Минулого тижня ми повідомляли про прем’єру документального фільму «Анна Валентинович. Звідки ми прийшли, ким ми є і куди прямуємо» (оригінальна назва: «Anna Walentynowicz. Skąd przychodzimy. Kim jesteśmy i dokąd zmierzamy»). Ця стрічка авторства двох режисерів — Кшиштофа Войцєховського та Єжи Залєвського - розповідає про легенду «Солідарності», котра тісно теж була пов’язана з Україною. Режисери фільму показали життя Анни Валентинович, починаючи від її дитинства в Україні, і завершуючи трагічною смертю у смоленській катастрофі.
На зв’язку — один із режисерів фільму про Анну Валентинович Єжи Залєвський. Розкажіть, будь ласка, про героїв стрічки. Адже крім Анни Валентинович, тут є теж інші герої.
«Безперечно, це фільм про незламну героїню Анну Валентинович, але ще більше він розповідає про нас самих. Цей фільм розповідає про покоління Анни Валентинович, але теж — про її сина, Януша Валентиновича, котрий є одним із героїв стрічки, а також — про її онука Пйотра Валентиновича. У цьому фільмі ми, разом з Янушем Валентиновичем, шукаємо правду про його маму. Це фільм про пошуки. Її сім’я, після смоленської катастрофи, починає пошуки останків Анни Валентинович. Вони виконують свій борг, вони хочуть знати свою Анну, маму і бабусю. Натомість інший вимір пошуків — це коріння Анни Валентинович, яке сягає України. Рідні нашої героїні їдуть в Україну в у 2012 році, і у 2014 році... Ці поїздки їх дуже зворушують. Тож я би сказав, що ці подорожі мають глибокий духовний характер».
Анна Валентинович народилася як Анна Любчик у селі Сінне на Волині. Свою маму Анна втратила рано, коли їй було всього вісім років. Батько одружився знову. Сім’я Анни була багатодітна, а на зламі 30-40 більшовики Лубчиків ще й розкуркурили. Через важку матеріальну ситуацію Анна з 12 років працювала служницею у заможних польських панів, з якими у 1943 році виїхала до Варшави. Саму Анну роботодавці обманули, мовляв, її родина загинула.
У 1950 році Анна почала працювати зварювальницею на Ґданській судноверфі. Це — у кількох словах шлях Анни до Ґданська.
Ви згадали про ці дві подорожі, дві сюжетні лінії — пошуки останків Анни Валентинович та подорож її сина та онука в Україну. У цій другій подорожі рідні відкривають для себе не тільки походження своєї мами та бабусі, але відкривають теж правду про власне коріння. Але у цьому фільмі ви теж показуєте приватне і професійне життя своєї героїні, ми дізнаємося про її працю, громадську діяльність. Варто сказати, що над фільмом ви працювали понад 20 років, і упродовж цього часу записували розмови з Анною Валентинович, показували її життя. На жаль, не вдалося завершити фільму перед несподіваною смертю Анни Валентинович…
«Але упродовж цих років я супроводжував Анну Валентинович із камерою буквально всюди. Камера була під час її виступів на різних патріотичних заходах, камера була в неї вдома. Натомість після смоленської катастрофи у 2010 році сім’я Анни Валентинович, син та внук вирішили провести ексгумацію останків, які їм повернули як останки їхньої мами та бабусі, і так теж ці останки були поховані в родинному склепі. Натомість рідні мали великі сумніви, що то справді останки Анни Валентинович, і про це ми теж розповідаємо. А згодом, у 2012 році, ми вирішили поїхати в Україну. Українське коріння Анни Валентинович проявлялося вже раніше, але ані син, ні внук не знали надто багато про українських родичів Анни Валентинович. І ці дві сюжетні лінії ми показуємо паралельно, вони додають драматургії усьому фільму».
Додамо, що проведена у 2010 році експертиза показала, що останки, які було поховано у родинному склепі Валентиновичів, належали іншій жертві смоленської катастрофи, а останків Анни Валентинович досі не знайдено. Якою людиною була Анна Валентинович?
«Вона була уособленням простоти і простолінійності. Вона говорила все прямо, називала все своїми іменами, не приховували нічого. Вона говорила своєю мовою, звичайною, можна сказати, простою мовою, але все, що вона говорила, було незвичайне і непросте. Хочу теж наголосити, що без Анни Валентинович не було би ані страйку, ані «Солідарності». Але варто теж сказати, що Анну Валентинович усунули із «Солідарності» у липні 1981 року. Тож її діяльність у Профспілці нараховує неповний рік, після цього вона була приватною особою. Її намагалися відсторонити, про неї намагалися забути, але Анна Валентинович, якщо можна так сказати, пробивалася своєю діяльністю. Зокрема, вона організувала цикл дебат про Польщу. На ці дебати приїжджали люди з усієї Польщі, а Аня їх приймала, як найрідніших. Я переконаний, що ці зустрічі, ці розмови і дебати допомогли у побудові нових політичні структури. Але повертаючись до Вашого запитання про те, якою була Анна Ввалентинович, то упродовж цих десяти років тільки дві наші розмови мали такий характер інтерв’ю, коли журналіст ставить запитання. Переважна більшість зйомок мала приватний характер, дружній, ми були друзями. Ми мали такі взаємовідносини, що Аня мені часто радила у життєвих питаннях. Це була дружба».
Прем’єра документального фільму «Анна Валентинович. Звідки ми прийшли, ким ми є і куди прямуємо» відбулася 9 листопада. Яка буде подальша доля стрічки? Чи плануєте її показати, наприклад, в Україні?
«Так, ми плануємо поїхати із цим фільмом в Україну, показати його українському глядачу. Ми теж плануємо показати документальну стрічку у США, американській полонії. Я дуже хочу показати цей фільм якомога більшій аудиторії. Медіапатронат над фільмом, крім Польського радіо, має теж Польське телебачення, тому стрічку будуть показувати на Польському телебаченні».
Polskie Radio24/Яна Стемпнєвич