Із Тарасом Гембіком наші слухачі познайомилися у листопаді минулого року, коли ми розповідали в ефірі Української служби Польського радіо про фестиваль «Варшава в будові». У рамках цього фестивалю група «BLYZKIST» , яку створили Тарас Гембік та Марія Бебурія, провела дискусію на тему доступності мігрантів до культури. Мій співрозмовник реалізує теж інші проєкти, і про них хочу сьогодні поговорити, але передусім - про самого Тараса. Отже, знайомтеся із сьогоднішнім гостем — Тарас Гембік, митець, модель, стиліст, активіст, квір-перформер. Своєю творчістю він показує багатовимірність людської природи, а громадською діяльністю намагається включити мігрантів у культурне життя Польщі.
Нащодень Тарас займається візуальним оформленням моди, а також працює в Музеї сучасного мистецтва (пол. Muzeum Sztuki Nowoczesnej). Нашу розмову я хотіла би почати від цієї активності. Які проєкти реалізуєш в Музеї, що плануєш, над чим недавно працював?
Тарас Гембік: Зараз в Музеї сучасного мистецтва (МСМ) працюємо разом з Марією Бебурією над проєктом «BLYZKIST», який ми створили цієї осені для фестивалю «Варшава в будові», і в рамках якого працюємо над доступністю та можливістю мігрантів та мігранток брати активну участь в культурному та мистецькому житті Польщі. Можливо ви помітили, що зараз на вулицях Варшави з’явилися плакати-запрошення до МСМ українською мовою. Ми запрошуємо на виставку, яка проходить в Музеї, - «Генрик Штренґ/Марек Влодарський і єврейсько-польський модернізм». Ми переклали українською мовою інформацію на сторінці Музею, а також надрукували згадані плакати-запрошення. Натомість нам йдеться не лише про доступність мігрантів до культурних подій, нас цікавить теж включення митців та мисткинь з України до творення цієї культури у Польщі. У цьому контексті хочу згадати квірове читання української поезії на 150-річчя Лесі Українки. Якщо говорити про плани, то 30 березня хочемо провести дискусію на тему колективу, а також близькості. У квітні плануємо провести спільно із «Політичною Критикою» («Krytyka Polityczna» – суспільно-політичний часопис — ред.) проєкт, який ми назвали «Ласкаво просимо» або «Welcome pack». Будемо вітати на «Західному вокзалі» у Варшаві мігрантів, котрі приїхали до польської столиці спеціальними пакунками - «welcome pack-ами», а цих пакунках буде набір, який дозволить відчути себе тут добре, - булочка, гарячий чай, а також — розмова. Ми хочемо теж зробити список потрібних контактів та номерів на перший час — щоби людина могла звернутися по допомогу в разі чого.
«Dworzec Zachodni», тобто «Західний вокзал», де відбуватиметься ваша акція «Ласкаво просимо», попри свою назву, дуже «східний», адже автобуси з України, котрими приїжджають студенти та заробітчани, прибувають саме сюди. Ти приїхав до Польщі 2013 року. Розкажи, якими були Твої перші враження, відчуття? Чи хтось Тобі тут підготував згаданий «welcome pack»?
Перші враження — це був цілий спектр емоцій. Від такого «вау!», велике місто, рух... Я походжу з Камінь-Каширська, це містечко на Волині з населенням 9 тисяч, і раптом приїжджаєш до Варшави, де все зовсім інакше, де зовсім по-іншому розмальовані дороги й пішохідні переходи. Нові координати міста й нові помітки міста на мене справили велике важення. Але з другого боку, я не знав куди йти, куди направлятися. У мене, можливо історія почалася трішки по-іншому, ніж у людей, котрі приїжджають сюди на навчання або працювати, тому що я приїхав вільним мандрівником. Я не приїхав сюди з ціллю, що має фізичну основу. У мене не було місця, куди я міг піти після приїзду, наприклад, гуртожитку, або іншого місця, до якого я ось приїду і з якого почнеться моя історія. Я приїхав насправді на вулицю, і були в мене свої історії, пов’язані з ночуванням на вулиці. Перші три роки щільно наповнилися дуже різними емоціями, дуже різними людьми — кращими і гіршими, не мені судити. Але це все — я сьогоднішній, без того бекграунду я не був би тим, яким я є сьогодні. Але напевно я би хотів, щоби на старті мав хоча б один номер, на який міг би подзвонити. Цей проєкт народився з мігрантського досвіду, і ми маємо надію, що допоможемо хоча б одній людині.
Чи Ти мав ідею на себе коли приїхав до Польщі? Знав ким хочеш бути? Спочатку, тобто 2013 року, Ти вчився в Любліні на факультеті косметології.
Пам’ятаю, як я ще вчився на косметології в Любліні (я там навчався тільки один рік, а жаль), на одному із перших занять викладачка запитала нас, ким себе бачимо в майбутньому. Я відповів, що хочу бути артистом. Це був перший курс і мені тоді було 17 років. У Польщі та в Україні слово «артист» містить дещо різні значення. В Україні артист пов’язаний, передусім, з естрадою, а у Польщі — це художник, митець. Отже, пам’ятаю, я тоді кажу, що хочу бути артистом, митцем, і чую за спиною сміх. А потім крок за кроком, рік за роком я почав розуміти, що я хочу, почав знайомитися з людьми з різних середовищ — від естради, моди, до літератури, мистецтва. Сьогодні - це початок, я надіюсь принаймні, а можливо, вже й кінець моєї артистичної дороги... не знаю. Не хочу тут говорити ані нічого стверджувати, тому що життя для мене — суцільний процес. Ідея моя була на самому початку — залишатися вільним, можливо, трішки змінити своє життя і не повернутися в місто, в якому народилися мої мрії.
Один з проєктів, про які Ти згадав на початку нашої розмови, - квірове читання української поезії. Ця подія відбулась у самісінький 150-річний ювілей Лесі Українки, зрештою, її поезія на цій зустрічі домінувала. Кого Ти запросив до спільного читання поезії Лесі Українки?
Я запросив Хімеру, дреґ-квін з України, зі Львова. Ми ж зустрілися все-таки на виставці львівського артиста Генрика Штренґа. Тому коли я дізнався, що Хімера, одна із найвідоміших артисток андеграундної, квірової сцени Варшави, походить зі Львова, я відчув що всі пазли склалися. Я дуже щасливий, що ця подія відбулася, і що вона відбулася в стінах Музею сучасного мистецтва, одної з найкращих платформ у Польщі, і що ми могли зустрітися, почитати українську поезію з перекладом на польську мову. Це одна з моїх мрій, які здійснилися.
Квірове читання української поезії. Тарас Гембік і Хімер
Відео квірового читання української поезії доступне на сайті Музею сучасного мистецтва (пол. Muzeum Sztuki Nowoczеsnej). Мені сподобалося, що ви разом з Хімерою пропустили поезію Лесі Українки через власний життєвий досвід. Читання української поезії відбулося в інтер’єрі Музею в оточенні виставки присвяченої Генрику Штренґу. Розкажи, ким він був? Про нього знають мало, тимчасом, Штренґ був одним із найяскравіших представників львівського авангарду.
Під час Другої світової війни, у 1942 році Генрик Штренґ змінює своє ім’я і прізвище на Марек Влодарський, щоби залишитися живим. Це артист, котрий народився у Львові, в районі Краківське передмістя, неподалік Високого замку. У 20-их роках зі Львова він їде до Франції, до школи Фернана Леже, де знайомиться із сюрреалізмом, пізнає Париж і потім переносить Париж до Львова. Він є творцем львівського сюрреалізму, який залишився у Польщі трішки призабутим. Після 1979 року Львів стає у Польщі «забороненим містом», його відкидають на бік, про нього не згадують. Усе, що відбувається у Львові, відкидається, а зокрема — група «Артес», яку Штренґ творив разом із Романом Сєльським та плеядою інших артистів. У 20-30 роки Штренґ створив вагомий розділ не тільки української чи польської, але європейської історії мистецтва. Потім це був фактореалізм, модернізм, а після цього все плавно перейшло в соцреалізм, на якому і закінчилося життя Генрика Штренґа у 60-ті роки. Дуже раджу відвідати цю виставку!
У Твоїх проєктах прослідковується те, що виходиш поза рамки лінійного світу, показуєш багатовимірність людської природи.
Я походжу з дуже лінійного середовища, але ніколи не відчував себе саме лінійним. Я відчував себе багатошаровою істотою, людиною. Для мене дуже важливо в цій артистичній практиці, яку проводжу, сказати те, що одягаючи підбори або малюючи очі, це ніяк мене не «приписує» і жодним чином не віднімає мені чогось. Це одна із форм виразу, одна із форм дотику з оточуючим мене світом. Так само — поезія, котра є для мене одним із інструментів показання моєї ідентичності. На згаданих вже читаннях можна теж послухати поезію, яку я пишу.
В одному з інтерв’ю Ти сказав, що зрозумів, чим насправді є перформенс... у церкві.
Так, я думаю, що це перформенс віковічний. Він створювався протягом століть і відточений до найменших деталей. Я би хотів у своїй практиці, коли ти поєднуєш рухи, музику, духовність, створювати такий простір навколо себе... Я відвідую греко-католицьку церкву у Варшаві, я теж залюбки ходжу до православної церкви, де хор співає так, що мурахи по шкірі. Церква — це невід’ємна частина мого життя, тому що я виходжу з цієї культури, і ця культура для мене важлива. Це один із моїх кодів ідентичності.
Запрошую послухати розмову в доданому файлі
Яна Стемпнєвич