З 15 до 23 листопада у польській столиці вже вдруге відбувався Фестиваль музики Центрально-Східної Європи EUFONIE, організований Національним центром культури за підтримки Міністерства культури і національної спадщини. Польське радіо було одним з медіа-патронів цієї події.
З проханням підбити підсумки цьогорічних EUFONII я звернувся до речниці фестивалю та Національного центру культури Йоанни Банцеровської.
- Ми розмовляємо про організований вже вдруге Фестиваль EUFONIE, провідним, об’єднавчим мотивом якого ані не є якийсь музичний жанр, ані тематика творів, але, якщо я добре зрозумів, головним критерієм, за яким визначалася спільність мотивів всіх елементів Вашого заходу, є щось, що можна було би звести до спільного географічного походження або творів, або їхніх авторів, або виконавців. Чи не так?
- Фестиваль музики Центрально-Східної Європи EUFONIE насправді єднає місце походження музичних творів, музики, яку ми представляємо під час фестивалю, і артистів, котрі є нашими зірками, а також авторів цих композицій. Хоча, були й деякі винятки, бо в нас були дві зірки зі Сполучених Штатів – Дейвід Кракауер, кларнетист зі світовою славою, та композитор Метью Розенблюм. Проте у творах, котрі вони виконували, вони також зверталися до музики і традиції нашого регіону. Натомість, коріння обох цих артистів також виводиться з Центрально-Східної Європи, оскільки родина Дейвіда Кракауера походить з Польщі, а Метью Розенблюма – з сьогоднішньої України. Отже, це такий виняток. Натомість, решта учасників, власне кажучи, переважно пов’язані з нашим регіоном. І ті твори, які творилися тут або котрі писали композитори, що походять з наших країн, - саме їх ми представляємо на фестивалі.
- А, отже, яка це музика? Адже, з того, що я бачу в програмі, або з того, що мені пощастило почути, це музика надзвичайно різноманітна. Це клезмерська музика, до якої так чи інакше звертаються названі Вами музиканти; це також електронна музика, яку на фестивалі представили виконавці з України; на кінець фестивалю були заплановані щораз серйозніші твори – це, зокрема, скрипковий концерт Мєчислава Вайнберґа у виконанні Ґідона Кремера, а в останній день до цього ще приєдналися сакральні мотиви – із виконанням Реквієму Кшиштофа Пендерецького. Наважуся припустити, що географія не була єдиним критерієм, за яким формувалася програма цієї події. Напевно організатори керувалися ще якимись мотивами?
- Для нас було дуже важливо, аби, по-перше, знайти доступ до різних адресних груп; аби заохотити таку публіку, що не слухає традиційну класичну музику, відвідати фестивальні заходи і послухати те, що ми їм могли запропонувати. Саме тому репертуар, запропонований Національним центром культури і Програмною радою EUFONIІ, що складається з видатних спеціалістів з музики, є дуже еклектичний, різноманітний. Отже, з одного боку, ми маємо музику класичну, а з іншого – музику сучасну, музику стародавню – і музику експериментальну; маємо, як ви сказали, електронну музику, а разом з нею фольклорну, що звертається до нашого коріння. Отже, таке різноманіття музичних стилів і течій у нас справді дуже велике, але, власне, все це покликане, з одного боку, заохотити різну публіку завітати на фестиваль, а з іншого – показати також багатство нашої культури.
- А якщо порівняти цьогорічний фестиваль із торічним, коли він відбувся вперше, то чи щось змінилося? Чи, може, щось тепер було в цьому заході підкоректоване, пересунуті якісь наголоси?
- Тепер напевно це більша подія, бо минулого року ми мали 11 концертів, а цього – аж 15. На фестивальних сценах виступили 640 артистів. Цьогоріч ми маємо три такі події, що були приготовані спеціально до фестивалю EUFONIА – спеціально замислені, написані, аби їх показати нашій публіці. Ми маємо на сценах вісім чудових оркестрів. Отже, гадаю, що передусім масштаб фестивалю є більшим. А окрім цього, ми також маємо нові жанри мистецтва, представлені протягом цих днів. Адже передпрем’єри, що відбулися на нашому заході, - це, зокрема, монодрама, тобто поєднання слова, музики і співу, а крім цього танцювальний спектакль-перформанс та представлене литовським колективом «Synesthesis» видовище, що звертається до надзвичайно сучасних, я би сказала, експериментальних музичних форм, де світло поєднується зі звуком: там були використані лазерні промені і дуже різноманітне звучання. Отже, це такі новинки, якими ми збагатили цей фестиваль.
- Я би хотів попросити Вас розповісти про одну з цих новинок, а саме «Пісні про смерть», у підготовці яких для фестивалю і виконанні ключову роль відіграв Адам Струґ з Центру народної культури Польського радіо:
- Одним з фестивальних замовлень, а отже такою подією, такою зустріччю, на котрі публіка не могла піти раніше, ані не зможе цього побачити після фестивалю, є монодрама «Пісня про смерть», яку створив пан Адам Струґ у співпраці з дивовижним актором Яном Фричем і ансамблем «Monodia Polska». А неймовірність цієї монодрами полягає в тому, що під час неї були представлені твори польської літератури часів середньовіччя, що були цілком випадково відкриті влітку минулого року професором В’єславом Видрою під час роботи в німецьких архівах. В архіві міста Ерланґен пан професор Видра, наш історик літератури, виявив цілий текст «Розмови майстра Полікарпа зі смертю». Польська молодь знає цей твір зі шкільних підручників, проте виявилося, що ми знали тільки фрагмент цього твору. Зараз, натомість, професор Видра відкрив весь текст цієї поеми. І саме в такій формі він зараз був повністю представлений. До того ж, у томі, до якого дістався пан професор, було дев’ять інших творів, у тому числі «Пісня про смерть» з мелодією, розписана на чотири голоси. І цей твір також вперше був виконаний під час цього спектаклю. Публіка була дивовижною – ми навіть не очікували такого зацікавлення з її боку. Всі вийшли у захваті. Тож, вважаю, це була добра ідея, аби впровадити на фестивалі таку нову форму. І хоча ми ведемо мову про стародавній твір, пам’ятку літератури, його було прийнято з надзвичайним ентузіазмом.
Антон Марчинський