Польське видання Gazeta Polska Codziennie опублікувало розмову із вболівальником футбольного клубу «Лєхія Ґданськ», який воював за Україну у полку «Азов».
«Підрозділ, у якому я воював, складався з кількох сотень справді суворих хлопців із різних стадіонних команд Східної Європи. Неможливо було відмовити їм у любові до боротьби», — каже польський доброволець під псевдонімом «Корек», фанат «Лєхії Ґданськ» і «Помезанії Мальборк».
Спочатку «Корек» брав участь у транспортуванні допомоги для України, організованій Фондом імені Серґіуша Пясецького, який від початку свого заснування займається підтримкою жертв війни та українських воїнів. Фундація пов’язана зі старими вболівальниками ґданської «Лєхії» 1990-их років. «Навички та досвід, отриманий на польських стадіонах у 1990-х і на початку ХХ-го століття, якимось чином сидять у мені досі. Тому я швидко опинився в новому (старому) оточенні. Командуючим команди був мій колега "Пума", фанат мінського "Динамо". Я воював у польській військовій формі. На ній були нашивки: "Слава Україні" і "Живє Бєларусь"», — розповідає він Gazeta Polska Codziennie.
«Корек» потрапив в один із підрозділів «Азова», який мав міжнародний характер. «Були у ньому українці, білоруси, був ще чех і я. Це спеціальний підрозділ, до складу якої входять, серед інших, футбольні фанати», — додає він.
«Польська уніформа давала людям надію. Українці неодноразово дякували мені за підтримку, висловлювали свою вдячність. Я одягнув польську форму, бо що ще я міг одягнути? Якби я взяв українську, дехто б сказав, що я бандерівець. Якби я носив форму без прапорів, сказали б, що я найманець. Усім догодити неможливо, тому я мав воювати по совісті як польський доброволець. Дехто в коментарях бажав мені смерті, але потім я цим припинив перейматися. Колега дав мені зрозуміти, що багато хто з тих, хто коментує це, ймовірно, ті, кому не вистачило сміливості, щоб поїхати туди», — говорить «Корек».
Як наголошує, коли їхав, то збирався скоріше «воювати з рускіми», а не допомагати українцям, до яких ставився критично.
«Зізнаюся, що раніше я досить негативно ставився до українців. Але потім познайомився з ними поза армією, працював з ними в Польщі. Я бачив, що їм нелегко жилося, вони важко працювали. Їхня ситуація була схожа на мою, коли я працював за кордоном. Я якось до них звик. Дехто одразу після початку війни залишив роботу в Польщі й поїхав воювати. Я знав, що у нас спільний ворог», — розповідає він.
«В Україні я бачив різні ситуації, багато смертей, багато людських помилок, різну поведінку. У моєму підрозділі найважче було хлопцям, які мали сім’ї, спілкувалися по телефону з дружинами чи дітьми. Я сказав собі, що завтра немає, є тільки сьогодні. Я вижив і не зламався, тому що в якийсь момент я змирився з тим, що мене вже немає в живих, що я помер, що я труп. Так мені було легше. Після повернення до Польщі я місяць не виходив з дому. Психіка грала зі мною в трюки. Коли біля будинку проїжджала вантажівка, я був переконаний, що це танк. Але це вже минуло, я живий», — ділиться «Корек».
Якими українці насправді виявилися в боротьбі зі спільним ворогом? Що спонукає вболівальників з інших країн Міжмор’я воювати в Україні? Та як подолати страх на передовій?
Про все це читайте на шпальтах видання Gazeta Polska Codziennie.
Gazeta Polska Codziennie/Т.А.