Як зазначає публіцист, ця негативна тенденція події збільшує тиск на Київ, а також на уряди по всій Європі. «ЄС повторює, що українці борються також за нашу свободу, однак зростає переконання, що і ми самі муситимемо боротися за цю свободу, якщо так далі піде. Тому пора на іспит совісті. Чи наше мислення на тему протистояння із путінською росією не було наївним?» — риторично запитує автор.
Першою ілюзією, на переконання Зєльонки, була віра, що оборонна війна з росією може принести успіх. Захід постачав Україні оборонну, а не наступальну зброю, і переконував, що не потрібно атакувати об’єкти у самій росії, бо це загрожує ескалацією. А коли Україна почала знищувати нафтопереробні заводи у самій росії, то, схоже, американці сказали, що цього не можна робити у рік виборів, бо ціни на нафту ростуть. «Однак сьогодні ми знаємо, що оборонної стратегії недостатньо, бо російська економіка та громадяни не платять значну ціну за путінське вторгнення», — зауважує автор.
Другою ілюзією, як вважає публіцист, було припущення, що фінансові та економічні санкції зупинять росію. «Утім ніхто ще не вигравав війну тільки на основі санкцій», — додає він. Третьою ілюзією, як читаємо, була віра, що суспільства в Європі справляться із витратами війни без значної державної допомоги. Четвертою ілюзією було твердження, що політики об’єднаються на тлі путінської агресії. Ну а п’ятою ілюзією було переконання, що світ допоможе Європі розв’язати свою проблему. Однак в Африці, на Близькому Сході чи в Азії є мало симпатії для багатої та егоїстичної Європи.
«А путіна важко перемоги поодинці, особливо коли нам не вистачає європейської армії», — підсумовує Ян Зєльонка.
Rzeczpospolita/Т.А.