких і термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за «пропаганду війни» не перевищує п'яти років. Варто розглядати можливість криміналізації публічних закликів до вчинення злочинів проти миру, в тому числі воєнних злочинів, злочинів агресії та інших, а не тільки геноциду чи пропаганди війни. Таку криміналізацію, вочевидь, необхідно запровадити не лише в українському законодавстві, але і на міжнародному рівні. Складно доводити причинно-наслідковий зв’язок між діями пропагандистів і виконавців. І справа в тому, що ці правові норми не передбачають окремої відповідальності за пропаганду цих злочинів. Тому пропагандистів можна притягувати лише як співучасників злочинів агресії, злочинів проти людяності, воєнних злочинів. А для того, щоб їх притягнути як співучасників, треба довести спільний умисел, вплив, який пропаганда зчинила на дії конкретних виконавців, довести причинно-наслідковий зв’язок між пропагандою і вчиненням цих конкретних злочинів виконавцями. Це дуже складне завдання. Інколи його практично неможливо виконати. Саме через те цей зв’язок між пропагандою не завжди є прямим. Він, скоріше, є опосередкованим, оскільки пропаганда створює умови для вчинення виконавцями зазначених злочинів, виправдовує й легітимізує ці злочини в очах конкретних виконавців, полегшує їхнє вчинення, фактично створює умови для їхнього вчинення.
Як зазначила кандидатка психологічних наук, доцентка Києво-Могилянської Академії Юлія Крилова-Грек згідно з міжнародним законодавством ті, хто поширює заклики до геноциду, що спричинили злочини, мають так само нести відповідальність, як і самі злочинці. Однак, українська практика показала, що ухвалені міжнародною спільнотою майже 70 років тому закони сьогодні не працюють достатньо ефективно для попередження і для покарання таких злочинів. На думку експертки, одна з причин цього полягає в лінгвістичній та психолінгвістичній галузях, а також у розумінні ролі мови ворожнечі у формуванні підґрунтя для подальшої фізичної агресії:
— Починаючи з 2014 року Україна була номер один в меню усіх російських телеканалів. І саме ця масовість впливає на свідомість. І якщо порівняти опитування 2010 року, де росіяни сприймали Україну як дружню державу, і опитування, яке проводилося після 2014 року, то різко міняється думка. Тепер вже Україна — це ворог, Україна — недружня держава. І після війни, ми бачимо, вчиняються не тільки злочини, які вчиняються, не тільки заклики, але ми бачимо масову підтримку з боку населення того, що відбувається. Якщо на внутрішньому просторі в росії — це агресивна мова, це прямі заклики, то система «спрута», яка працює в Європі — це медіа, це блогери, там використовується абсолютно інша мова. Це виправдання війни, звертання до слабких місць європейців — це перш за все їхній добробут. Буквально за кілька днів у російських медіа це вже подається як необхідність знищення України. Те, що подається як мирні переговори, в російських медіа вже подається, як знищення. Просуваються ті ж самі ідеї, але зовсім інша м’яка мова.
Однією з нерозв’язаних проблем невідворотності покарання пропагандистів війни, ненависті та геноциду є слабкість українського й міжнародного законодавства щодо підривних публікацій у соціальних мережах. Адвокатка Людмила Опришко нагадала, що декі норми вже існують в законодавстві Європейського Союзу, але Україна їх ще не імплементувала. Водночас, навіть європейські норми з переслідування за мову ворожнечі та антигуманні заклики в соцмережах доволі м’які і не дуже ефективні, як вважає адвокатка. Українські намагання боротися з ворожою пропагандою через укладання меморандумів з великими соцмережами. Але соцмережі не дуже зацікавлені в укладанні таких меморандумів. Застосування кримінальної відповідальності самих соцмереж виглядає також вельми проблематично, оскільки така відповідальність традиційно застосовується поти фізичних осіб, а не організацій. Прикладом може слугувати ситуація в М’янмі, де через фейсбук поширювалась мова ворожнечі, що спричинило позов до цієї соцмережі, оскільки її політика сприяла поширенню таких повідомлень. Наразі, як вважає Опришко, не помітно серйозних важелів впливу, які можна було би застосувати до соцмереж. Вона зазначила, що арешт засновника і власника популярної соцмережі «Телеграм» Павла Дурова у Франції минулого року, скоріше за все, був способом тиску на нього з метою примусу запровадити хоч якісь механізми, що дозволяли б оскаржувати і прибирати мову ворожнечі.
Олександр Савицький