Після 24 лютого українські митці все активніше намагаються пояснити не тільки світовій спільноті, але перш за все самому українському суспільству, чому процес деколонізації такий важливий. Вони розпочали дискусію про багатьох важливих особистостей, які були привласнені Росією в рамках її колоніальної практики. Ця робота є складною і знадобиться багато часу, перш ніж вона принесе свої плоди, оскільки РФ вдалося поширити стереотипи про українську культуру як частину «великої російської культури» як в Україні, так і за кордоном. Та все ж таки українці нарешті усвідомлюють значення своєї культури та історії у своїй самоідентифікації. Про культурну колонізацію та процес деколонізації Польське радіо для України поговорило з українською художницею, перформансисткою Алевтиною Кахідзе та креативною директоркою Українського інституту Тетяною Філевською.
Перш за все я запитала в Алевтини Кахідзе та Тетяни Філевської, як змінилося українське та міжнародне сприйняття української культури після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Говорить Тетяна Філевська:
По-перше, треба сказати, що інтерес до України, української культури кардинально зріс. Якщо раніше було важко запропонувати українську agenda, українські проєкти міжнародним інституціям, то зараз навпаки цих запитів так багато, що доводиться витрачати величезні ресурси на те, щоб задовольнити ці запити й зробити все, чим цікавляться партнери. Цей інтерес, перш за все, викликаний війною, і світ хоче знати і чути про війну через культуру. Наша задача – продовжувати цю розмову та з миттєвої відповіді, яка стосується нагальної та критичної ситуації, перевести це в сталу співпрацю і в довготривалу систематичну взаємодію та участь України в культурному житті світу.
Алевтина Кахідзе додає, що увага іноді може бути навіть токсичною:
Звісно, до нас зараз прикуто більше уваги. З одного боку, вона очікувана, а з іншого, не всі українці до неї готові. Є ще токсична увага, наприклад, людина з Польщі, яка очолює дуже велику інституцію, сказала: «Що вам, українцям, ще треба? До вас і так прикуто стільки уваги». В мене є малюнок, на якому я кажу цій людині: «Бери мою долю. Take my fate».
Тетяна Філевська — креативна директорка Українського інституту, артменеджерка, кураторка та письменниця. Фото надане УІ
Тетяна Філевська пояснила, як змінилася цінність української культури під час великої війни.
Розмова про деколонізацію, про реапропріацію української культурної спадщини триває набагато довше, ніж триває повномасштабне вторгнення. Мені здається, що навіть довше, ніж триває війна, тобто останні дев’ять років. Ця розмова триває щонайменше півтора десятка років доволі активно в професійному середовищі. Це пов’язано, перш за все, з нашими процесами в середині країни — звільнення від цього імперського поневолення в усіх сенсах: поневолення нашого розуму, нашої пам’яті, — тому що разом зі звільненням від імперії ми почали прокидатися, згадувати, хто ми, почали повертати свою пам’ять, свою спадщину. Це невіддільний процес, коли ти відкриваєш архіви, то ти починаєш бачити, що насправді відбувалося, хто тут був, хто тут працював, якими були процеси, чому так чи інакше твори, чи певні колекції, чи митці опинилися під куполом інших імперій. Звичайно, відкриваючи цю правду, ти повертаєш митців і твори, ці культурні явища до України.
Минулого року я записувала інтерв’ю з українською драматургинею Ольгою Мацюпою, і вона сказала, що існує культурна проблема незацікавленості чи меншовартісного погляду на українську культуру за кордоном. Існує стереотип, що українська культура якась не така. Я запитала у моїх співрозмовниць, чи вони з нею погоджуються. Говорить Тетяна Філевська:
Я можу сказати, що це позиція, яка раніше була панівною. Це одна з причин, чому в нас було так мало української культури на світових майданчиках, але зараз ця ситуація змінюється. Звичайно, є ще багато людей, які не знають про українські культуру. Відповідно, коли ти про щось не знаєш, то тобі здається, що там немає нічого цікавого. Насправді, мені здається, що ця позиція дуже швидко змінюється, тому що світ відкриває для себе Україну, захоплюється, розуміє, наскільки багато цікавого в українській культурі. Тому, я думаю, що будь-хто, хто познайомився торік з українськими мистецькими творами, а їх було дуже багато на різних майданчиках, більше ніколи не зможе сказати, що українська культура менш вартісна чи менш цікава ніж якась інша.
Алевтина Кахідзе також зазначила, що за минулий рік ставлення до українського мистецтва кардинально змінилося:
Насправді минулого року в мене придбали багато робіт, і будуть ще закупівлі, які роблять великі інституції високого рівня. Ті, роботи, які вони обирають, в чомусь торкаються цієї війни, але в них також є міркування про антропоген. Мені важко узагальнити і говорити про всіх. Митці дуже роз’єднані зараз.
В інтерв’ю Ukrainian Crisis Media Center Алевтина Кахідзе сказала, що для українців очевидно, що це колоніальна війна, але на Заході це розуміють не до кінця. Я запитала у Тетяни Філевської, креативної директорки Українського інституту, чи вона погоджується з цією тезою.
Так, досі доводиться долати нерозуміння Заходом неоімперського характеру Росії, неоколоніального характеру цієї війни. Доволі часто доводиться з цим стикатися і це пояснювати. Насправді це доволі легко зробити. Мушу сказати, що росіяни зробили все для того, щоб ця теза була просто очевидною для будь-якої людини, яка має хоч трошки клепки в голові й логіку. Взяти хоча б сумнозвісне інтерв’ю директора Ермітажу, в якому він прямо говорить, що російська культура на Заході — це спецоперація Росії в Європі. Насправді росіяни самі дуже багато чого зробили, щоб ці тези прозвучали і могли переконати будь-кого. Тому я думаю, що з поясненням цього аргументу ми впораємося дуже добре.
Тетяна Філевська розповіла, як працювала культурна колонізація за часів Російської імперії. Українці страждали від утисків через їх рідну мову, мистецтво не розвивалося, українці не могли мати власну систему інституцій. В Україні до 1917 року, поки не була проголошена Українська Народна Республіка, були заборонені вищі навчальні заклади у сфері культури. Тобто художники, якщо вони хотіли отримати хорошу академічну освіту, повинні були перш за все їхати в Москву, у кого була можливість, їхали на Захід: в Польщу, Німеччину, Австрію і так далі. Тобто це призводило до постійного відтоку талантів, уваги, зусиль, які могли б бути спрямовані на розбудову української культури на користь імперій, тому що академії були в імперських столицях. Це була провінціалізація. Я запитала, своєю чергою, Алевтиною Кахідзе, як вона бачить та розуміє культурну колонізацію, ґрунтуючись на власному досвіді.
Я роблю перфоманси. Моя українська — вивчена. Насправді — вкрадена. Я це зрозуміла, тому що моя бабуся усе життя говорила українською, а моя мама — ніколи. Однак вони ніколи не виїжджали з міста, моя мама жила з бабусею майже все життя за виключенням переїзду в Одесу на кілька років. Як це сталося? Мені соромно, що я навіть її не спитала. Вона померла у 2019 році. Коли стався цей перехід? Чому? Як би вона мені це пояснила? Може б і не пояснила, тому що це дуже велика травма. Неможливо, щоб моя бабуся, яка не говорила жодною мовою, окрім української, говорила б до своєї дитини українською, а та б їй відповідала російською. Це ж смішно, правда? Моя українська недосконала. Єдине, що я можу з цим вдіяти — прийняти свою історію такою, якою вона є, і працювати з тим, що є.
На завершення нашої розмови я попросила Тетяну Філевську обміркувати, як кожний з нас може позбутися колоніального в собі.
Кожному з нас і суспільству в цілому треба пройти доволі тривалий час. Ми не перші й не єдині, хто цей шлях проходить. Ми вже дуже добре просунулися на цьому шляху. Ми вже дуже багато чого робимо. Ця війна є вирішальною битвою в цій війні за нашу свободу. Насправді процес звільнення від імперії дуже добре описаний, він пояснений. Звичайно, кожна країна, кожний народ має якісь свої особливості проходження цього шляху звільнення. Самі кроки – це побачити свою несвободу, почати від неї звільнятися, відмовитися від цього імперського спадку, повернути собі свій. Насправді це дуже багато процесів, етапів. Українські науковці, дослідники, інтелектуали дуже багато про це говорять. У двох словах це не поясниш. Я думаю, що достатньо прочитати хоча б кілька творів Тамари Гундорової чи Володимира Єрмоленка, чи інших українських інтелектуалів, щоб пояснити собі й зрозуміти краще, що треба зробити.
Дар'я Юр'єва