До російської навали на Україну 2014 року в державі взагалі не існувало закону і юридичного поняття «колабораціонізм». Закон, що засуджує за це, був ухвалений Верховною Радою щойно з початком повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року, зазначили громадські активісти. За час дії цього закону українськими судами порушені вже тисячі кримінальних справ. Адвокаційна директорка «Центру прав людини ZMINA» Альона Луньова заявила, що це створило цілу низку проблем для українського суспільства на підконтрольних урядові територіях і для тих українців, які опинилися в російській окупації:
- Проблема з появою статті 111 з позначкою 1, яка встановлює кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, не була б такою проблемою, якби ми мали щось ще для мешканців окупованих територій, окрім цієї статті. Бо, по суті, всі наслідки окупації перекладаються на людей, які живуть в окупації. Вони мають самі розбиратися з тим, що Російська Федерація принесла на ці території, і самостійно вирішувати, чи будуть вони працювати, як вони будуть виживати, чи будуть вони отримувати російський паспорт за умов, коли вони не можуть отримувати медичних і соціальних послуг на окупованих територіях. Держава не хоче поділяти відповідальність і якимось чином полегшувати життя людей, які залишилися в окупації. Ми спостерігаємо загальний тренд демонізації тих, хто проживає в окупації. Ми чуємо, що ті, хто повертається на окуповані території — зрадники, бо залишаються там, беруть російський паспорт, тому вони зрадники і колаборанти. Ці дискусії, очевидно, не можуть залишати людей, які проживають в окупації, несприйнятливими до таких тез. Вони все чують, пропаганда Російської Федерації підхоплює ці тези і дуже швидко їх поширює. Сама ця стаття виникла для того, щоби налякати. І за умов, коли триває і просувається російська окупація, сподіватися на те, що в нас відбудуться зміни в законодавстві — передчасно. Ми можемо робити висновки про те, як люди на підконтрольних територіях ставляться до тих, кого треба притягати до відповідальності. Це топ-верхівка, це люди, які уособлюють собою окупацію, це правоохоронці і представники мілітарних утворень. Іноді туди додаються освітяни і медійники. В суспільстві є консенсусне бачення, хто має відповідати за співпрацю з окупантами.
Відомий український журналіст Андрій Куликов підтримав думку Луньової в тій частині, що чинний закон про колабораціонізм не відповідає становищу українців, які були змушені лишатися в окупації і стали жертвами порушень російськими загарбниками міжнародного права щодо цивільного населення:
- Росія нав'язує українцям в окупації своє громадянство, вимагає виконання так званих «громадянських обов'язків», що включає, зокрема, й участь в бойових діях проти України. Росіяни здійснюють заходи так званої «інтеграції до російського політичного, правового, економічного, соціально-культурного простору». Проживання в російській окупації не є злочином з позиції українського кримінального законодавства. Проте ризики вчинення там громадянами України дій, які зараз визнані колабораційною діяльністю, є досить високими, враховуючи створення Російської Федерації умови окупації.
Нестерпні умови проживання на окупованих Росією українських територіях мають бути взяті до уваги українськими законодавцями, бо інакше виходить так, що сам факт перебування в окупації майже гарантує кримінальне переслідування українців, зазначила співзасновниця «Національної платформи стійкості та згуртованості» Юлія Тищенко:
- Наразі це безпрецедентно і, дійсно, жити в окупації — це не злочин. І насправді ми бачимо всі ті процеси ще з лютого 2014 року, з моменту тимчасової окупації Автономної республіки Крим. Але кримінальні покарання за факти колаборації з'явились щойно після початку широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року. Звичайно, Україна не визнає примус до набуття російського громадянства нашими громадянами. Тому, що складаються такі умови, що ви не можете взагалі перебувати на цій території, якщо у вас немає паспорта, що його в Криму називали «аусвайсом». Всі ці процеси там пов'язані з так званою «інтеграцією». Якщо ви живете там протягом 10 років, вам потрібно виживати на цих окупованих територіях. Ми проводили влітку дослідження оцінки процесів соціальної стійкості на підконтрольній Києву території. Там було питання: чи готові ви співпрацювати з людьми, які проживають в різних вимірах окупації. Щодо Криму, то 19% повністю готові і 30% скоріше готові. Стосовно новоокупованих територій, а це Херсонська, Запорізька область, а також частина Луганської і Донецької областей, то їхніх мешканців в окупації 38% повністю, а ще 43% скоріше готові, ніж ні. Це — 80 %. Станом на літо якихось суперупереджених побоювань щодо наших громадян на тимчасово окупованих територіях, які там перебувають в умовах окупації, ми не помічаємо. По Донецькій і Луганській області ситуація набагато складніша. 7% повністю готові до співпраці з окупантами, 16% – скоріше готові. В нашій суспільній уяві до різних категорій громадян є різне ставлення.
Застосування чинного закону про колабораціонізм фактично зводиться до автоматичного засудження українців за самий факт їхньої роботи на окупованих територіях, попри те, що більшість з них просто вимушена якось здобувати собі засоби для виживання, зазначив виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. Він сказав, що спектр професій, які підпадають під дію закону про колабораційну діяльність, надто широкий і не враховує того, що іноді люди просто продовжують робити те, чим займалися до окупації:
- До цих сфер варто віднести сферу медицини, сферу соціального забезпечення і все, що пов'язано з забезпеченням життєдіяльності громад і міст, без чого не можуть існувати пожежники, майстри, які ремонтують критичну енергоструктуру, і всі, хто відповідає за критичну енергоструктуру. Тут виникає питання щодо того, яким чином держава оцінює рівень колабораціонізму, який полягає у вчиненні злочину, і де починається злочин, в який момент і чим вимірюється. На сьогодні є понад 8900 кримінальних проваджень, які порушені за статтею 111 позначка 1. Це величезна кількість, як на такий обсяг звільнених територій і роботу з тими. Але хто може бути кваліфікований як колабораціоніст? Ми маємо роботу судової системи правоохоронних органів, яка великою мірою спрямована на те, щоби притягнути до відповідальності і засудити цих осіб за вчинення ними діянь, що визнаються за оцією кваліфікацією як «колабораційна діяльність». З точки зору загальної оцінки, можна говорити про те, що найбільша «риба», на жаль, не ловиться в ці тенета. Як правило, ті з колаборантів, хто посідав якісь чільні місця в адміністраціях, хто брав безпосередню участь в організації процесів переслідування тих, хто чинив опір на цих територіях, не залишаються після звільнення території. Вони відходять з російськими військами й уникають кримінального переслідування.
Недосконалість закону про колабораціонізм спричиняється до зростання напруження в українському суспільстві. А надто в регіонах, що безпосередньо прилягають до окупованих територій чи театру бойових дій, впевнена регіональна координаторка «Національної платформи стійкості та згуртованості в Луганській області» Олена Ніжельська. Вона навела свої спостереження, винесені зі спілкування з мешканцями Луганської області, і поділилася тривогами, щодо імовірного вибуху насильства, спровокованого зневірою людей в перемозі справедливості:
- Запит на справедливість величезний. Точно такий за великий, якою є зневіра в те, що ця справедливість може бути досягнута. Яскраво проявляється така емоція, як злість. Злість на потенційну або реальну безкарність. І тут згадуються всі випадки 2014 року, коли люди, які співпрацювали з ворогом, так і не були покарані, а продовжували залишатися на тих позиціях, що впливали на формування та реалізацію регіональної політики. Також є величезна злість на віртуальні вироки. Справді, інформація про діяльність прокуратури, СБУ і решти тих, хто займається саме цими справами величезна, і достатньо часто можна побачити повідомлення про такі винесені вироки. Але люди сприймають ці вироки як якесь знущання, вважаючи, що все одно вони їх ніколи не отримають. І це просто імітація діяльності, а не відповідь на запит на справедливість. Важливо сказати й про максимальну дегуманізацію. Реакція на смерть колаборантів, що надходить до нас, на вільну частину України, частіше за все викликає дуже агресивну реакцію. І це все ґрунтується на великій недовірі до інституцій. У людей немає віри в те, що справедливість може бути досягнута в правовий спосіб. Загроза самосуду існує. І, скоріш за все, самосуд будуть чинити не ті люди, які говорять про це зараз публічно, а ті, хто про це не говорить. Але, скоріше за все, ми стикнемося з цим явищем, враховуючи кількість зброї, яка зараз є на тимчасово окупованих територіях.
Не професія має бути визначальною під час оцінки колабораційної діяльності, а причетність конкретної особи до конкретних злочинів, вважає Ніжельська. А Юлія Тищенко нагадала, що разом із запитом на справедливість у суспільстві є високий рівень розуміння необхідності застосувати персоналізовані люстраційні процедури до колаборантів.
Олександр Савицький