Національний інститут музейництва та охорони колекцій Польщі провів для музейних працівників з України онлайн-тренінги з синхронним перекладом українською. Лектори курсу та експерти теоретичної й практичної частини розкрили теми принципів роботи музеїв та статутні завдання польських музеїв. Більше про тренінги розповіла директорка Національного інституту музейництва та охорони колекцій Польщі Пауліна Фльор’янович.
— Пані Пауліно, розкажіть, будь-ласка, про тренінг для українських музейників, як виникла ця ініціатива та чи Національний інститут музейництва та охорони колекцій Польщі вперше проводив такий курс для фахівців з України?
— Міркування про тренінги для українських музейників, очевидно, виникли після початку російської агресії (повномасштабної — ред.) проти України 24 лютого 2022 року. Спочатку ідея полягала в тому, щоб підтримати працівників музеїв, які змушені були виїхати з України, аби вони могли краще віднайти себе в польських реаліях і їм було би легше влаштуватися тут на роботу за фахом. Ми також постійно намагалися збирати інформацію про тих музейників, які опинилися в Польщі, щоб шукати для них можливості роботи в польських музеях, аби вони не втрачали зв'язок зі своєю професією. У багатьох випадках нам це вдалося, але ми не знали, чи достукалися до всіх. Тому виникла ідея навчального курсу під назвою «Абетка польських музеїв», який є онлайн-тренінгом, що знайомить зі способом роботи музеїв, а також, наприклад, окреслює правила та норми, що діють в Європейському Союзі, які стосуються їхньої діяльності і які не є обов'язковими до виконання в Україні. На наше здивування, але також і на радість, виявилося, що на тренінг записалися не лише жінки-музейниці, які перебувають у Польщі, а в музеях здебільшого працюють жінки, а й ті фахівці, які попри війну продовжували виконувати свою роботу в Україні. Загалом минулого року на навчання зголосилося понад 200 осіб. Ми намагалися провести ці тренінги якомога краще. Це був складний час — листопад, коли відбувалися інтенсивні обстріли українських міст. Тож для нас це також було великим досвідом, адже ми проводили тренінги для людей, які знаходилися в будинках, де часто не було електроенергії та опалення, звідки їм доводилося переходити до укриттів через ракетні обстріли. Тож для нас це теж було дуже потужним досвідом, хоча, звичайно, ми контактували з реаліями війни в Україні з безпечної позиції. Але тренінг пройшов добре і його добре оцінили, тому одразу ж виникли питання, чи будемо ми його продовжувати. Отож ми підготували черговий, на який знову записалося близько 180 осіб, фактично майже всі виключно з України. Програма складалася з двох частин: теоретичної в форматі відеоконференції і навчальний візит до варшавських музеїв для тих, хто міг приїхати до Польщі. Музеї дуже відкриті до такої співпраці, і я дуже пишаються тим, що могла брати участь у цьому проєкті. І знову ми побачили велику зацікавленість, тому вирішили, що будемо розвивати цей напрямок. Ми проконсультувалися з нашою колегою Юлією Романенко, яка орієнтується в музейних справах України, які б теми було особливо важливі та актуальні, тому що виявилося, що наша початкова програма передбачала адаптацію українських музейників до роботи в польських музеях, а тепер ми проводили тренінг для тих, хто працює в Україні. І виявилося, що наразі складно в Україні організовувати виставки з експонатами, адже більшість із них нині евакуювали і убезпечили. Але це не означає, що музейники припиняють свою роботу. Музейники ніколи не припиняють своєї роботи. Ми знаємо, що в Польщі під час Другої світової війни музейні фахівці продовжували працювати, хоча формально музеї були закриті. Тож виявилося, що існує велика потреба створювати виставки із матеріалів, які оцифровані і доступні в інтернеті. І Польща має досить великі ресурси таких матеріалів, які вже доступні онлайн. Нас дуже тішить, що водночас в Україні зростає інтерес до спільної польсько-української історії відносин і до спільного досвіду. І ці матеріали можуть бути дуже корисними при створенні виставок, але, якщо вони мають бути виконані відповідно до правил і відповідно до найкращих практик, то, знову ж таки, треба знати, як отримати доступ до цих матеріалів. Тож ми почали дивитися, які наші інституції мають найбільші ресурси і розпочали з ними перемовини. І знову з боку польських інституцій була чудова реакція. Вони дуже охоче розповідали, що можуть поділитися своїм досвідом і якими матеріалами володіють. Тут я можу згадати, наприклад, Музей історії Польщі, який ще фізично не є активним як типовий музей, але насправді накопичив дуже багато знань не лише про польську історію, а й про історію Центральної Європи загалом, які доступні в інтернеті. І вони дуже охоче діляться цими знаннями. Тому на осінь ми готуємо ще один тренінг, цього разу присвячений саме цифровим ресурсам, які є в Польщі, і правилам, за якими ними можна користуватися. Вони досить складні і значною мірою регулюються законодавством ЄС, яке не широко застосовується в Україні. Тож ми побачимо, як це буде відбуватися, однак, оскільки це тренінг, про який просили самі українські музейники, я передбачаю, що буде велика зацікавленість, до 250 осіб. Ми організовуємо їх через Zoom-платформу і, очевидно, що це багато для онлайн-тренінгу. Звісно, складно провести дискусію після нього з такою кількістю учасників. Але ми будемо намагатися це модерувати, аби все працювало. Якщо буде зацікавленість, звичайно, ми будемо організовувати подальші навчальні курси і, сподіваюся, вони також відбудуться наступного року. Хочу також додати, що фінансуються вони за рахунок спеціальної дотації, наданої для цього міністром культури і національної спадщини.
— Пані Пауліно, розкажіть, будь-ласка, трохи конкретніше про цю останню навчальну програму та про те, які конкретно питання вона порушувала?
— Перший тренінг «Абетка польських музеїв» триває кілька днів. Викладачами переважно є фахівці Національного інститут музейництва та охорони колекцій Польщі. І починається він із загального вступу, який роблю я, стосовно того, які найбільші виклики стоять перед польською музейною справою, а також, які виклики визначені західноєвропейськими колегами, як я вже казала, що вони відрізняються. Для польської музеології, наприклад, одним з найважливіших напрямків, яким ми займаємося, залишається пошук воєнних втрат мистецтва. Попри те, що з Другої світової війни минуло вже майже 80 років, ці процеси реституції все ще дуже інтенсивні і багато чого було знайдено, особливо в останні роки. Це завдяки колегам з Міністерства культури і національної спадщини та музейним фахівцям, які з ними співпрацюють. Але ми також маємо низку викликів, пов'язаних з музейними інвестиціями, тому що в Польщі музейний сектор дуже інтенсивно розвивається останніми роками, і десятки директорів музеїв стали керівниками будівництва. Їм доводиться вчитися абсолютно новим речам — як управляти інвестиціями, як готувати музейні будівлі, як планувати виставки. Дуже швидко зростає відвідуваність музеїв, яка, звичайно, впала під час пандемії, але швидко відновлюється. І я плекаю надію, що вже цього року ми зможемо досягти тієї кількості відвідувачів, яка була до пандемії. І, якщо перспектива війни, яка точиться по той бік нашого кордону, минулого року значною мірою відлякувала іноземних туристів, то цього року, по-перше, стало більше гостей у музеях з самої Польщі, а по-друге, їх відвідують і українці. Також ми бачимо багато чехів, литовців. І я вже чую, що повертаються туристи з інших більш дальніх країн, тому я думаю, що популярність музеїв буде зростати. Я переконана, що в Україні музеї також користуються великою підтримкою, тому що вони мають величезний соціальний вплив і формують місцеву ідентичність, відчуття приналежності до громади, і я думаю, що особливо у важкі часи музеї відіграють особливу роль. Можливо, саме тому музеї стали такими популярними останнім часом. Далі наш тренінг охоплює різні юридичні питання, як з точки зору засад музейної діяльності, так і, що дуже важливо для учасників, які, наприклад, починають працювати в польських музеях, правила, що стосуються музейних працівників і персоналу, принципів просування їх по службі, вимог до конкретних посад і так далі. Потім дуже детально обговорюються питання безпеки, оскільки вони є одним з пріоритетів діяльності нашої інституції. І тут працюють експерти, які консультують всі музеї Польщі, як найкраще убезпечити музеї. Ми, мабуть, єдина у світі установа, яка спеціалізується на музейній безпеці. Ми також коротко обговорюємо питання авторського права, різні нормативні акти ЄС, які впливають на музейну сферу. Кожна така лекція завершується дискусією та можливістю поставити запитання, чим учасники також дуже охоче користуються. Наприкінці кожного нашого тренінгу, а вони взагалі є одним з найважливіших проєктів, які ми проводимо, в основному для польських музейних працівників, ми питаємо, чи учасники були задоволені, що вони хотіли б додати, або змінити. Тож ми намагаємося робити їх з кожним разом краще. І я сподіваюся, що цьогорічний тренінг також отримає високу оцінку від наших учасників з України.
— Я сподіваюся, що війна в Україні закінчиться якнайшвидше. І мені здається, що після цього одним з головних напрямків діяльності українських музеїв повинен стати пошук інвесторів для своєї діяльності, тому що вся країна потребуватиме відбудови, і на галузь культури може не бути достатньої кількості коштів. Адже цей сектор в Україні завжди був недофінансований. І пошук меценатства та інвестицій — це те, що може значно допомогти в перший час.
— Це дуже важливе питання. І, справді, здається, що в такому процесі відбудови це не є найважливішими. Але, знову ж таки, я можу звернутися до прикладу Польщі 80-річної давнини. Воєнні дії тут формально закінчилися в середині 1945-го року. До кінця року, якщо я добре пам'ятаю, у Польщі працювало вже понад 40 музеїв. І це попри гігантські руйнування, а також те, що країна була повністю окупована, і це дещо інша ситуація, ніж та, що нині є в Україні. Тож ця спонтанна потреба повернутися до нормального життя була величезною, і частиною цього повернення було відкриття музеїв. Тому що музеї мають надзвичайно важливу соціальну роль, пов'язану з тим, щоб люди відчували, що вони вдома, що вони себе з чимось ідентифікують. Йдеться не про те, щоб просто дивитися на гарні картини на стінах, це набагато більше. Хоча, як відомо, і просто розглядання картин також має велику терапевтичну цінність. Сьогодні багато говорять про позитивний вплив музеїв на психічне здоров'я. Тому я думаю, що роль музеїв буде величезною. Гроші, вірогідно, в першу чергу підуть на інфраструктуру, на відбудову лікарень і шкіл, а не на музеї. І це нормально. Але, я думаю, що принаймні на цьому першому етапі можна буде багато зробити. Це завжди залежить від людей, які хочуть взятися за відповідні проєкти, і тоді навіть з невеликими грошима це можна буде зробити, як це було в Польщі. Інше — це політична трансформація після 1989 року. І тут, дійсно, музеї, або взагалі пам'ятки в більш широкому сенсі, довгий час вважалися не найважливішою справою, якою потрібно займатися. Знадобилося дуже багато часу, аби з'явилося нове законодавство. Адже «Закон про музеї» у Польщі був прийнятий лише в 1996 році, тобто аж через 7 років. «Закон про охорону та догляд за пам'ятками» — ще пізніше, у 2003. Тож ви бачите, що ця сфера довгий час залишалася недофінансованою, що, на мою думку, було величезною помилкою і величезним нерозумінням потенціалу музеїв.
Зі вступом Польщі до Європейського Союзу з'явилися європейські кошти, які стали першим поштовхом для того, аби щось почало змінюватися. Але музеї також повинні були навчитися ними користуватися. Тому що, навіть якщо з'являються фінансові можливості, дуже важливо підготувати музеї, або культурний сектор загалом, до освоєння цих коштів, які будуть розподілятися у вигляді дотацій. Тобто, навчити їх. Це не той випадок, коли тобі приходять гроші на рахунок і ти можеш робити з ними все, що завгодно. Я пам'ятаю, коли Польща вступила до Європейського Союзу, і мали з'явитися фонди ЄС, я працювала в програмі з навчання культурних інституцій стосовно того, як їх використовувати. Сьогодні очевидним, наприклад, здається, що є «Закон про державні закупівлі» і проводяться тендери. На той час для Польщі це була новинка, цьому треба було вчитися. Всім здавалося, що це просто нереально і неможливо. Але врешті-решт все вийшло. Наразі більшість фінансування музеїв протягом останніх восьми років — це, безумовно, кошти з державного бюджету, виділені Міністерством культури і національної спадщини. Музеї є найбільшою частиною бюджету Міністерства культури. І я думаю, що це хороша інвестиція, тому що ми дійсно бачимо збільшення кількості відвідувачів. Але також, що важливо, музеї є тими культурними установами, до яких ходять всі.
Пані Пауліно, після початку повномасштабної війни в Україні європейські, а, зокрема, і польські музеї, галереї та паркові комплекси відгукнулися на цю трагедію миттєво, кожен у свій спосіб. Вони запропонували фахівцям з України стажування, роботу, резиденції. І найочевидніше – заклади запропонували безплатне відвідування. І мене вразила історія, яку розповів мені мистецтвознавець, який проводив у Національній галереї мистецтв «Захента» екскурсії українською мовою. Він сказав, що в березні 2022 року на ці зустрічі приходили люди, які всього два дні, як приїхали до Варшави. І його здивувало, що замість того, аби займатися якимись більш практичними речами, люди йдуть на зустріч з мистецтвом. Тож музеї стали справжніми осередками підтримки. Крім того, музеї прийняли на збереження до завершення війни предмети мистецтва із українських колекцій. Чи Національний інститут музейництва та охорони колекцій Польщі планує подальші програмами співпраці з Україною, окрім тих тренінгів, про які ми вже говорили.
Звичайно, – це не лише досвід «Захенти». Дуже багато музеїв одразу після початку (повномасштабної – ред.) війни, після нападу Росії на Україну, не лише надали гуманітарну допомогу, а й почали організовувати різні заняття, екскурсії українською мовою. Я в той час працювала в Міністерстві культури Польщі і мала багато сигналів з усієї країни про те, що вони продовжують додавати ці заходи, однак все одно немає вільних місць, тому що все більше біженців з України хочуть їх відвідати, особливо – курси для жінок з дітьми. І на тому етапі для нас було проблемою знайти людей, які могли б вести ці заняття українською мовою. Хоча і до цього були спорадичні спроби робити в музеях написи українською мовою. Я пам'ятаю, що вони вже з'являлися, наприклад, в деяких музеях Вроцлава перед війною. Там проживає величезний відсоток українців. Мабуть, найбільший – у Варшаві та Вроцлаві. Але невистачало україномовних педагогів та екскурсоводів, тому що все відбувалося дуже стрімко. Наша роль полягала, насамперед, у тому, щоб створити контактний пункт для музейних працівників з України. Аби був такий контактний номер, куди можна було б зателефонувати і дізнатися, де що відбувається. Ми, в свою чергу, збирали інформацію про те, що роблять музеї для українців у Польщі і в цілому дізналися про близько 150 з них, які в той чи інший спосіб підтримали Україну після початку війни (повномасштабної – ред.). Це дуже багато, і це дійсно було щось вражаюче. Ми намагалися зібрати цю інформацію, тому що – це історія, яка відбувається на наших очах, вона залишиться і її треба десь описати і задокументувати, щоб просто говорити про те, що такі речі можливі, бо через кілька років, мабуть, ніхто в це не повірить.
Звичайно, що на всю цю діяльність ми отримували кошти від Міністерства культури Польщі, яке, як міністерство, – відповідальне за юридичні та організаційні питання, за фінансування діяльності. Але, водночас, воно не має можливості так фахово займатися окремими проєктами. Для цього є ми. Міністерство надало нам фінансування, тому що майже для всіх це були незаплановані проєкти. Кожен заклад починав новий рік з якимось раніше затвердженим планом, що музеї, або галереї робитимуть, які виставки, чи заняття. Ми, як Національний інститут музейництва та охорони колекцій, також мали низку запланованих проєктів і раптом все довелося повністю змінити. Однак, це вдалося, а, серед іншого, – співпраця з такими людьми, як пані Юля, які нас підтримали. Більшість з нас навіть не знає кирилиці, тож ми не могли якось комунікувати. Вже саме написання інформації для сайту українською мовою було для нас проблемою, бо ми просто не мали такого досвіду. Все сталося дуже швидко. Але, коли це відбувається, і всі налаштовані рішуче і вмотивовані тим, що це важливо, то це, як правило, вдається. Тож, я думаю, це спрацювало досить добре, і ми всі були налаштовані на це. Я пам'ятаю, як я була здивована, коли поїхала на велику музейну конференцію в Париж, у квітні чи травні 22-го. Вона мала бути про музеї загалом і про виклики, які стоять перед музеями в Європі. І це була така чудова конференція, перша після пандемії, але я була страшенно здивована, що жодного слова не пролунало про війну в Україні. Там точилися дискусії про клімат, про метавсесвіт (мережа віртуальних світів, зосереджена на соціальній взаємодії – ред.) і про нові цифрові технології, і у мене було відчуття, що я приїхала з іншого світу. І пам'ятаю, що я була здивованою, коли вранці, слухаючи в готелі новини по французькому телебаченню, раптом почула про репортаж з Маріуполя. А тоді ще тривали бої за місто і я не зрозуміла, що це означає, – що Україна перемогла і відбила Маріуполь? Я вискочила з ванної кімнати і, виявилося, що французькі журналісти перебувають на російському боці фронту і висвітлюють ситуацію з російської сторони. Для мене це було шоком і чимось просто незбагненним.
Пані Пауліно, розкажіть будь ласка про вектори діяльність Національного інституту музейництва та охорони колекцій
У нас є три основні напрямки діяльності. Насправді, таких інституцій, як наша, дуже мало в Європі. Головним чином це скандинавська, британська модель, коли є державна агенція, яка має доступ до державних грошей і може підтримувати розвиток музеїв. По-перше, ми є центром компетенції для музеїв, тобто, ми надаємо всеможливі консультації. Якщо, наприклад, директор якогось музею не знає, як йому діяти в окремій ситуації, він може звернутися до нас. По-друге, ми організовуємо навчання. Це близько 30 навчальних курсів на рік для польських музейників, які відвідують також і українські фахівці, які володіють польською. Бо тренінги, про які ми говорили раніше, були організовані українською мовою. Не приховую, що ми починаємо отримувати запити від литовських та німецьких музейників, чи могли б вони також взяти участь у таких тренінгах. І навіть був один норвежець. Ну, тоді нам треба робити їх англійською мовою. Отже, треба думати, як розвивати наш продукт, тому що фактично на кожен тренінг маємо щонайменше втричі більше бажаючих, ніж місць. І в цьому випадку ми повинні проводити принаймні втричі більше таких заходів, але в календарі вже починає не вистачати днів. Щонайменше тренінги тривають два дні, якщо додати свята та вихідні, їх просто нікуди подіти. А потреба в них величезна. Вони або безкоштовні, або мають дуже низьку вартість. Деякі з них відбуваються онлайн. Очевидно, це було частково спричинено пандемією. І це хороша можливість для багатьох фахівці, особливо з невеликих музеїв чи маленьких містечок. Польща – це велика країна, не така велика, як Україна, але теж велика. Тож приїхати звідкись з-під Щецина до Варшави на навчальний курс – це, можливо, три дні подорожі загалом. Тому ми все ще проводимо частину занять онлайн, а частину – стаціонарно.
Крім того, ми проводимо дві, а незабаром матимемо три грантові програми для музеїв. Одна з них спрямована на підтримку музейної діяльності для закладів, які не підпорядковані міністру культури, тобто не фінансуються безпосередньо міністерством, як національні музеї. Це переважно для музеїв місцевого самоврядування, а також приватних, церковних та університетських музеїв. Вони можуть звертатися до нас за грантами для своїх різноманітних проєктів. Крім того, ми реалізуємо програму з придбання предметів для колекції. Нагадаю, що є конкурс проєктів у програмі розширення музейних колекцій, де ми даємо до 100% коштів на розширення збірок. Це, звісно, здійснюється за визначеними правилами, тож треба подавати експертні висновки, оцінки тощо, але є музеї, які вже роками користуються цією програмою і завдяки їй значно поповнили свої музейні колекції. А крім того, ми також організовуємо конкурси для музеїв, наприклад, найпопулярніший – на музейну подію року Sybilla. Це такий музейний «Оскар» в Польщі і найпрестижніша подія. З цього року ми трохи змінили його формат, тому що останніми роками Sybilla завжди проходила у Варшаві, і тепер ми вирішили, що музей, який здобуває головну нагороду попереднього року, має право організувати гала-вечірку наступного року. Торік гран-прі отримав Вавельський замок, тому цього року урочиста церемонія відбулася там. І це, звичайно, додало престижу і зацікавленості події. А нещодавно головну нагороду отримав Вроцлавський музей архітектури за неймовірний освітній проєкт, адресований на дітей, які мають різноманітні особливі потреби. Тож наступна урочиста церемонія відбудеться у Вроцлаві. Національний інститут музейництва та охорони колекцій, звичайно, є центром компетенції, але це не означає, що ми знаємо абсолютно все. Ми є центром і дуже зацікавлені виявити експертів, які, наприклад, у певному музеї добре знаються на консервації паперу, а інший є чудовим з точки зору доступності для людей з інвалідністю. І ми намагаємося залучати цих експертів, щоб вони могли проводити наші тренінги і ділитися своїми знаннями одне з одним. Я глибоко переконана, що на кожне питання, яке ставить десь у Польщі один музеєзнавець, інший знає відповідь. А наша роль полягає в тому, щоб їх знайти і допомогти їм відповісти одне одному. І це наш другий напрямок діяльності, а саме – мережування та співпраця музеїв. І конкретно, з цього року і для мене це особисто надзвичайно важливо, бо розвиток будь-якої сфери – це хороша комунікація і хороший обмін ідеями та досвідом. Тому ми намагаємося організовувати більше зустрічей, конференцій та навчальних візитів. Цього року ми вже організували багато таких заходів. Ми також хочемо, щоб музейні працівники краще пізнавали одне одного і обмінювалися знаннями. Це дуже важливо, і я думаю, що особливо після пандемії і в часи такої загрози, як війна, знати, що проблеми, з якими ми стикаємося, є спільними. Знати, що проблеми, які ми маємо, – не тільки наші, інші також мають подібні виклики, і нам потрібно вчитися у них. І, можливо, разом нам буде легше придумати, як їх вирішити.
І третя сфера – це питання безпеки, тобто, в Польщі існують правила, згідно з якими будь-який музей, який щось модернізує, реконструює чи будує, повинен узгодити з нами проєкт безпеки. Ми також маємо право на інспекцію, тобто можемо приїхати, проконсультувати музей на місці, а також збираємо інформацію про всі інциденти, пов'язані з небезпечними подіями в музеях. І це теж аспект співпраці з українськими музеями, тому що не тільки ми навчаємо українських музейних працівників. але ми навчаємо українських музейників, але ми також вчимося в українських музейників. Я маю на увазі, що якщо така трагедія, як війна, вже сталася, то українські музеї мають найкращий досвід у тому, як здійснювати процес евакуації, безпеки, що працює, що не працює, тому що завжди буває так, що ти теоретично робиш план, а потім на практиці виявляється, що ви чогось не передбачили. Тому ми намагаємося збирати інформацію від наших колег в Україні, щоб краще навчати наші музеї тут, у Польщі. І це, на мою думку, стає все більш успішною співпрацею, просто партнерством. Це не тільки те, що ми ділимося знаннями, але ми також раді отримати ці знання з України. А українські музеї також дедалі охочіше співпрацюють з польськими музеями у різних суто музейних проєктах. Тому ми також отримуємо багато запитів, що, наприклад, якийсь музей, пов'язаний з музикою, шукає чи є у нас подібний музей. Тому що ми знаємо про всі музеї в Польщі, тож ми намагаємося з'єднати їх одне з одним і подивитися, які проєкти з цього вийдуть.
Запрошуємо послухати розмову у прикріпленому аудіофайлі
Христина Срібняк