Марек Зайонц - журналіст, публіцист, ведучий святкового вечора: «Ми сьогодні знаходимося в Королівському замку у Варшаві - а це символічне місце. У вересні 1939 року він горів, а його працівники наражаючи своє життя на небезпеку, рятували його, розуміючи, що це культурна спадщина. Тому в Польщі ми дуже добре розуміємо, наскільки жахливою є варварська війна, котра використовує терористичну методику. Тому від початку ганебної російської агресії проти України Інститут полоніка, як і багато інших інституцій Польщі постановив діяти. Місія Інституту може бути вкладена в три слова – досліджувати, охороняти і популяризувати, але коли над Україною закричали сирени, які були попередженням стосовно бомбардувань, нальотів і обстрілів ракетами, ці три елементи відійшли на задній план - найважливішим почала бути потреба забезпечити спадщину перед війною».
З повномасштабним вторгненням росії в Україну гостро постала потреба не лише гуманітарної фінансової та збройної допомоги України, в авангарді якої знаходиться Польща, але також під загрозою опинилися об'єкти спадщини, пам'ятки архітектури та твори мистецтва, які знаходяться на території України - насамперед у Львові, але також, Чернігові, Луцьку, Стрию, Золочеві, Годовиці, Кременці, Бердичеві та Києві. До захисту цих пам'яток були залучені фахівці з інституту Polonika.
До роботи, пов’язаної з охороною пам’яток війни, долучилися польські та українські консерватори та компанії, які в попередні роки на замовлення Polonika проводили реставраційні роботи в Україні. Діяльність Інституту була частиною ширшої програми підтримки українських інституцій, яку координує Міністерство культури та національної спадщини Польщі. В рамках охоронних заходів, проведених інститутом Polonika, вдалося доставити матеріали та захистити від пожеж 230 сакральних споруд (церков і православних церков) і гробниць, окремо стоячих скульптур, пам’ятників у Західній, Центральній Україні та Львові. Завдяки використанню сучасних технологій – 3D лазерного сканування – вдалося заархівувати в цифровій формі великі історичні об’єкти, у тому числі занесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – всього в Україні 33 об’єкти. За останні 5 років інститут реалізував 530 проектів у 20 країнах світу. Твори архітектури та будівництва, кладовища, місця вшанування історичних подій чи діяльності видатних особистостей чи установ, рухомі пам'ятки - твори образотворчого мистецтва, художніх промислів і прикладного мистецтва, історичні пам'ятки, елементи внутрішнього оформлення, архітектурні деталі та оздоблення, надгробки, цвинтарні каплиці та інші елементи малої архітектури, такі як каплиці чи придорожні хрести – це приклади охоронних територій та дослідницька діяльність, яку проводить Інститут Polonika. Polonika працює в трьох стратегічних напрямках - охорона, дослідження та популяризація. Охорона - це консервація пам'яток - насамперед консервація пам'яток стосується об'єктів в Україні, Литві та Сполучених Штатах Америки.
Львів - багатошарове, багатокультурне місто, яке поєднувало на своїх теренах культуру українську, польську, єврейську, вірменську та перебуваючи на перехресті торгових шляхів сприяло культурному обміну, взаємній інтеграції. Це приблизщно так само, як кажуть про людину, яка знає кілька мов – скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина – Львів щонайменше 5 разів місто. Гасло сьогоднішнього Львова – Львів-відкритий для світу. Такий напрям на розвиток відкритості в гастрономічній, туристичній та культурній сфері Львів взяв ще задовго до вторгнення росії в Україну і задовго до гуманітарної катастрофи, яка спричинила низку процесів всередині міста, поєднавши бізнес, Ратушу, культурні інституції і мешканців в єдину екосистему. На щастя, із гуманітарною катастрофою Львову не довелося змагатися самостійно. Місто вкотре виконує свою середньовічну роль – роль міста на перетині, тільки цього разу – це перетин гуманітарних коридорів, поставок зброї на вісі Краків-Варшава-Львів-Київ.
Перебуваючи у відносній безпеці, будучи за межею активних бойових дій, інституції культури допомагали як своїм партнерам зі сходу України - насамперед музейним та бібліотечним працівникам, на яких впала важка ноша і відповідальність захищати матеріальну спадщину, інституції культури приймали та поселяли біженців, а паралельно розширювали міжнародну мережу співпраці, беручи участь в промоції української культури за кордоном, як культурні дипломати. Перелічувати ці інституції немає сенсу, адже на мапі міста немає організації, котра би не включилася в процес протидії росії на тому фронті, який був їй підсильний. З перших днів вторгнення гостро постало питання захисту пам'яток спадщини у Львові – всіх цих вітражів, фресок, архітектури – цих перлин, за якими щороку до Львова їдуть спраглі туристи і зі Сходу України і з Польщі. В цей непростий час на допомогу Управлінню охорони історичної спадщини Львівської міської ради прийшли давні партнери – працівники Інституту Polonika. Попередньо їм доводилося боротися із природніми нищівниками – грибком у Вірменській церкві, вітром та дощем – стихіями, які руйнують пам'ятники на Личаківському кладовищі. Каплиця Барчевських – пошкоджена після війни. Після вступного фільму про найважливіші напрямки діяльності інституту Polonika, свій інавгураційний виступ словами Ципріана Каміля Норвіда розпочав міністр культури та національної спадщини Польщі, віцепрем'єр-міністр, професор Пйотр Глінський.
«Оберігання спадщини – наш великий спільний обов'язок. Проте, для всіх, хто тут зібрався, це більше ніж обов'язок – це місія, головно для ти осіб, які знаходяться на першій лінії фронту – в певному сенсі дослівно. Це є наслідком переконання, що опікуючись пам'ятками спадщини польської культури по всьому світу не лише причинюємося до їх збереження, але також показуючи красу історії долі поляків за кордоном підсилюємо і формуємо нашу ідентичність. Формуємо нашу спільноту, опираючись на спільні цінності. А наскільки важливими є такі зв'язки, бачимо спостерігаючи за тим, що діється за нашим східним кордоном. (воліли би проте не в такий спосіб це спостерігати і не переживати). Я б хотів вказати три обшари, три площини, з яких виник цей інститут – а постав він власне з тяглості і спадщини, зараз скажу про це ширше, повстав з відваги до змін, а також з ефективності і професіоналізму. Якщо йдеться про перше – він стосується того, що створило середовище польських музейників та реставраторів, істориків і державних службовців. Роками це середовище будувало бекграунд для теперішніх дій. Не можемо не згадати тут Яцека Мілера, багаторічного службовця, хоча історика мистецтва за освітою, який будував культурний контекст для того, щоб виник Інститут Polonika.
Відвага змін – це те, що Польща, а я тут теж відповідальний за певний період функціонування нашої держави, мала відвагу, протягом останніх років – творити багато нових інституцій, які беруть відповідальність за певні площини нашого життя. Інститут архітектури і урбаністики, Центр суспільної архівістики. Безліч інституцій, які зайнялися контекстами нашої відповідальності за конкретні напрямки польської історичної спадщини. Врешті третьою площиною – є воля до реалізації змін, які виникали на базі багаторічного приготування і їх конкретна реалізація. Та воля, має в певному сенсі прояв обережного зважування власних сил і приміряння до дій. Дехто з цього насміхається, але завдяки такому підходу бюджет культури за 7 років зріс на 100%. А кількість інституцій також перетнула межу в 100% за останні 7 років. Рішення, які ми намагалися довести до результату, до гарних ефектів реалізовувалися завдяки тому, що спиралися на багаторічну підготовку та фінансові ресурси. Рішення про виникнення Інституту Polonika виникла також в конкретних умовах. Можливо це природа Чорногори - це схоження на гору Піп Іван – бо це була така іскра, після якої директорки презентували мені ідею стосовно створення Polonik’и, ідея, яка давно існувала в середовищі. Чорногора і Піп Іван – ця Польська спадщина на вершині – Білий Слон – прекрасний збудований перед війною? а тепер завдяки спільним з українцями діям знову повертається до життя. Я був там раніше, коли там були руїни, дуже ефектні, які збурювали уяву, можливо саме так до нашої уяви промовили, що за 5 місяців після того виник Інститут Полоніка. Дякую всім, хто долучився до того, що спадщину та відвагу можна було перекувати на професіоналізм, щоб виник інститут Polonika.
Сьогодні можемо вперше підсумувати нашу діяльність, проте дозвольте мені, що я цю честь залишу пані директорці Дороті Янішевській Якуб’як, але скажу лише, що ефекти діяльності Інституту можемо знайти по цілому світу. Декілька, проте, перелічу, не лише тому, що мені це написали, але й тому, що в багатьох з них був сам, ще до виникнення Інституту, а також після…але всього не можливо відвідати, це просто не можливо. Бо до наших активностей варто додати також реалізовані проекти Департаменту культурної спадщини за кордоном. Але теж інституції, які не стосуються, або посередньо стосуються Міністерства культури - наприклад Вавель, дивлюся на Вавель, тобто на директора Вавеля, але говорячи коротко Анжей Бетлей – це вже і є Вавель. Польська національна фундація, яка кілька років займається проектом францишканів у Вільнюсі. Polonika теж дотична до нього. Багато інших інституцій, наприклад ГО, які теж підтримуються Польщею, бо для цього держава й потрібна, хіба ж ні. Таких проектів тисячі Згадаю лише кілька – колегія святого Вавжинця в Жовкві, чи католицька колегія в Олиці. Цвинтарі – ми безпосередньо займаємося в Міністерстві приблизно сотнею некрополів, але практично ми ремонтуємо і підтримуємо реставрацію набагато більшої кількості. Личаківський цвинтар. Цвинтарі польської міграції на заході. Польський музей в Америці. Цей перелік проектів документації, реставрації, інвентаризації, популяризації, видань, які вказують на те, що наша держава не лише не забуває про спадщину за кордоном, але теж гордиться і догляд за ними реалізується професійним чином. Окром того, що останні 3 роки – це роки пандемії і війни, а попри те ці три роки трудностей, які відкрили перед Польщею багато цінностей. Варто про це говорити. Пандемія дала нам нового відвідувача в музеях, як виявилося. Перехід реального світу до віртуального призвів до того, що більше людей зацікавилося, тим що може дати культура у віртуальній реальності. А після завершення пандемії ця група вже з'явилася перед входами до музеїв, де формувалися довжелезні черги.
Віртуальна реальність виявилася також важливою для того, що робить Polonika. Друге жаливий досвід напасті російської федерації на Україну теж збагатив нас чимось дуже безцінним, про що я дуже обережно сам намагаюся говорити – хоч і є учасником цього – я був в Україні багаторазово, в часі війни, ми в контакті з українськими партнерами, ми також допомагаємо їм торувати шлях в Європі і Брюсселі - ми, країна, яка також змагається з Брюсселем, пробуючи розв'язати проблеми, але так це виглядає практично. Тільки вчора я брав участь в конференції Creative Ukraine онлайн, але також в рамках промоції України у світі, але також Polonika включена в ці процеси від самого початку. Кожного разу в презентаціях в Брюсселі я маю пункти про те, чим займаються наші центри допомоги в Україні, а що робить Polonika, скільки транспорту, інтервенцій контактів, скільки врятованих об'єктів спадщини. Інститут Polonika дотичний до того, до чого є дотична вся наша країна до цього шансу, який маємо – якщо йдеться про наші взаємні стосунки польсько-українські. Я був особою, яка в уряді займалася ексгумацією протягом трьох років, я знаю, про що говорю. А багато хто відчуває це і має особистий досвід таких контактів. Це величезний дар, дехто каже – чудо, хай би воно тривало, і хай би ми його не знищили – це єднання братерство. Абсолютно трепетне поєднання серця з національним інтересом. Якщо говорити про міжнародні стосунки – це є найтриваліше. За це також дякую інститутові Polonika. Інститут був на першій лінії фронту».
Директорка інституту Polonika Дорота Янішевська Якуб’як: «Наша команда не є великою. Те, що нам вдалося придумати ці три напрямки - дослідження, охорона і популяризація, і те, що нам вдається отримувати гранти, придумувати спеціальні проекти – це є заслуга і працівників, і ти хто з Інститутом співпрацює. Найважливіша активність є акумульована в програмі Охорона, завданням якого є насамперед повернення до властивого вигляду пам'яток, які знаходяться за кордоном Польщі. Без сумніву найулюбленішим містом і тим, в якому проводимо найбільше часу є Львів. Я покажу лише кілька локацій – Латинська катедра, Костел святого Антонія на вулиці Личаківській, співпраця в польсько-українській команді реставраторів під керівництвом Ані Куджі, та професора Януша Смази, який відавна займається проектами за кордоном. Це група спеціалістів, з якими познайомилися завдяки присутній в залі Лілії Онищенко. Каплиці і надгробки, які чекали роками на зацікавлення бо їх реставрація є проектами з високими бюджетами, вдається реалізувати ці проекти завдяки тому, що ми маємо зараз більше фінансування реставрації спадщини за кордоном. Костел Єзуїтів (Гарантійний храм Петра і Павла) проекти фресок Францишка і Себастьяна Екштайнів. Команда польсько-українська, фінансування польсько українське, керівник проекту доктор Павел Волінський. Вірменська катедра - один з найцікавіших і найстаріших об'єктів У Львові. Неймовірні фрески, майже сучасні - Мехофер і Розен. Або дальші локації в Україні – наприклад Чернівці, на цвинтарі там знаходиться 3500 польських могил і теж польських вірмен , дуже важливих для того району. Колегія святої трійці в Олиці – волинська перлина – її рятували роками Фундація національної спадщини, ми підключилися до цього проекту. Дрібні проекти – двері до костелу в Чорткові, двері, які запроектував Сас Зубжицький, один з найвидатніших архітекторів 19-20 століття. Програма волонтерська, завдяки якій молодь вникла в культуру Сходу, навчилася що це дуже цікаво – шукати пам'ятки за кордонами держави, завдяки цій програмі вони будуть повертатися на східні землі, шукати слідів поляків за кордоном, і думаю, що це найбільша вартість такого проекту, бо анґажуємо в нього молодь. На даний момент багато наших робіт заморозились, говорю тут перш за все про праці на території України але не піддаємося. Нам вдалося багато робіт продовжувати цього року і надіюся, так і буде. Маю надію, що наступні роки розширять георграфію, 20 країн, де Полоніка ще не була. Маємо надію, що наступні проекти і публікації наближать для вас те, для чого наш Інститут виник».
На урочистостях срібну медаль Gloria Artes вручили голові Управління охорони історичної спадщини Львівської міської ради Лілії Онищенко-Швець. Їй не вдалося приховати сліз радості та розчулення.
«Я написала собі текст, щоб не розплакатися на самому початку, бо знала, що буду дуже зворушена, шановний пані прем'єре, шановна пані директорко, шановні панове, дуже дякую. Те, що я зараз тут в цьому залі – я завдячую вебмедику – це ані Вінні Пух, ані Ведмедик з фільму Miś - колись був такий журнал, який називався «Ведмедик». Моя мама передплачувала цей журнал, і я з нього навчилася читати, і писати польською. Моя мама народилася перед війною, окрім української, яка була її родинною мовою знала також польську, німецьку і польська культура була присутня в моєму родинному домі. Мій роман з Міністерством культури польської почався дещо раніше, ніж з Інститутом Polonika , бо триває вже майже 15 років, і від зустрічі, недалеко звідси, в кавярні з царство йому пухом, Яцеком Мілером, з яким ми говорили про порятунок спадщини з Вірменської катедри, фресок Яна Генрика Розена, які просто відпадали зі стін. Ця зустріч була би неможливою, якби не дві мої сердечні подруги – покійна професорка Романа Чельонтковська і присутня тут Моніка Аґопсовіч, яка є діячкою Фундації польських вірмен. Януш Смаза, який нас познайомив з Яцеком Міллером і тоді ми верталися нічним автобусом до Львова, говорили цілу ніч, запланували собі тоді як будемо рятувати памятки у Львові. 15 сезонів реставраційних це 100 відновлених памяток, тому дякую всім, з ким мене цей проект поєднав – Проект «Спільна спадщина». А зараз це вже спільна історія, бо таку історію можна написати про кожну пам'ятку, про кожну особу, яка працювала при реставрації. Історія про Латинську катедру про Вірменську катедру, про Ґловацького і Кілінського, про Личаків про «Повстаньку гірку», про Бенедиктинок і Домінікани, про Гарнізонний і Святого Антонія і про найбільшу авантюру мого життя – Могилу Орлят. Це історія про людей. Дякую за допомогу Україні в ці складні часи, за включенсть за те, що переживаєте ці часи разом з нами, за фінансування і підтримку, від Інституту Polonika , Міністерства культури, без вас ми б не змогли вберегти пам’ятки так, як це нам вдалося. За те, що попри бомбардування і відсутність електрики – відважні польські реставратори далі працюють у Львові. Від свого імені і імені мера Садового, якому теж вдячна, що він мене стільки років витримував на моїй посаді і що дозволяє реалізувати цей проект хочу передати для Пані директорки грамоту. Прочитаю українською...».
Такими були підсумки 5 років спільної співпраці польських та українських реставраторів і сподіваємося, що це лише початок спільних праць на полі збереження пам'яток культури та архітектури. Перехрестя міжнародних шляхів і спільну спадщину з вами досліджував Мирослав Трофимук. До зустрічі на хвилях Польського радіо для України.