Драматурги одні з перших почали реагувати на війну через мистецтво. Ще весною львівський Центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center запустив театральний проєкт «Документ без назви». У межах проєкту були написані дві п’єси: «Рибний шлях» Ольги Мацюпи та «Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії» Анастасії Косодій. Свої твори драматургині написали ще влітку. Як можна здогадатися з назви п’єси Анастасії Косодій, цільова аудиторія цього проєкту — іноземці. Jam Factory прагнув таким чином поширити інформацію про жахи війни в Україні за кордоном. Я зв’язалася з Ольгою Мацюпою, аби поговорити про цей проєкт, її п’єсу та в цілому про театр в часи війни. Зазначу, що Ольга Мацюпа родом зі Львова та вже близько десяти років проживає в Любліні, Польща.
Говорячи безпосередньо про свою участь у проєкті «Документ без назви», моя співрозмовниця згадує, що спочатку вагалася, чи братися за це, тому що весною їй ще було складно відрефлексувати усе те, що відбувалося в Україні.
Драматургиня Ольга Мацюпа. Фото з приватного архіву
Однак у мене була ідея, яку я вже виношувала два роки. Так вийшло, що я цю ідею, яка вже в принципі дуже довго в мені сиділа, розвинула і вписала в воєнний контекст, бо це постапокаліптична п’єса.
«Документ без назви»... Коли на комп’ютері створюється документ чи в Google Docs, то перше, що ми бачимо – це документ без назви, якому треба дати назву. Це якийсь такий перехідний період... Він віддзеркалює те, як говорити про війну, які інструменти використовувати. Це була спроба дати голос і дати можливість висловитися самим українським митцям, мисткиням про війну.
У публічному дискурсі тривалий час іде дискусія про різницю у сприйнятті війни РФ проти України у самій Україні та на Заході. Я запитала в Ольги Мацюпи, чи під час підготовки проєкту організатори намагалися брати до уваги європейський контекст чи для них важливішим було донести та наблизити іноземцям саме український погляд на цю війну.
У нас не було жодних якихось вимог в художньому плані. Мабуть, більш орієнтована суто для західної аудиторії п’єса Анастасії Косодій «Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії». Настя спеціально навіть назвала так п’єсу і написала про різний досвід. У моєму випадку було трішки інакше, тому що в мене п’єса фабульна. В мене є класична фабула, класична історія, але це таке занурення в нашу постколоніальну реальність, роздуми про нашу ідентичність. Звісно, це віддзеркалює нашу точку зору, але через історію. Це особисто в моїй п’єсі.
Ось, що сказано про твір Ольги Мацюпи «Рибний шлях» на сайті Jam Factory Art Center: «це антиутопія з елементами роуд-муві на тлі повоєнної кризи. Головна героїня Емма створює гербарій, де колекціонує зниклі види рослин і раптом помічає, що сухе листя і стеблини, як і її тіло, починають фотосинтезувати. Їй потрібно знайти і вберегти копії насіння зерен, які закопані в спаленому саду біля її знищеного дому. Це може врятувати людей від ще більшого голоду. Для головної героїні та інших персонажів ця подорож може стати сплетінням непроговорених пострадянських історичних травм, а також пошуку ідентичності в постколоніальній і посткапіталістичній реальності. Однак єдине, що може залишитись на планеті — це подекуди відновлені цикли природи в мандрівному європейському континенті». Ольга Мацюпа зазначила, що її п’єсу вже переклали англійською мовою, зараз вона перекладається німецькою.
Власне промоцією цих текстів буде займатися Jam Factory, і це дуже добре, тому що зазвичай текстами, справді, треба займатися, якось їх продюсувати. Вже багато є пʼєс сучасної драми, що написані й перекладені різними мовами, але навіть у Польщі, яка більш розуміє і більш зацікавлена цими контекстами, на мою думку, замало відбувається, замало постановок. Все тільки починається, треба над цим працювати.
Я попросила драматургиню розповісти, як вона сама та її колеги працюють над популяризацією української культури за кордоном, зокрема у Польщі.
Спочатку був такий шок, але пізніше ми почали писати короткі тексти і робити читання в різних містах, бо багато хто, особливо дівчата-мисткині, виїжджали за кордон. Ми організовували читання коротких текстів, в Польщі теж вони відбувалися, з метою зібрати гроші на різні гуманітарні потреби. Ми заробляли таким чином і займалися волонтерством, і донатили через театр завдяки текстам. Зазвичай це були короткі читання, де люди описували, як виїжджали з країни або про інший досвід.
Є проблема промоції та лобіювання, однак, з іншої сторони, це глибша культурна проблема. Я буду говорити про драматургію, а не про весь театр. Є перекладені дві антології пʼєс. Одна — після Майдану, це, напевно, 2014-2015 роки, а інша книжка — у 2017 році. Промоцією цих текстів займається «Агенція драми і театру» («Agencja Dramatu i Teatru»). Все одно це дуже важко іде. Театри кажуть: «Добре-добре, почитаємо. Може, якась читка відбудеться». Мені здається, один чи два спектаклі відбулися з великим трудом. На мою думку, тут теж така культурна проблема незацікавленості чи меншовартісного погляду. Існує стереотип, що українська культура якась не така. Цього року на публічній дискусії після читання в Лодзі один пан встав і каже: «Тільки зараз народжується українська культура, бо в нас була російська велика культура. Тільки тепер щось народжується». Звичайно, у нас була полеміка. Однак є таке мислення. Це більш культурна проблема незацікавленості. Мені здається, що зараз потрібно, щоб культурні інституції більш активно просували цю культуру.
Якщо говорити про театр загалом, то багато митців виїхало за кордон. Це й актори, і режисери. Я зараз бачу, що багато молодих людей ангажується в різні театральні проєкти. По-перше, Польща надала багато резиденцій при різних інституціях, театрах, тому відбулося багато різних читань чи спектаклів. Однак особисто у мене є побоювання, що так довго не протримається. Зараз повторюється 2014 рік, коли теж було велике зацікавлення Україною не тільки в Польщі, а й в Європі. Однак після цього пройшов рік, і Україна зовсім зійшла зі шпальт, і ніхто цим не цікавився абсолютно. Було навіть таке: «О, Боже, знов про цю війну! О, Боже, скільки можна! Ну як так, вже вистачить». Я боюся, що це може повторитися, тому що після повномасштабного вторгнення, весною, було велике зацікавлення, у мене відбулося дві чи три читки й радіоспектакль теж повстав. Це трохи сумна радість, бо завжди автор радіє, коли якісь його твори потрапляють на сцени. Я розумію, що, якби не війна, то цього б ніколи не було. Це сумна правда.
Звісно, у нас є актори, наприклад, Оксана Черкашина, яка працює в Teatrze Powszechnym, і зараз вона власне у Лос-Анджелесі на оскарівській вечірці, тому що вона знялася у «Клондайку». Вона давно вже працює в Польщі. І режисерка Роза Саркісян... Протягом 2013-2014 років українсько-польськими відносинами й будуванням мостів в театральній сфері займалася світлої пам’яті Йоанна Віховська, яка робила різні резиденції, зустрічі й українських митців з польськими. Завдяки цьому сформувалося таке середовище в Україні, яке почало робити критичний заангажований театр. Багато з них зараз теж співпрацюють з польськими інституціями за кордоном.
Дар'я Юр'єва