20 квітня у Венеції розпочнеться 60-та бієнале сучасного мистецтва. Польський національний павільйон на ній цьогоріч представить спільний проєкт польсько-української команди «Повторюйте за мною ІІ», присвячений звукам війни.
Проєкт «Повторюйте за мною» — це голоси переселенців зі сходу та півдня України, які, рятуючись від війни, знайшли притулок у тимчасовому таборі у Львові. На камеру, проживаючи знову трагічні спогади, вони діляться кожен своїм досвідом війни і її звуків. Люди по пам’яті відтворюють, як звучить зброя різного типу, а після пропонують зробити це тим, хто дивитиметься їхній запис пізніше. Ідея зафіксувати свідчення війни у такій формі належить групі митців Юрію Білею, Павлу Ковачу і Антону Варзі з «Відкритої групи», що була заснована у Львові в 2012 році. Запис відбувся влітку 2022 року. Восени цю відеоінсталяцію показували на виставці у Любліні в «Ґалерії Лабіринт», де її побачила мистецтвознавиця Марта Чиж і запропонувала її авторам співпрацю, а також податися на конкурс Венеційської бієнале.
«Коли почалася ця війна (повномасштабна — ред.), у мене стався нервовий зрив, тому що я знала, скільки моїх друзів на той момент перебували в небезпеці. І ось минуло вже два роки, а ця війна все ще триває, хоча, на жаль, вона стала нашим повсякденним життям. І коли я побачила фільм "Повторюйте за мною", я подумала, що цей меседж має розійтися якомога ширше і далі, аби про цю війну не забули, інакше вона не закінчиться. А, якщо пам'ятатимемо, є шанс допомогти, змобілізуватися і зробити так, щоб Україна не залишилася наодинці. Ось чому я хотіла, аби голос України був почутий у Венеції. І, оскільки я живу в Польщі, я подала заявку на Польський павільйон. Звісно, ми розповідаємо історію України, адже митці походять з цієї країни і вони існують у цьому контексті. Але ці голоси українських героїв могли бути також і голосами гаїтян, сирійців і палестинців, лівійців, так багато є цих воєнних конфліктів і зброя всюди є такою самою. Ці люди передають нам свій досвід, але також вони діляться з нами своєю травмою, бо це звуки, які залишаться з ними назавжди і, які мігрують з ними за межі України. Вимовляючи ці звуки, вони випускають їх в простір дуже мирних міст. І це звучить дуже контрастно, що раптом у мирному місці ми чуємо звуки якоїсь зброї. Це є своєрідним застереженням, що, якщо Україна не захистить себе і ми їй не допоможемо, то і в цих інших містах теж може бути війна», — наголосила кураторка Марта Чиж.
Цьогоріч митці із «Відкритої групи» відзняли другу частину проєкту «Повторюйте за мною». Тепер про те, як звучить війна, розповідають Українці, що виїхали в інші країни. У Польському національному павільйоні на Венеційській бієнале будуть представлені обидві частини фільму.
«Це буде відеоінсталяція. По обидва боки при вході до Польського павільйону будуть встановлені екрани з мікрофонами, до яких глядачі можуть підходити і повторювати звуки за героями відеоінсталяції. Посередині між ними будуть паркові меблі, виготовлені з листового металу, на яких можна сидіти, ніби у військовому караоке-барі майбутнього», — пояснила Марта Чиж.
За декілька тижнів до початку повномасштабного нападу росії на Україну Державна служба України з надзвичайних ситуацій почала розповсюджувати інструкції про порядок дій у випадку бойових ситуацій. Звісно, він відрізняється в залежності від типу зброї: чи це обстріл стрілецькою зброєю, артилерією, системами залпового вогню чи навіть повітряним бомбардуванням. Знання цих звуків нерідко може врятувати життя, якщо людина має короткий запас часу, і знає, скільки точно секунд у неї, аби підшукати укриття. Однак відео із серії «Повторюйте за мною» не є ілюстрацією цих інструкцій.
«Знаходячись в Україні, ти є ціллю. Кожен раз при включені сирени ти думаєш: "Зараз я або не я? Ця рулетка і лотерея спрацює на мене, чи ні?". Сирена виключається і ти думаєш: "А, сьогодні не я. Сьогодні мені пощастило". Будучи військовим, відсоток, що в тебе попадуть, набагато збільшується. Але все одно це умовність. Я розповідав історію свого побратима, у якого жінка загинула від ракетного обстрілу, а він, воюючи з 2014 року, досі живий. Тобто це — випадок. Друге питання — це звикання до війни. На жаль, це стає нормою. Я звик до смертей своїх побратимів. Спочатку мені було складно і я сильно переживав, зараз я не можу собі цього дозволити, бо, якщо я включу емоцію, я дуже швидко перегорю. У нас так працює психологія. Ми себе оберігаємо, тому дещо забуваємо. Ми не можемо пам'ятати все, бо інакше ми б з'їхали з глузду просто. Інша ситуація, коли ти дивишся на війну з більшої відстані, це теж складно, тому що ти психологічно себе накручуєш, додумуєш, переживаєш і пропускаєш все завжди через себе. І ти знаходишся в цьому стресі, який сам собі створюєш, бо в тебе замало візуальної інформації і ти її допрацьовуєш. Чим ближче ти до війни, до фронту, тим менше ти про це думаєш, у тебе на це немає часу. Ти просто виконуєш свою роботу. Ти звикаєш до цих звуків і маєш їх знати, тому що це зберігає твоє життя. Ти знаєш приблизний виліт міни, коли вона має і куди приблизно прилетіти. Чи тобі ховатися в окоп, чи ні. Ти знаєш, коли пролітає калібр. А є речі, які ти просто не встигнеш, як авіаналіт. Бо там спочатку прильот, а потім ти чуєш, що пролітає літак. Щось подібне і з танком. В даному випадку (в фільмі — ред.) описують танк, але він десь далеко. Ці люди, на щастя, не були його ціллю, бо інакше вони б цього не почули.
Спочатку, коли я тільки-но мобілізувався, я ходив по казармі і підсвистував якусь пісеньку за звичкою. А мені побратим каже: "Одразу видно, що ти ще не був на передовій. В нас свистіти не можна, тому що всі одразу думають, що це міна"», — розповів Павло Ковач.
Митець звернув увагу на те, що цей досвід поволі, інколи непомітно змінює життя людей. Зокрема, іншою стає реакція на певні типи звуків, адже для одних феєрверки є непомітними, а для інших можуть стати травматичними тригерами.
«Ці люди — між нами. Вони і в Венеції будуть. Тому важливо це усвідомлювати і виявляти елементарну повагу. Для мене завжди було складне питання, чи показувати цю роботу в Україні? Більшість наших співгромадян так чи інакше мають цей досвід. Хтось чув тільки сирени, а хтось щось набагато страшніше. Але, зрештою, ми показували її у Львові. Для когось це мало навіть терапевтичний ефект. Не для всіх, очевидно. І цього ми не можемо ніколи прорахувати. Але... ця робота водночас і про неможливість передати досвід», — додав Павло Ковач.
Триватиме 60-та Венеційська бієнале сучасного мистецтва з 20 квітня до 24 листопада. Цьогорічне її гасло — «Іноземці скрізь» (Foreigners Everywhere — англ.).
Відомо, що Національний павільйон України представить проєкт «Плетіння сіток». Він складається з трьох окремих художніх висловлювань, у жодному з яких не йдеться про плетіння сіток буквально. Що, звісно, є метафорою, яка демонструє спільність та нагадує про воєнний контекст України.
Запрошуємо слухати повну версію матеріалу у прикріпленому аудіофайлі.
Христина Срібняк