У Білостоку — в драматичному театрі ім.Алєксандра Венґєрки — відбулася прем'єра вистави «Вторгнення». Це спільний українсько-польсько-литовський проєкт. Цікавий експеримент. Для режисера, акторів і, звичайно, глядачів. Понад місяць — репетиція за репетицією. Нам вдається записати інтерв'ю з Олесею Жураківською під час короткої перерви. Вистава «Вторгнення» — особлива для неї. Коли виходить на сцену, щемить серце. Актриса не просто грає, а проживає кожну сцену.
Олеся Жураківська: Спеціально для цієї вистави була написана п'єса талановитою польською драматургинею Малиною Пшеслугою. Чудова п'єса. Дуже потужна. П'єса-дослідження. В театрі її поставила Тамара Трунова — відома мисткиня, лауреатка Шевченківської премії цього року. Отримала премію, коли вже йшла повномасштабна війна в Україні. За виставу «Погані дороги» — якраз виставу про війну. У виставі беруть участь 3 українські та 2 польські актори. Прекрасний польський композитор Марек Кубек. Чудовий литовський сценограф Артурас Шимоніс. І от разом з Білостоцьким театром ім. Александра Венґерки ми хотіли розповісти про те, що відбувається з людьми, коли війна у розпалі. Коли війна навіть не на твоїй території. Чому мені сподобалася робота Маліни Пшеслуги, тому що це — дуже метафоричний текст, він пробуджує асоціативний ряд і змушує кожну людину, незалежно від досвіду, переживати свої почуття. Вистава про те, що війна — найжахливіше, що руйнується все навколо — на маленькій відстані, на великій. Як руйнуються долі, характери, як руйнуються всесвіти.
Героїня Олесі Жураківської — війна. І грати таку роль тоді, коли у тебе на Батьківщині — жорстокі, нищівні бої за кожен метр української землі, особливо важко.
Олеся Жураківська: Це — наша місія зараз. Я дуже серйозно ставлюся до своєї професії. Часто це повторюю: моя професія — це великий дар від Господа. В тому, що я можу свій світогляд транслювати на велику кількість людей. Оскільки ми зараз у війні і втрачаємо близьких, втрачаємо найкращих, мені здається, що це — найменша жертва, яку я можу принести. Ми плакали на кожній репетиції, ридали, читаючи тексти. Звісно, я розуміла, що це так і буде. Але ми повинні вже зараз про це говорити тому, що в будь-який інший момент —вже пізно, розумієте? Вже зараз повинні рефлексувати, думати, що з нами відбувається, щоб цього більше не було. Це — абстрактна війна. Ясно, що воно зчитується, коли ти дивишся. Оскільки ми в Польщі, а Польща — це справді наш братерський народ. Не можна переоцінити те, що для нас зробила Польща і зараз робить. За поставками зброї, здається, — третя після Америки і Британії. А що вже казати по піклування — про людські речі, як зустрічали на кордоні. Ми ставимо виставу про війну як поняття. Не конкретна війна, яка з нами відбувається. Про людей, які змушені покидати свої домівки, про людей, які змушені приймати чужих людей у своїх домівках.
Розпач, нерозуміння, страх. Це все пережила і сама Олеся. Як і всі українці, 24 лютого вона довго не могла повірити в те, що в XXI столітті можлива війна у Європі. Той день вона пам'ятає по секундах. І не може про нього розповідати без сліз.
Олеся Жураківська: Поверталася з гастролей. У нас були прекрасні гастролі в Миколаєві, Одесі і Херсоні. 24 лютого я поверталася з Одеси. Нас новина застала у потязі. Як тільки нам сказали, ми одразу вдяглися, взулися, усвідомлювали, що вокзал — це стратегічний об'єкт. І сиділи з пів п'ятої і чекали, нам розповідали, що в Одесі висаджується десант. Перші хвилини були страшні. Тому, що ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Потім у мене ввімкнулося раціо. У мене був автомобіль, стояв на вокзалі, я забрала з собою колегу. Тому, що розуміла, що не працює нормально транспорт. І оце відчуття, коли моє прекрасне квітуче, зелене, взимку світле, прозоре місто стало сірим. Не сірим, а чорно-білим одночасно. Раз і все, і воно таке зробилося. І засмучені люди кудись ідуть, ідуть. Я завезла подругу, і потім — ця картинка в мене на все життя як образ війни і нашого народу. Я їхала, там така вузенька дорога доволі, з обох сторін цієї дороги йшли чоловіки. Це був ранок. Це було пів десятої ранку. І вздовж дороги дуже зосереджені, дуже спокійні, такими тоненькими струмками йшли чоловіки. З рюкзаками, в зручному одязі йдуть і йдуть. Я абсолютно чітко розуміла, куди ці чоловіки йдуть. Тому у нас в військоматах були такі черги, і неможливо було отримати зброю. Тому, що пішли чоловіки зразу. І оскільки, швидко не можна було їхати, вже почалися корки, я їхала повільно, і побачила, як один з чоловіків йде і щось говорить. Думаю, що ж він там говорить. Опустила скло, а він йде і «Ой, на горі, ой, на горі та й женці жнуть. А попід горою ярою долиною козаки йдуть.» Такий гарний, мужній, такий кремезний мужчина з бородою йде і співає, і на мене таким довгим поглядом дивиться. Такий прямо діалог у нас відбувся. Далі я поїхала до рідних під Київ по Житомирській трасі. Все вже стояло. Мої — розгублені, нічого не розуміють, що відбувається, щось бахкає, якісь полетіли вертушки. Я приїхала до своєї родини, одразу почали робити бомбосховище. Таким чином, була зі своєю сім'єю. Опинилася я у Макарівському районі по житомирському напрямку. І півтора місяці я спала одягненою і взутою.
Як і у багатьох українців, у Олесі Жураківської інколи опускаються руки. Але це все швидко проходить, коли згадує захисників України. Тих, хто в один момент з акторів, айтішників, фермерів перетворилися у військових. У Олесі — свій рецепт психологічної міцності.
Олеся Жураківська: Це може дивно звучати, але поруч завжди є люди, яким гірше, ніж тобі. Саме нормальне в цій ситуації — допомогати цим людям. Щось робити, щоб їм було легше. Щоб їм було не так складно. От і все. А коли ти в роботі, тобі нема коли єрундою страдати і переживати. Наша справа, наша головна задача — зосередитися на головному — це питання розставляння пріоритетів. Наша головна мета зараз — перемогти. Все інше — то фігня. Все інше треба задвинути, нам гірше не буде, ніж нашим дівчатам і хлопцям на передовій. Зараз у тій багнюці, у липкій не виїхати не проїхати, мороз, і скавуліти в такій ситуації, і на щось жалітися — це так неправильно, нечесно. Нам треба працювати, робити все, щоб наблизити нашу Перемогу. І якщо поруч хтось ламається, взяти його за ручку, обійняти, поділитися тою хлібиною, теплим словом. Воно все просто, насправді. Мене це все надихає, мене надихають наші люди, закохуюсь в них просто. У мене був великий тур Україною, я просто закохувалась в наших людей. Попри все, попри виття сирен, красиві, з квітами, натхненні, з бажанням спілкуватись. Були зали, аншлаги. Повернулась до Києва, відкрила сезон в нашому театрі, і під час «Корсиканки» — сирена. Проводимо людей в бомбосховище. Сховали людей, сиджу в гримерці. Година проходить. Думаю, мабуть, буду в порожній залі догравати виставу. Ну все — відбій сирени — виходжу на сцену. 95 відсотків людей сидять у залі. Я вийшла і відчула, як слізьми наливаються очі, думаю, як же я вас люблю, яке щастя тут народитися і бути поруч з вами. Дограла виставу, якісь слова людям сказала. Ось такі речі надихають. Звісно, я втомлююсь, але розумію, що все це неважливо.
Після прем'єри актриса повернеться до України. До Києва — у свій Театр на лівому березі, актори якого, як і всі українці, кожного дня доводять свою незламність. Інколи без світла, за постійних сигналів тривоги, вони продовжують грати на сцені.
Олеся Жураківська: Наш Театр на лівому березі — він муніципальний. Тобто, ми — під керівництвом міста. 3 роки ми точно не беремо державні гроші. Це — виграні пітчинги, конкурси і так далі. Ми єдиний Театр на лівому березі. Ну і звісно, коли почалися всі ці відключення, ми опинилися в такій патовій ситуації. Як лівий берег відключають, світла немає протягом довгого часу. Я просто скажу — я з тих людей, які розуміють в складних ситуаціях, що треба діяти. Мене, чесно кажучи, так накрило, що ж це таке, як не одне, так інше. Як не інше, так іще щось відбудеться. А потім заспокоїлася, взялася за свій телефон. Спочатку написала депутатові, він не допоміг, але відгукнувся. Почали телефонувати своїм друзям, своїм знайомим. Нашому театру подарували генератор вартістю в 20 тисяч доларів. Так що наш театр, дякуючи цим прекрасним людям, буде мати можливість і заживитися і працювати. І у людей, головне, у наших глядачів буде можливість прийти у світлі подивитися виставу, на кілька годин забути про складні реалії. Просто переключитися і відпочити морально. Ну так і живемо!