Його називали польським національним скарбом, на його рахунку було понад 200 ролей, понад 40 років він був пов’язаний зі Старим театром імені Гелени Моджеєвської у Кракові, він викладав у краківській Театральній школі, був поетом, і джентльменом, який дуже подобався жінкам. Ян Новіцький помер 7 грудня, йому було 83 роки, він мав славу і всенародну любов.
«Нинішня молодь погано пахне – як загнані сарни. Гонять за можливостями, за тим, щоби спіймати, не пропустити... Вони, мабуть, погано ставляться до життя, через цю гонитву вже не здатні навіть кохатися», — ці слова Яна Новіцького з інтерв’ю з Павелом Смолєнським я дуже добре запам’ятала, і, як мені здається, вони влучно описують, якою людиною був Ян Новіцький. Не поспішав, жив із задоволенням, особливо, як підкреслював,смакувало йому життя, вже коли почав старіти…
У 2020 році у розмові в ефірі Третьої програми Польського радіо Новіцький говорив, що не боїться смерті:
- Та ні! Ніби чому? Я ж не можу боятися чогось, чого не можна уникнути. Позавчора помер мій друг — боксер, минулого тижня — хтось інший. І ви знаєте, мені навіть якось незручно, що це вони відійшли, а не я. А, може, це я повинен перед ними померти, або ми повинні це зробити разом, по-дружньому? Але Господь Бог подарував нам це життя, і це він повинен нам його забрати. Він розпоряджається нашим життям.
Ян Новіцький вчився у Лудзській кіношколі і Державній Вищій театральній школі у Кракові, яку закінчив у 1964 році. Одразу після навчання Ян Новіцький почав працю у Старому театрі в Кракові і працював там до 2005 року, пов’язуючись час від часу зі знімальними майданчиками. Новіцький втілився у понад 200 ролей, а глядачі знають його із таких фільмів як «Пан Володийовський», «Анатомія кохання», «Попіл», «Санаторій під клепсидрою», «Великий Шу».
Ян Новіцький любив повторювати, що це акторство його вибрало, а не він вибрав театр. В одному з інтерв’ю актор говорив:
- Певною мірою професія сама мене обрала. Я з містечка, де замість театру були пожежі і похорони. Для мене це була справжня драматургія, яка виховувала мене, свідком якої я був. Люди, які працювали у професійному театрі, здавалися мені штучними, зверхніми. У школі мені казали, що я маю виступати на сцені. Я це робив неохоче і займав перші місця. Згодом склав іспити до театральної школи, пройшов шалений відбір. А через півроку був найкращим студентом на курсі. І, як кожний молодий ідіот, вважав, що актор — це карти, жінки, алкоголь, тож взагалі перестав думати про навчання. Мене не відрахували — залишили на повторний перший курс, а я образився. Тож зрештою мене відрахували.
Настав момент, коли я зрозумів, що це професія, яка може мене захоплювати, у якій є важливим не текст, а підтекст. І що дивовижно, я можу вміти це робити. Тоді я розпочав гру із самим собою не для оцінки, а просто задля навчання.
У 1975 році Ян Новіцький в ефірі Польського радіо зізнався, що успіх не змінив його життя:
- Якби я захлиснувся успіхом, то кваліфікувався би до лікарні. І це був клінічний випадок. Ми постійно балансуємо на межі емоційних станів. Адже щоби заграти якусь роль, і заграти її добре потрібно мати у собі велику дозу сміливості. А щоби мати сміливість, потрібно в себе вірити. Тому дуже важливо приймати себе і знати, що я — чудовий, єдиний і неповторний. Але таким треба бути тільки в момент гри. Потім — забути про це.
Ян Новіцький був актором оригінальним. Він мав у собі сміливість, — так Яна Новіцького згадує акторка Анна Димна:
- Він був незвичайний чародієм, він вмів витягнути з себе різні емоції... Він був дуже сміливий і непокірний. Я знала його 50 років, він одягав різні маски — у спектаклях, але він теж говорив сміливі речі у різних інтерв'ю, він вмів жонглював словами і мав надзвичайне почуття гумору. І я вчилася від нього цієї сміливості.
У 1965 році Ян Новіцький знявся у фільмі Анджея Вайди «Попіл». У цій стрічці актор заграв роль капітана Вигановського. І хоча перед «Попелом» Новіцький знімався у двох фільмах, то саме стрічку Вайди актор вважав своїм дебютом:
- Це був мій справжній дебют. Я боявся під час зйомок фільму і ще більше боявся побачити результат. Напевно, тоді у мене і з’явилася звичка не дивитися свої фільми. Спочатку я так робив, бо думав, що це допоможе мені вдосконалити свою акторську майстерність. Проте потім зрозумів, що повинен дивитися відзняті епізоди: з роками актор дедалі менше довіряє своєму обличчю, адже воно постійно працює. У ті роки я жив у багатоквартирному будинку, на всіх стінах висіли мої фотографії з кінопроб, театральних постановок, епізоди з усіх фільмів — скрізь був я! Люди, що приходили до мене в гості, вважали мене самозакоханим, нарцисом. А я часто сидів, дивився на ці фотографії і думав, яку ще роль можна вигадати для цього обличчя: і така вже була, і така... Справжній актор — той, хто грає краще, ніж може. Хтось це називає майстерністю, хтось — талантом, а хтось — інтуїцією.
З Вайдою Ян Новіцький не співпрацював при багатьох фільмах. Як часто повторював актор, його режисерами були Войцєх Єжи Хас і Єжи Сколімовський. У 2016 році актор згадував свою співпрацю з режисером Єжи Сколімовським, у якого в 1966 році виступив у фільмі «Бар’єр», а у 2015 році заграв у фільмі «11 хвилин».
- Коли до мене подзвонив пан Єжи, то якби до мене подзвонила моя молодість. Це так, якби до мене подзвонив фільм “бар’єр” і усі актори, з якими я колись грав, і котрі померли. Отже, коли до мене подзвонила молодість, я не вагався ані миті. Я одразу погодився взяти участь у цьому фільмі, навіть якби це була роль олівця або ноги від стола.
Ян Новійцький був кольоровим, оригінальним і неповторним, — говорить режисер Кшиштоф Зануссі:
- Янек мав неймовірне метафізичне відчуття, я не можу його назвати тільки релігійною людиною, але він був дуже чутливою людиною. Мені часто здавалося, що він знає таємницю, загадку життя. І це проявляється у його творах. Він любив життя і любив користуватися життям. І, можливо, він не всім подобався, але він був неймовірний.
В ефірі Третьої програми Польського радіо Ян Новіцький так говорив про ідеал актора:
- Для мене ідеалом актора, якщо би я мав описати цей ідеал, то це хтось, хто одягає м’які тапочки, бере в руки газету і читає її, до полудня він міщух, а ввечері грає свою роль у спектаклі, втілюється у кровожерчі постаті. Я думав, що саме так треба жити, аби вберегти себе від руйнівних впливів цієї професії. Тому що наша професія проникає у наше життя. І колись, коли я повернувся до дому, моя дружина Бася сказала — а може би ти заграв у якійсь комедії, щоби було світліше вдома?
У 2011 році Ян Новіцький був у Києві. Виконавець ролей у стрічках «Попіл», «Анатомія кохання», «Пан Володийовський» та багатьох інших привіз на фестиваль «Європейський експрес» ігровий дебют документаліста Яцека Блавута «Ще не вечір», а також програму віршів Чеслава Мілоша з нагоди Року поета і нобелівського лауреата у Польщі.
На запитання журналістки, чи йому сподобався Киї, Новіцький відповів:
- Не знаю, звідки у моїй голові взялася думка, що це місто нецікаве, що, зруйноване під час війни, воно перетворилося на місце сучасних масивів з багатоповерхівками. Але з того, що бачу, як зустрічаю людей, відчуваю абсолютне захоплення. У мене склалося враження, що Київ — це місто щасливих людей, тут усі усміхаються.
У тексті використано цитати з інтерв'ю Яна Новіцького, опублікованого на сайті «Збруч» (https://zbruc.eu/node/75300), та розмови для порталу «Кіно Театр» (http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1428), а також інтерв'ю в ефірі Третьох програми Польського радіо.
Запрошую послухати передачу в доданому файлі.
Яна Стемпнєвич