Центр і однойменний гурт "Ютшенка", окрім концертів, виступів, займається культурною спадщиною гуралів, збереженням музичної традиції - від гри на різних інструментах до танців. До вашої уваги інтерв"ю із вчителем і натхненником центру "Ютшенка" Кшиштофом Трнебунею-Туткою про особливості підхалянської музичної культури.
- Розкажіть, будь ласка, у чому полягає діяльність гурту і центру "Ютшенка" у Закопаному?
- 25 років у Татранському центрі культури «Ютшенка» в Закопаному я навчаю ґуральській музиці. Наш регіон – винятковий. Дуже часто молоді люди, діти охоче навчаються співу, танцю, а деякі хочуть вчитися грі на інструментах. За певний час, після багатьох репетицій протягом місяців, років вони розуміють, наскільки складною є ця наша ґуральська музика. Але, разом з тим, коли вони вже щось можуть, коли зіграють перші мелодії, коли для них це – велике задоволення, вони починають гратися цією музикою, музикують зі своїми друзями. Так було з моїми дітьми, а їх у мене троє. Марцін, якому зараз 25 років, Ані – 23 і Ясєк, якому 16 років. Ми грали вдома, але в товаристві ровесників, у будинку культури, на заняттях, після занять, під час поїздок, вони більш охоче грали. Вони співають, граються цією музикою. Я думаю, це чудово, що молодь може проводити разом час у творчій атмосфері. Вони усвідомлюють силу своєї традиції. Вони знають, хто вони, і пишаються тим, що вони – ґуралі, що можуть носити цей святковий, парадний ґуральський стрій, а разом з тим, можуть вже досить непогано грати.
- А якою є ґуральська музика? Які її витоки?
- Ґуральська музика створилася на малопольському і карпатському культурному прикордонні. Тому ми маємо дуже багато спільного з іншими карпатськими регіонами – зі словацькою, угорською, румунською, українською музикою, а особливо з музикою карпатської України. Деякі з пісень абсолютно ідентичні, але виконуються іншим діалектом, іншої мовою. Ми маємо дуже багато спільного з бойківською, лемківською, гуцульською культурами, наприклад, однакові пастуші інструменти – трембіти, роги, фуярки, дводенцівки і дуди. Наші дуди – специфічні, чотириголосі. Зараз їх внесли до державного списку нематеріальної спадщини. Ми стараємось їх не стільки відтворити, бо це поколіннєве передання було збережене. Мій прадідусь – відомий дудар Станіслав Будзь-Лєпсьо-Гмурос, який був пастухом у долині нашого лугу в Татрах, згодом грав не лише для ґуралів, але й виїжджав на концерти за кордон, особливо, коли Польща здобувала незалежність у міжвоєнному періоді. Іґнацій Падеревський брав групу ґуралів у різні містах Європи, потім – на світову виставку у Парижі, і цю підхалянську козу, тобто «дуди», так як і колись, а сьогодні з гуртом «Требунє-Туткі», ми возимо по світу, показуємо скрізь, і завдяки цьому молодь знову повірила в цей інструмент, що можна грати на такому дивному інструменті, складному. І в нашій «Ютшенці» є коло музикантів, які грають на дудах.
- Скільки у вас учнів?
- Щороку до нас приходить близько 20 нових учнів, які хочуть грати. Близько 15 – залишається. Часто нам важко помістити у цих годинах занять, у мене – у чотирьох колах, у моєї доньки – Ані – в трьох – танців, співу і музики, тих всіх, хто б хотів вчитися довше. Мінімальний курс ґуральської музики – 4 роки. Але так насправді, це лише початок цієї великої пригоди з ґуральською музикою. Я дуже заохочую, аби учні не полишали це заняття, залишалися у мене якомога довше, бо лише тоді я можу їх багато чому навчити. Я дуже радію тому, що серед випускників принаймні половина – це активні музиканти, ґуральські музики, які частково живуть цією музикою, а отже це такі на пів професійні музиканти. Але у ґуральській музиці вони – професіонали, вони у ній спеціалізуються і справді добре у ній почуваються. Зараз у «Ютшенці» - багато видатних молодих талантів. Коли я зустрічаю таких людей, то знаю, що з ними варто працювати, присвячувати додатковий час.
Запрошуємо послухати передачу у доданому файлі.
Мар'яна Кріль