Нечасто буває так, що польські митці як тему своїх робіт вибирають операцію «Вісла» — примусову депортацію українців з Південно-східної Польщі на так звані «Повернені землі», тобто північний захід Польщі. Українці, котрі споконвіків жили на своїх етнічних землях — Лемківщині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, з дня на день опинилися в чужому середовищі, вони були вимушені покинути свої домівки, щоби після кількох днів важкої дороги вселитися у будинки, з яких часто теж когось виселено... Але українці залишили на своїй малій батьківщині після себе сліди — в архітектурі, в хрестах на могилах, у спогадах...
Саме цю історію вибрала як тему для художньої розповіді моя сьогоднішня гостя візуальна художниця Маґдалєна Цємєркєвич. Ви є авторкою виставки «Sąsiedzi/Сусіди», вернісаж якої відбудеться вже незабаром у Любліні
- Вернісаж виставки відбудеться 9 грудня о 19тій годині в Люблінському академічному центрі культури Chatka Żaka.
Якою є тема вашої виставки?
- Тема моєї виставки — це пам’ять, яка залишилася після українців, котрі перед ІІ світовою війною у прикордонних регіонах Польщі, на теренах Південно-Східної Польщі становили більшість. Пунктом виходу стала історія моєї бабусі, котра жила по-сусідськи з українською сім’єю. Цю сім’ю було виселено в рамках операції «Вісла» у 1947 році.
Перш ніж поговоримо про цю виставку, хочу Вас попросити сказати кілька слів про себе. Звідки ви походите?
- Це для мене важливе запитання, оскільки у своїх роботах я повертаюся до автобіографічного аспекту. Я походжу з польсько-українського пограниччя, з Підкарпаття. Але саме це історичне пограниччя, яке проходило по річці Сян. Тому мене дуже цікавлять контакти поляків та українців. Мене цікавить ця прикордонна ідентичність, яку часто не можемо класифікувати тільки за допомогою етнічного аспекту. Наприклад, сусідство — це також дуже сильна категорія ідентичності. Це аспект мого походження з Підкарпаття, що у Південно-Східній Польщі, для мене дуже важливий.
Центральним пунктом виставки « Sąsiedzi/Сусіди» є певний предмет, який є важливим для вашої сім’ї, вашого дому...
- Провідним мотивом цієї виставки є стіл, який моїй бабусі дали її українські сусіди. Справа у тому, що коли їх виселяли, вони його не могли із собою забрати. Цей стіл стоїть досі в кухні нашого дому. Цей стіл є початком, вихідним пунктом виставки. Але я теж буду показувати відео, які є результатом моїх розмов про історію кількох сіл, серед яких є моє родинне село, а також сусідні з ним. Це Конячів, Сурохів, Соб'ятин, Олешичі. І це відео показує, що залишилося після українських мешканців цих сіл — що про них пам’ятають поляки, котрі там зараз живуть... Це уривки мікроісторій, пов’язаних з цією історією. Ці мікроісторії показують, що це сусідство було можливе. Ці розповіді показують, що українські та польські мешканці цих сіл, сусіди, мали досить близькі стосунки. І саме до цих позитивних історій я би хотіла в цій виставці повернутися.
В якій формі виступає ця пам’ять про українських мешканців сіл, котрих вигнано з їхніх осель у 1947 році? Це спогади?
- Це спогади, але теж мої візити в місцях, котрі свідчать про цю спільну історію. Я показую, наприклад, каплички, греко-католицьку церкву... Важливо сказати, що ця виставка відбудеться у співпраці з художницею Кароліною Венґжин, котра також досліджує народну культуру, а передусім — багатокультурну площину теренів, про які говоримо. Кароліна збирає традиційні пісні й виконує їх. На відео Кароліна Венґжин співає українські традиційні пісні саме із цих теренів, саме із цих сіл.
Хочу повернутися до стола, центрального пункту виставки «Sąsiedzi/Сусіди». Цей стіл був у вашому домі від 1947 року. Чи коли ви сідали до столу, наприклад, усієї сім’єю в якісь свята або просто до вечері... Чи ви говорили про його перших власників? Про українських сусідів вашої бабусі?
- Зізнаюся, що взагалі не було таких розмов. І це мене дуже дивує. Щойно коли я почала досліджувати теми минулого нашого села, його колишніх мешканців, що з ними сталося, куди вони поділися... Одразу тоді я дізналася звідки цей стіл взявся в нашому домі. Часто буває так, що матеріальні предмети викликають наше зацікавлення, але коли ми починаємо досліджувати історію, намагаємося дізнатися про ці предмети трішки більше, ніж бачимо на перший погляд, то перед нами відкриваються факти, які є якимось потрясінням, можна сказати. Цей стіл, його історія, була забута, відсунута кудись у найглибші шухляди пам’яті. І якби я не поставила якогось запитання, то досі би не знала, звідки цей предмет, яким ми користуємося кількадесят років, взявся в нашій сім’ї.
Цікаво... адже що стіл — це ж простір саме для розмови. Він може стати запрошенням до такої розмови. Ми запрошуємо людей до столу щоби їх пригостити, а також — порозмовляти..
- Так, це правда. Думаю, що вернісаж, який відбудеться 9 грудня, стане такою нагодою. Я хочу приготувати щось смачне для гостей, і хочу їх запросити до розмови, до розмови про наше минуле і сьогодення. Дуже надіюся, що буде простір для розмови.
Сліди після українських мешканців цих сіл залишилися тільки в сакральній архітектурі?
- Переважно в архітектурі, але теж — у спогадах. Дуже часто у родинах польських мешканців цих сіл є теж українці. Наприклад, Кароліна Венґжин, яку я запросила до участі в цьому проєкті, говорила, що її бабуся була українкою. Натомість архітектура є таким носієм пам’яті, який можемо назвати найбільш тривалим. На цих теренах стоять покинуті церкви, це греко-католицькі церкви. Стоять теж каплички. Будинків, хат — тут дуже мало, оскільки під час операції «Вісла» багато хат спалено. Тому так, найбільше збереглося сакральної архітектури, і вона є носієм цієї пам’яті.
Чи нащадки виселених в рамках операції «Вісла» приїжджають на свою малу батьківщину? Аби подивитися, що залишилося від їхніх домів, щоби піти на цвинтар і пошукати могили предків?
- Думаю, що так — це видно хоча би по свічках і лампадках, які горять на могилах. У Польщі теж є науковці, дослідники, завдяки яким ця пам’ять триває далі. Але мені теж здається, що актуальна ситуація, коли українці приїжджають до Польщі, також дає простір для відбудови чогось важливого, що було між поляками та українцями. Це теж стимул для польського суспільства, щоби воно відкрилося на інші культури, на інші народи. І саме в такому напрямку я як художниця працюю. Варто вийти із цих рамок однорідного, моноетнічного суспільства, суспільства, яке боїться іншого, інших, яке боїться зустрічі з іншими культурами. Я хочу показати, що ми не повинні застосовувати системні категорії ідентичності, які насправді, обмежують, а не дають можливості. Варто повернутися в бік спільного життя, добросусідського життя з іншими народами та культурами — навіть у малих, локальних громадах.
Як ці стосунки з іншими і ставлення до інших виглядають саме в малих містечках, селах? Ви походите із села Конячів. Як це там виглядає? Є закритість на інших, страх перед іншими?
- Так, є така проблема. І ця моя діяльність є відповіддю на те, що спостерігаю за таким закриттям. Але, знаєте, є теж багато позитивних симптомів. Навіть ці люди, з якими я розмовляла на відео, вони позитивно говорили про це історичне сусідство. Тому є надія, що ця відкритість буде. Натомість хочу зазначити, що багатокультурність не можемо будувати на ієрархічній моделі, як то була колись, коли були прошарки аристократії, селянства, колонізація, визиск, експлуатація і так далі. На моє глибоке переконання, цю багатоетнічність потрібно будувати на святкуванні іншості. Інші, інша культура зовсім не повинні бути причиною конфліктів, а може стати нагодою для спільного святкування.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич