28 червня минає 20 років від смерті Юзефа Тішнера, якого називали капеланом «Солідарності». Він був однією з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі.
Ці роковини смерті Тішнера стали нагодою для перевидання біографії отця Юзефа Тішнера авторства Войцєха Боновича. Я маю на увазі книжку «Тішнер» (пол. «Tischner»), першу версію якої було видано 2001 року. Український читач знайомий з іншою книжкою Войцєха Боновича про Юзефа Тішнера — це «Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера»” («Kapelusz na wodzie. Gawędy o księdzu Tischnerze»). Книжка вийшла в українському перекладі Богдани Матіяш та Василя Крап’юка у видавництві «Грані» 2013 року.
«Отець Тішнер не був ані великим філософом, ані ориґінальним мислителем, - читаємо у передмові до книжки авторства професора Ярослава Грицака. - Він мав, однак, інший великий дар: перекладати складні філософські конструкції на мову зрозумілих метафор, приправлену жартом чи анекдотом. Свої світоглядні концепції о.Тішнер – напрочуд світла людина з неабияким почуттям гумору – значною мірою будував на основі народної філософії ґуралів (польських горян -ред.), а свої лекції та виступи неодмінно присмачував ґуральськими анекдотами та характеристичними сценками з побуту цієї гірської народності».
Цього року на польському видавничому ринку з’явилося нове видання біографії Юзефа Тішнера авторства Войцєха Боновича.
Нова версія біографії збагатилася додатковим розділом — це щоденник, який Юзеф Тішнер писав коли вчився в гімназії. Говорить Войцєх Бонович:
- Коли я писав першу біографію, тоді ще не мав доступу до щоденника Тішнера з часів гімназії. Те, що цей щоденник тепер є доступним, і сьогодні можна почитати записки Юзефа Тішнера з часів, коли він був учнем, описати його з періоду Другої світової війни і одразу після її завершення, - це велика справа. Це взагалі унікальна справа, що ми маємо можливість дізнатися про дитинство і підлітковий період такої видатної постаті, великого філософа сучасності. У цьому щоденнику є усе, з нього ми дізнаємося, як Тішнер дозрівав до найважливіших життєвих рішень. Спочатку він мріяв бути журналістом, потім багато писав про своє прагнення стати філософом, а згодом читаємо про те, що він би хотів чинити добро для людей, рятувати людей. Врешті Тішнер пише, що він хоче стати священиком. Але це рішення приходить не одразу, і шлях до нього — непростий. Тішнер вагається, в ньому борються суперечності, він теж боїться. Адже у 1949 році рішення піти вчитися у духовну семінарію було, я би сказав, подвигом. За таке рішення сім’я могла заплатити, наприклад, втратою праці. Але Тішнер все-таки прийняв священицький чин.
Чи щоденник дає відповідь, чому Юзеф Тішнер вирішує стати священником? Що його до цього схиляє, переконує?
- У певному сенсі, ця відповідь є у щоденнику, і я про це пишу. Але це надалі залишається таємницею — який момент був зламним, що саме його переконало. Сам щоденник — дуже цікавий, Тішнер у ньому пише про свої закоханості. У жінок він був закоханий кілька разів, а навіть серйозно думав про створення сім’ї. Але раптом прийшла глибока зміна, яка принесла красу, прекраснішу, ніж краса усіх дам його серця. І це для мене дуже цікаво, насправді. Завдяки цьому щоденнику маємо можливість зазирнути у його світ, сповнений суперечностей, захопливий світ. Думаю, що одною з переваг біографії є можливість подивитися на Тішнера через призму його записів, його словами. Бачимо його таким, яким він є в той момент. Ми не читаємо спогадів Тішнера, а його записи з часів його молодості, коли він приймає дуже важливі рішення , стоїть між “або — або”.
Юзеф Тішнер народився в сім’ї директора школи та вчительки 1931 року. Дитинство та юність провів у Лопушній, гірському селі на Підгаллі (гори Татри). Згодом вчився в ліцеї в Новому Таргу, неподалік від своєї Лопушної. У 1950 році вступив на Теологічний факультет Яґєллонського університету. Потім була Вища духовна семінарія, а згодом — філософський факультет, спочатку у Варшаві, а згодом — у Кракові. У 1968 році вперше виїхав за кордон, на річну стипендію до Франції. Починаючи з 1982 року він кілька разів очолював Філософський факультет Папської теологічної академії у Кракові, був багаторічним Головою Інституту гуманітарних досліджень у Відні. Отець Юзеф Тінер любив повторювати, що він ніколи не виїжджав з Підгалля.
- Передусім, я нікуди не виїжджав з Підгалля. Доля так склалася, що я там народився. Я жив з батьками в околиці Татр — Рогожник, Раба Вижна, Лопушна, і так мандрував тамтешнім краєвидом. Лопушна, мушу сказати, має два елементи, які пов’язують Підгалля зі світом культури. Є костел з другої половини XV- початку XVI століть. Є двір Тетмаєрів, і вся література пов’язана з іменем Казімєжа Пшерва-Тетмаєра. Взагалі, Лопушна є селом відомим, а славу йому приніс той факт, що колись тут зимували барські повстанці, барські конфедерати. Навіть у сучасні часи літні люди кажуть: “Ховайте дівчат, бо ідуть конфедерати”.
Тішнер захоплювався Лопушною, вважав його центром Всесвіту:
- Це якийсь парадокс - бідне село упродовж століть зуміло сформувати культуру, яка з успіхом до сьогоднішнього дня опирається впливам великоміської культури, масової культури. Гадаю, що особливо цікавою є в цьому контексті музика, вона синтезує багато впливів — угорських, німецьких, словацьких, польських, румунських. Ця музика — надзвичайно універсальна. Я вже не згадую про те, що до війни майже у кожному селі на Підгаллі мешкали євреї і цигани. Ще навіть нині можна зустріти у деяких селах колонії ромів, і співіснування з ними було завжди добре. Мешканці Підгалля мають погляди із широкими горизонтами, вони, можна сказати, мандрівники, які бачили увесь світ — вони були і в Америці, і в Німеччині, у Франції, Угорщині, за океаном, за кордоном, де тільки можна було поїхати. Вони були теж за Уралом, в Сибіру. А потім вони поверталися до своїх домівок, бо тут є їхня батьківщина. Я мав досить специфічне дитинство. З одного боку, як син вчителя, і був змушений бути на пів голови кращим, бо ж все-таки — інтелігенція. А з другого — я виростав у селі, серед сільських хлопчаків, і не міг між ними вирізнятися, тож я мусив поводитися як вони, сипати прокльонами як вони, битися як вони і так далі. Отже, я жив на пограниччі цих двох світів, із значним акцентом на патріотизм — це було нормальне у вчительських сім’ях. Окупація, війна це все поглибили. Але є один недолік у цьому моєму дитинстві — у ті часи досить скрутно було з вивченням іноземних мов. Не було ані вчителів, ні підручників, тому ці прогалини мушу заповнювати до сьогодні. Натомість я закохався у ґуральський діалект, і з приємністю його завжди вживаю. Я навіть маю таку теорію, що якщо є якась філософська теза, яку не можна перекласти на ґуральський діалект, то ця теза неправдива.
Юзеф Тішнер читав свою богослужіння ґуральською говіркою.
- В ґуральському епосі дружба часом є важливішою ніж правда. Є навіть такий анекдот, коли двоє горян розповідають про полювання на кабанів. Отже, була ніч, група ґуралів вибралася на полювання, а тепер всі сидять вже після полювання біля ватри, п’ють пиво і розмовляють, аж тут звідкись взялася величезна кабаниха і побігла з прицілом на вогнище. Усі повтікали, а один не мав куди втікати і скочив у бочку з пивом. Самиця дикого кабана відчула, що там в бочці хтось є, і почала ту бочку розгойдувати. «Аж тут, — каже ґураль, — як я не витягну з дірки в бочці руку і як не зловлю кабаниху за хвоста. А з того хвоста як не зав’яжу вузол. А потім як не вистрибну з бочки. А кабаниха перелякалася і побігла, волочачи за собою бочку!». Коли ґураль розповідав цю історію, то ніхто не хотів в неї повірити. Тому завжди просив колегу аби той підтвердив. А той казав так: «Це свята правда. Я був тоді недалеко на полюванні й бачив все на власні очі. А бачив я велику кабаниху з бочкою, прив’язаною до хвоста, і потім ще дев’ять малих кабанчиків з меншими блочками». І в цьому, я б сказав, полягає філософська засада горянського епосу — правда правдою, а колега колегою. Колегу не можна зраджувати, а правду, як то правду, можна нагнути до рівня фундаментальної вірності.
Нині я помічаю глибокі зміни, які проходять через це село. Це політичні та економічні зміни. Село опинилося в якомусь тупику. Багато говориться про те, чи Лопушна протримається і як виглядатиме... Натомість, в моєму переконанні підхід до майбутнього села є хибним — люди думають передусім про економічну сторону існування Лопушної, але забувають про її культуру. Натомість, щоби врятувати село і те, що в ньому є найцінніше, слід почати від голови, а не від шлунку.
У передачі використано архівні записи розмов з отцем Юзефом Тішнером
Dwójka/Яна Сnемпнєвич