До 30-річчя сучасної України опубліковано чимало рейтингів — 30 найважливіших книжок незалежності, 30 знакових пісень тощо... Сьогодні з моїм гостем хочу поговорити про те, як за ці 30 років змінилася українська музика, і що польський слухач про українську пісню знає. На зв’язку зі студією — музикант, продюсер, культурний діяч, котрий працює на стику польської та української культур, Томаш Сікора. Мій гість бере участь у таких музичних проєктах, як «Karbido&Юрій Андрухович», «РоздІловІ». Тож з українською музикою Ти знайомий, можна сказати, зсередини. А пам’ятаєш, коли відбулося Твоє знайомство? Чи це була почута десь пісня, чи подарована кимось касета?
«Моя перша зустріч з Україною та українською музикою сталася рівно 30 років. Вперше я відвідав Україну у 1991 році. Це була, можна сказати, музична подорож. Я поїхав до Львова у рамках польсько-німецько-українського молодіжного обміну. І знаєш, що мене тоді вразило? Я вперше в житті почув і побачив бандуру. Ми відвідали Львівську консерваторію і там студенти грали на бандурі. Мене дуже здивувало, що у консерваторії вчать грати не тільки на класичних інструментах, таких як фортеп'яно, але теж — традиційних українських інструментах, як зокрема, бандура. Отже, такою була моя перша зустріч з Україною 30 років тому. А пізніше я часто бував в Україні і слухав дуже багато української музики. Навіть важко пригадати, що було першим. Пам’ятаю касету одного із “бу-ба-бувців” Віктора Неборака. Цей альбом мав назву “Неборок” і він мене дуже зацікавив. Зрештою, цю касету я маю до сьогодні. Можливо, це вплинуло на мою подальшу співпрацю з Юрієм Андруховичем. Принаймні, я знав, ким він є, і я знав, що “Бу-Ба-Бу” робить круті й шалені речі. Ця касета з роковими експериментами Неборака була для мене, людини, котра займається музикою, дуже цікавою!»
Ти разом з гуртом «Karbido» почав співпрацю з Юрієм Андруховичем у 2005 році, відтоді ви разом записали п’ять альбомів, а ваша співпраця триває вже кільканадцять років.
«Так, ми співпрацюємо від 2005 року, але з “бу-ба-бувцями” я познайомився як з літературно-культурним явищем десь близько 1995 року. Я тоді часто їздив до Львова і спілкувався зі студентами Львівського університету, майбутніми українськими інтелектулами. Вони мені розповіли про “Бу-Ба-Бу” та інші літературно-мистецькі явища. Я зрозумів, що це важлива ситуація, важливий елемент культури України. Тоді, у 1995 році, “Бу-Ба-Бу” було вже на п’єдесталі, і відверто кажучи, я думав, що ці поети вже давно померли. А потім виявилося, що вони — живий пам’ятник. Спільні концертні тури з Юрієм мені допомогли відкрити українську музику й ходити власними музичними стежками пошуків. Перший наш концерт відбувся 2006 року в Харкові, і з кожної поїздки в Україну я привозив по кільканадцять альбомів. А в Харкові, пам’ятаю, навпроти оперного театру була музична крамниця, і я трохи інтуїтивно, а трохи — керуючись підказками друзів та знайомих, накупив там чимало альбомів. Часом я купував альбоми на підставі обкладинок: якщо обкладинка була цікавою, то — я думав — і музика буде такою ж. Часом цей алгоритм спрацьовував, але не завжди. А потім я привозив ці альбоми до дому і слухав».
Які гурти Ти відкрив завдяки своїм інтуїтивним пошукам?
«Я відкрив для себе чимало українських гуртів, про які досі не чув, але згодом мені хтось казав — а, то ж відомий український гурт! В Україні була така серія “Класика українського року”, завдяки якій я відкрив український гурт “Тартак”. “Плач Єремії”, який теж видано в рамках цієї серії, я знав раніше, оскільки був на концерті цього гурту на фестивалі “Лемківська ватра”. Натомість мої найбільшим відкриттям, спочатку — персональним, але яке згодом вплинуло на моє професійне життя, був гурт “Даха Браха”. Це був один із перших “Гогольфестів”, здається, 2007 рік, а “Karbido” поїхало туди зі своїм проєктом “Stolik”. Під час фестивалю можна було купити різні фестивальні ґаджети, а серед них - перший альбом “ДахаБрахи”. Коли я повернувся до Польщі й послухав цей альбом — занімів, настільки сильне враження ця музика робила. І від того часу я мріяв, щоби гурт “Karbido” колись виступив на одній сцені з “Дахою Брахою”. І цю мірю вдалося втілити в життя 2013 року, коли на Гогольфесті ми разом грали спільний проєкт “Мапа ріки”».
На початку 2000-их, коли я приїжджала в Україну й хотіла купити трохи української музики, то у продавців завжди просила — дайте мені щось українського. Нині цей критерій вже не працює. Українська музика розвивається жанрово, різнобічно, і треба вже визначатися — чи я хочу український гіп-гоп, рок, поп чи інді-рок... А як це виглядає з Твоєї перспективи?
«Одне не підлягає сумнівам — дивлячись з перспективи цих 30 років, а з певністю останніх кільканадцяти, коли я регулярно їжджу в Україну, можна зауважити, що українська музика набула потужного розвитку. Причому, музика розвивається у різних жанрових напрямках. З певністю можу сказати, що український рок мав гідних представників, варто згадати хоча би гурт “Брати Гадюкіни”, і цей жанр досить міцно тримається. Інший жанр, який на мою думку, вартий уваги, — українська електронна музика. Мені, наприклад, дуже сподобалися колись “Zavoloka” або Андрій Кириченко. Це була експериментальна музика, досить складна в сприйнятті, нішева, але вона вплинула на те, що потім робила “ONUKA” та Аліна Паш — у їхніх композиціях, хоча вони вже тяжіють до поп-жанру, я відчуваю дух експериментальної електронної музики. Але на мою думку, українська музика має одну, притаманну їй рису — це ідіома музики етно. Дуже багато гуртів сягає свого коріння, звертається до української народної музики. Часом відчуваю навіть якесь перенасичення цим народним елементом в українській музиці, тим паче, що вважаю — після “Дахи Брахи” ніхто нічого кращого вже не вигадає, але все-таки я кожного разу відкриваю для себе, що українські гурти вміють різноманітно та цікаво інтерпретувати своє коріння і в стилі поп, і в рок-стилі. Мені здається, що це важливий елемент української музики».
Це звертання до свого коріння, про яке кажеш, я би назвала одною із форм патріотизму. Завдяки цим етно-елементам у поп-музиці, рок-піснях чи електронних композиціях артисти підкреслюють звідки вони. Це як кітва, що нас причеплює до рідного ґрунту.
«Культура загалом є елементом ідентичності, а в музиці, я маю на увазі в піснях, легше цю ідентичність показати, співаючи хоча би українською мовою. Пам’ятаю ще часи 2006-2007 років, коли це не було настільки очевидним, я нині. Коли в трасі Україною ми вмикали в готелях телевізори й дивилися музичні канали, то я був дуже здивований тим, що переважна більшість пісень звучала російською мовою. Тепер ситуація виглядає зовсім по-іншому. Думаю, що популяризація української мови та плекання народної культури, повернення до коріння пов’язані теж з війною, яка триває в Україні від 2014 року. Зрештою, недавно я читав про одного кільканадцятирічного хлопця з Донецька, котрого минулого року затримали сепаратисти тільки тому, що він публікував відео, на яких під гітару співав пісні “Океану Ельзи” . Сепаратисти утримують його у в’язниці за ці українські пісні. Але можу сказати, що чинники, котрі дестабілізують Україну, а прямо кажучи — Путін, дуже бояться таких проявів української ідентичності. Отже, такий молодий хлопець, котрий співає українською мовою, становить для цих сил загрозу. Культура стоїть на першій лінії боротьби за свободу та ідентичність».
Українські музиканти, з якими я мала нагоду спілкуватися, часто наголошують на тому, що свою музичну обізнаність будували, зокрема, на польських гуртах. А що би Ти порадив з українського своїм польським друзям?
«Я не буду оригінальним і назву свої улюблені гурти, які вже стали досить популярними у Польщі. Хоча був такий час, коли українська музика була в Польщі не відома. Може я рекомендую не стільки конкретних виконавців, скільки взагалі вслухатися в українську музику. Наприклад, якщо хтось слухає хіп-хоп і йому подобається, наприклад, “Alyona Alyona”, то варто пошукати інших представників цього жанру та послухати їх. Єдина об’єктивна перешкода в цих пошуках — це кирилиця, якою не всі володіють і якою важко оперувати в Ґуґлі. Тож варто подумати про створення англомовних порталів з інформацією про українську музику тощо. Я, натомість, намагаюся слідкувати за новинками і ділитися ними зі своїми друзями, намагаюся їх заражати українською музикою».
Твоя улюблена пісня 30-річчя незалежності? Маєш пісню, з якою в Тебе асоціюється вільна Україна?
«Це дуже стара пісня, але одна з моїх улюблених — “То моє море” Віки Врадій. Ця пісня вже добрих кілька років є літнім хітом нашої сім’ї, ми її навіть перекладаємо і дуже хочемо створити польський варіант цієї пісні. Зрештою, касету з піснями Віки Врадій я купив під час свого першого концерту в Харкові в 2006 році. Я дуже люблю цю пісню, яка вперше прозвучала в 90-ті роки і тоді вона була знаком тих часів змін, відновлення незалежності тощо. Ця атмосфера відчувається в пісні, хоча коли послухаємо слова — вони легкі, літні, можна сказати. У цьому тексті, як я його розумію, йдеться про свободу. І коли би мене запитали, яким є твір 30-ліття незалежності України, то я відповім, що це “То моє море” Віки Врадій».
Запрошую послухати предачу в доданому файлі
Яна Стемпнєвич