У Ґдинському кіноцентрі діє виставка «Десь поміж» фотографині, режисерки Марії Ґонсечки. Це — поєднання образу і слова. Марія Ґонсечка є авторкою портретних фото українських поеток і поетів. До участі у своєму мистецькому проекті вона запросила Юрія Завадського, Наталю Бельченко, Станіслава Цалика, Дмитра Лазуткіна, Олесю Мамчич, Юлію Бережко-Камінську та інших.
Виставка «Десь поміж» через вірші і мистецькі фотопортрети наближає час, у якому сьогодні живуть українці.
Розповідає фотохудожниця Марія Ґонсечка:
— Основою виставки «Десь поміж» були портрети українських митців, які я зробила півтора роки тому, коли робила спільну виставку разом з Інститутом літератури. І я хотіла ці портрети показати ще раз, адже вони показують обличчя українських митців такими, якими вони були через декілька місяців після початку повномасштабної війни. Думаючи про форму, щоб ці портрети показати якнайкраще, щоб вони торкнулися глядача, щоб він чи вона спробували відчути те, що відчувають митці, я вирішила, що найкращою формою будуть вірші, оскільки, з одного боку, вірші — дуже недослівні, і кожний інтерпретує їх по-своєму відповідно до своїх почуттів, але, з іншого боку, деякі з віршів поетів, що взяли участь у виставці, — дуже дослівні, є певним «репортажем у вірші». Я вирішила, що це буде хороша форма для того, аби глядач зміг трохи відчути почуття осіб, яких війна торкнулася безпосередньо.
А що для вас у цій історії було найближчим? Що ви найбільше хотіли показати?
— Я хотіла, аби відвідувач виставки зміг її відчути на полі емоцій, а не фактів. Дивлячись новини, ми чуємо цифри, що сталося те чи інше, загинуло стільки то осіб, а десь на іншому фоні залишаються люди та їхні долі, розбиті родини, страх людей за те, що відбувається з їхніми найближчими. Також, я думаю, що десь якось автоматично ми відштовхуємо те, що на кожну особу (хоча б тут з виставки) припадає певна кількість осіб серед їхніх друзів, яких уже немає. Коли я підбирала вірші до виставки, то, наприклад, подруга мого брата, яка є українкою і служить в українській армії, розповідала моєму братові, що якось розмовляла зі своїми друзями з війська, а наступного дня ці п’ятеро солдатів уже загинули. Думаю, що вірші показують цю нестримну мить. Сьогодні, читаючи вірш, ми розуміємо його одним чином, а за тиждень ми вже маємо інший настрій і відчуваємо його зовсім по-іншому.
А як ви відкривали для себе цих авторів? Як їх пізнавали?
— З авторами, яких я запросила до участі у програмі, я познайомилася близько півтора року тому, коли вони були на резиденції або ж співпрацювали з Інститутом літератури у Кракові. Новою постаттю, яку я тоді не пізнала, був Дмитро Лазуткін, але я познайомилася з його дружиною і таким чином дізналася про нього, і через пані Ірину запросила також і його до участі у виставці. Тож я звернулася з проханням надати вірші до осіб, з якими я познайомилася півтора року тому через інститут.
А як поети реагували на ваші прохання? Про що ви з ними розмовляли під час створення портретів?
— Це було дуже по-різному. Все залежить від того, як ми розглядаємо портрет. Наприклад, коли хтось не робить фото, то в кінцевому результаті дивиться на фото і на те, чого найбільше не любить у своєму вигляді. І, думаю, що це одна сторона осіб, що позують для фото. Інша сторона — це те, як можна підійти до фото в акторському плані. Коли я побачила фото пані Юлії, то я сказала їй, що вона має жах в очах. І вона відповіла, що так і є. Позуючи до фото, вона думала про те, про що ми раніше говорили, тобто про те, як вона ховалася у підвалі, що був її укриттям. Вона не знала, що буде завтра, що буде за годину. Вона мені сказала, що хотіла передати ці емоції, тож про це думала. Своїм поглядом вона передала цей жах. Але загалом ми розмовляли про дуже різні речі, адже ми з одного боку записували інтерв’ю, а з іншого — розмовляли поза камерою. Думаю, що ці розмови були також для мене цікавим досвідом…
Виставка у Ґдинському кіноцентрі діятиме до 23 березня.
Запрошуємо послухати розмову у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль