У цьогорічному конкурсі «Grand Press Photo» здомінувала тема війни в Україні. У категорії «Фото року» переміг Войцєх Ґжендзінський із фотографією з Білої Церкви. «Це фото нас позбавило слів. І саме в цьому – сила фотографії», - так роботу поляка прокоментувала голова журі Емі Вітале.
Відзнаку журі конкурсу «Grand Press Photo» отримав теж українець Дмитро «Орест» Козацький, захисник «Азовсталі», автор проникливих портретів захисниць та захисників.
«Ми віримо, що Дмитро приїде до нас, щоби особисто отримати цю нагороду», - сказала під час врочистості оголошення лауреатів конкурсу Вероніка Міровська, голова фонду «Grand Press Photo».
На зв’язку з нашою студією – Войцєх Ґжендзінський, переможець у категорії «Фотографія року». Фото виконано для видання «The Washington Post».
На цій фотографії бачимо жінку, яка сидить за фортепіано і на ньому грає. З лівого боку увагу звертає коробка цукерок, перед білим інструментом – три вікна, у всіх – вибите скло. Це Біла Церква, березень 2022 року. Жінку звати Ірина. Ви знали її ім’я перед тим, як зробили це фото, чи після?
- Перед. Перед тим, як зробити фотографію, ми трішки розмовляли. Я попросив жінку теж про те, щоби зайти і сфотографувати те, що залишилося від її будинку після вибуху бомби неподалік, зовсім поряд із огорожею будинку пані Ірини. Я хотів документувати наслідки цієї атаки, яку найсильніше відчувають власне звичайні люди.
Розкажіть будь ласка, більше про історію цієї фотографії. Як Ви запам’ятали цей день?
- Це був початок березня, з того, що пам’ятаю, 5 березня. Ми були у Білій Церкві, і пам’ятаю, що тоді не було відомо, чи росіяни закриють кільце навколо Києва, чи облога столиці їм вдасться, і чи вдасться українцям оборони Київ. Отже, ми тоді були у Білій Церкві і просто почули вибух… бомби... ракети… звук експлозії. І ми поїхали на місце, де це сталося. І так ми потрапили між цих кількох знищених будинків, а також під дім пані Ірини.
На цьому фото Ви даєте простір – не наближаєтеся близько до героїні, але одночасно показуєте інтимний зв’язок героїні з фортепіано. Ірина любить музику - я це знаю, коли дивлюся на фото. Вона музикантка? Піаністка?
- Я скажу тільки, що зараз намагаюся її знайти. Але наразі не можу сказати, ким є Ірина, я цього не знаю. Праця фоторепортера, котрий документує те, що відбувається тут і тепер, не дозволяє увійти у близький зв’язок з героєм і глибшого знайомства з ним. Це, можна сказати, короткий роман, котрий відбувається десь поміж нами в якийсь конкретний момент і в конкретній ситуації. Це триває мить, і часом цей зв’язок дуже інтимний. Але потім кожен з нас іде у свій бік. Мушу зізнатися, що я рідко маю пізніше контакт з героями своїх фотографій. Часом це трапляється, і я намагаюся відшукати їх. Але дуже рідко.
Ірину Ви хочете відшукати. Чому?
- Я хочу з нею хоча би трішки поговорити. Вислати їй фотографію, на якій вона є, а також дізнатися про її подальшу долю.
Ви документуєте війну в Україні від 2016 року. Чи можете сказати, яким є образ цієї війни? Як би Ви його описали словами фоторепортера?
- Цих образів є дуже багато і вони – дуже різні. Ця війна еволюює, змінюється від таких образів з 2016 року які були для мене більш мілітарними, воєнними, з окопів, до образів, в яких бачу дедалі більше страждання цивільних людей. У 2018 році я бачив, як поряд загинули люди. Ми з журналісткою Маґдою Ходовник були поблизу місця, в яке влучили снаряди. І ми це бачили. Тож ці образи – справді різні. Від дискотеки в Авдіївці, де всередині клубу чути баси, а назовні – відгомін вибухів, і по такі ситуації, коли в Києві люди, котрі вже трішки віддалилися від війни, ідуть подивитися знищену російську техніку.
Те, що Ви говорите про дискотеку в Авдіївці, де басове звучання музики переплітається зі звуками вибухів, - це образ свідчить про звикання до війни. Так виглядало життя тоді поблизу лінії фронту? Так виглядає тепер?
- Абсолютно! Видно це звикання. Люди, котрі довший час живуть в умовах війни, вже не реагують на неї так, як ті, хто вперше з нею зіткнувся. І це дуже виразно видно на сході країни. Це видно по поведінці людей, котрі вже не хочуть втікати, вчергове втікати зі свого дому. Це їхній дім, вони хочуть жити там, де досі жили. Їм теж часто нема куди втекти. А крім цього, ці люди вже настільки звикли до вибухів, до війни і до того, що хтось поряд гине, що війна вже не робить на них враження. Хоча би факт, що у Дніпрі тепер діють кав’ярні, ресторани, магазини, бари, і коли звучать повітряні сирени, ніхто навіть не думає втікати до бомбосховища.
Війна в Україні – це не є Ваша перша війна. Як фоторепортер Ви бачили чимало воєн, збройних конфліктів. Згадаю хоча би війну у Південному Судані, Лівані, Афганістані, у Південній Осетії з 2008 року… Чи існує спільний знаменник війни? Те, що їх чинить схожими одна на одну? Я питаю про це тому, що недавно на очі мені потрапила Ваша фотографія, зроблена в Південній Осетії. На ній бачимо машину, буквально напхану людьми, і ноги чоловіка, котрий сидить на машині… І я тоді подумала – так само виглядає втеча з охопленого війною та вогнем українського міста.
- Кожна війна – інша, немає двох таких самих воєн. Але спільним знаменником для всіх воєн є людське страждання, те, що звичайна людина найсильніше і найболючіше цю війну відчуває. Але так, як Ви згадали, є спільні елементи. Так, це всі, хто втікає зі своїх домівок, тому що змушені це робити, тому що не хочуть цю війну проживати. Вони втікають у такий самий спосіб – як вміють. Вони втікають машинами, автобусами… у Грузії я бачив людей, котрі втікали пішки і везли на тачках весь свій маєток, все своє життя. Такі ситуації відбуваються в кожному конфлікті, тому що війна найсильніше вражає тих, хто її не хоче.
Після 24 лютого у Польщі, на вокзалах з’явилося дуже багато людей з України. Я тоді брала мікрофон і йшла туди. Але не всі хотіли розповідати свою історію. Я питала, «чи хочете ви говорити?». Якщо так – вмикала запис. Мені здається, що фоторепортерам важче з тим, щоби мати певність – людина згодилася, я не порушую її кордонів. Ви змушені діяти швидше. Як Ви радите собі з цією ситуацією?
- Я намагаюся не порушувати кордонів своїх героїв. Якщо хтось каже мені «ні», то я це шаную. Я можу спробувати переконати, запитати, чому «ні», але якщо хтось не хоче, щоби його фотографували, я цього не зроблю, я тоді не маю можливості увійти до його світу. Дуже важливо, щоби герой дозволив увійти до його світу, щоби він був у цьому світі природним, щоби він не позував на фото, а щоби був собою. Я роблю фото, які підглядають людину в його світі… це не позовані фотографії. Це складно зробити. Я маю таке враження, що багато людей хоче розповісти свою історію. Вони хочуть показати, розповісти, що з ними сталося. Але часом буває так, що немає нікого, хто би їх хотів вислухати. Їх просто не хочуть слухати.
Для Вас, фоторепортера, документування війни – це праця чи щось більше? Яким є Ваше завдання в даному місці і в даний час, тепер в Україні? Як Ви його бачите?
- Для мене взагалі документування збройних конфліктів і воєн - чи в Україні, чи в іншій країні, але в Україні особливо, - це не праця для газети. Документування війни – це не праця для газети. Це якесь свідчення, розповідь. У моєму відчутті – це теж надання голосу тим, хто цього голосу у війні просто не має, тому що вони – надто малі, надто звичайні, щоби їх голос було почуто. І я своє завдання розумію саме так. Це моя місія на війні. А те, що співпрацюю саме з таким виданням як «The Washington Post», дає мені можливість говорити, дає цим людям можливість говорити до величезної аудиторії. Це неймовірна можливість донести цей голос до неймовірно великої кількості людей. І це – ймовірно, єдине, що можу зробити для українців.
Запрошую послухати передачу в доданому файлі
Яна Стемпнєвич