Гостя Польського радіо для України — польська фотографиня-документалістка Малґожата Смєшек.
Ваш фотографічний документ «Ціна патріотизму» (Cena patriotyzmu) отримав номінацію у конкурсі «Grand Press Photo 2024» в категорії «Stories — Current Events». По-перше, хочу Вас привітати!
Малґожата Смєшек: Дуже дякую!
А по-друге, хочу запитати, що ця номінація для Вас означає?
М. С.: Для мене як фотографа-документаліста це підтвердження того, що я щось можу, що я на щось здатна. Натомість для мене як людини ця номінація важлива передусім в іншому контексті. Документальна фотографія, особливо така, яка порушує тему війни в Україні і висвітлює цю тему через призму цивільних мешканців, завдяки цим конкурсам має можливість бути побаченою людьми у всьому світі. Особливо мені йдеться про людей, котрі живуть далеко від війни і її не відчувають, не розуміють. Завдяки таким проєктам, вони можуть отримати достовірну інформацію. Ці фото показують, що війна є драмою для людей, котрі зовсім цього не хочуть.
Ваші фото — про війну в Україні, але це не є фотографії з першої лінії фронту. Тут немає боїв. Своїх героїв Ви знайшли на Гуцульщині, у горах, здавалося б, дуже далеко від вибухів, в ідилічному гірському краю. Натомість через історії своїх героїв Ви показуєте, що війна виходить за лінію фронту і — особливо після 24 лютого 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, розповзлася по всій країні, зачепила чи не кожного з українців.
М. С.: Так є. Війна виходить за лінію фронту. Я про це думала, і справді, слово «війна» асоціюється у людей з полем битви, де солдати стріляють один в одного, отримують поранення і також гинуть. Війна асоціюється із бомбардуваннями, авіаударами. Але війна має багато облич, і деякі із цих облич ми не одразу помічаємо. В цьому проблема: щоб побачити ці обличчя війни, треба бути на місці людей, які війну проживають. Тому що тільки так ми зможемо війну зрозуміти — поставивши себе на місце українців. Без цього деяких речей ми уявити не в змозі. Знаєте, ми тут у Польщі живемо у дуже комфортних умовах і навіть дехто з нас думає, що війна в Україні його не стосується. Натомість варто задуматися, як би кожен з нас повівся, що би зробив, якби цей військовий напад розлився на нашу територію. Коли ми їдемо в Україну і спілкуємося із людьми, то вони, люди, стають представниками усіх українців. Адже у Харкові, Києві чи в іншому місті люди проживають війну дуже схоже, люди взагалі поводяться дуже подібно в ситуації загрози. Вони бояться за своє життя і здоров’я, за життя своїх друзів, близьких та знайомих. Сьогодні ми можемо сказати, що в Україні в кожного хтось є на війні. Я теж можу сказати, що в мене теж є хтось на війні. Я настільки зжилася зі своїми героями, що вони стали моїми друзями, і все, що у них відбувається в житті, я переживаю так, якби це стосувалося моїх рідних.
Як почався проєкт, який Ви назвали «Ціна патріотизму»?
Малґожата Смєшек: Перед тим, як почати цей проєкт, я рік провела в Україні, їздила туди волонтеркою. Я фотографувала людей, котрі перед вибухом повномасштабного вторгнення були звичайними цивільними мешканцями, вони мали своє життя, працю і так далі. А коли почалася велика війна, вони вирішили одягнути військову форму, а дехто став волонтером. Це для мене було настільки цікаве, що зазвичай першою реакцією на таку трагедію, як війна, є рефлекс втечі, порятунку свого життя. Але не всі люди так робили, багато вирішило залишитися незалежно від того, що буде відбуватися далі. І вони платять свою ціну — здоров’я, а навіть життя. Нещодавно на фронті загинув чоловік моєї подруги Юлії. На війні загинуло також двоє її друзів, і це молоді, 20-річні хлопці.
А як почався проєкт? Одного дня мій знайомий з Ольштина їхав на Гуцульщину із гуманітарною допомогою. Ми отримали грант від Rotary Club, завдяки якому ми могли купити дитяче харчування. І з цим дитячим харчуванням ми поїхали в Україну, щоб передати його дитячим будинкам та пунктам, які прийняли дітей з дитячих будинків, що були змушені переїхати на Західну Україну. У Верховині діяв такий пункт, санаторій, який прийняв дітей-сиріт. Я вирішила також поїхати і подивитися, як це все виглядає. І так почалися поїздки в цей регіон.
Хочу Вас запитати про Ваших героїв. Одна із героїнь — Анна, котра пам’ятає ще Другу світову війну.
М. С.: Так, а нині четверо її онуків воює на війні. Анні — 92 роки. Її діти мають десь більше 60-ти років, тому воюють онуки. Анна живе вже сама, її чоловік помер, а живе вона у селі Бистриця. Анна — повна енергії жінка, і вона мені розповідала, що кожного вечора молиться перед таким, я б сказала, іконостасом зі святими іконами та фотографіями своїх онуків. Анна вважає, що коли буде молитися кожного дня і проситиме Бога берегти своїх внуків, то так воно і буде, і це врятує їх від загибелі. Коли Анна дізналася, що я приїхала до села, то запросила мене до свого дому, великого, прекрасного дому, який пахне традицією, а на стінах висять старі родинні фотографії, у скринях зберігаються вишиванки. Анна також витягнула свій регіональний стрій, щоби я його побачила. Цей дім мене зачарував, так само, як Анна, одягнена у гуцульський стрій, Анна з повною головою пісень, і це у мене зрезонувало з таким природнім передаванням традиції — з покоління в покоління — за допомогою саме національного вбрання і пісень. Завдяки такому дбайливому передаванню традиції з покоління у покоління малі громади мають шанс вижити у найважчі часи. Пам’ятаймо, що Гуцульщина — це гори, а гори загартовують людей. З одного боку, вони цінують свободу і незалежність, а з другого — вони люблять свою батьківщину, вони патріоти і вважають, що їхнім обов’язком є захист України — так, як це робили попередні покоління. І цей обов’язок вони повинні виконати.
А чи патріотизм теж передається там від покоління до покоління?
М. С.: Я познайомилася із молодою дівчиною, Роксоланою. Її батько Володимир на самому початку повномасштабного вторгнення пішов воювати. Тоді ще пункти, які приймали охочих іти на фронт, не були сформовані. Володимир воює на фронті досі. Натомість, коли в Україні відбувалися і Помаранчева революція, і Євромайдан, то Володимир та його сусіди і чимало людей з цього регіону їздили до Києва і брали участь у цих протестах, у цих революціях. Вони вважали, що це їхній обов’язок. Не забуваймо, що батьки та діди сучасних мешканців Гуцульщини боролися проти росії, а точніше проти Совєтського Союзу, проти москалів, як говорили. Вони чинили опір і платили за це велику ціну — заслання в Сибір. Наприклад, бабуся мого героя Юрія, була в Сибіру десять років, але вирок, звісно, вона мала вищий. Тому мене не дивує, що маючи такий приклад предків, гуцули вважають своїм обов’язком захист України. Це дуже патріотичні люди. Ви знаєте, я не можу сказати, чи це добре, чи погано. Безсумнівно одне — вони змушені платити цю ціну. Ця ціна є дуже різна. Жінки, котрі не їдуть на фронт, також платять свою ціну — чекаючи на своїх чоловіків, братів, синів, батьків, на кожне повідомлення з фронту. Це настільки великий стрес, що він також впливає на їхнє здоров’я. Але не всі чоловіки ідуть на фронт, для мене це також зрозуміле. Деякі вважають, що їхні обов’язок — дбати про сім’ю та дітей, і вони не хочуть, щоб їхні діти залишалися сиротами.
Коли Ви це говорите, у мене перед очима виринають фотографії цвинтарів в українських мстах та містечках, які майорять жовто-синіми прапорами. Це могили героїв.
М. С.: Так, це і прапори на цвинтарях, але також алеї слави чи не в кожному містечку, які покликані вшанувати героїв, воїнів, котрі віддали своє життя за Батьківщину. Це алеї із фотографіями загиблих. На Гуцульщині є також традиція, що коли з фронту привозять солдата, воїна, то його спочатку везуть до рідної хати, щоб рідні та друзі могли з ним попрощатися. Часом труна є відкритою, але не зажди вона може бути відкритою. На фотографії, де Наталя прощається зі своїм чоловіком, труна закрита, тому що тіло воїна забрали з поля битви десь 30 днів після його загибелі. Українці змогли забрати своїх полеглих тільки після того, як відбили атаку росіян. Ну і труна мусила бути закритою, хоча би з огляду на санітарно-епідеміологічні причини, а також і естетичні, думаю, що це був би надто великий шок для усіх. Тіло воїна привозять спеціальним автомобілем, котрий їде на сигналі. А жителі села чи міста виходять на вулицю і стають уздовж дороги, часто — навколішки, кидають квіти під колеса автомобіля. І таким чином дякують воїну, що він віддав за них життя, за них і Батьківщину. На центральному майдані міста чи села відбувається офіційне прощання, слово виголошують представники влади, вони говорять, ким був воїн, згадують про його заслуги і дякують. Потім відбувається похорон. Попрощатися з героєм приходять усі, навіть ті, хто його не знав. Мене не покидає така думка, що ці люди розуміють, що може так статися, що треба буде прощатися із їхніми рідними і що їм теж буде потрібна підтримка інших. Тому що це прощання є теж формою підтримки для сім’ї загиблого. Я кілька разів бачила ці прощання і похорони. Ви знаєте, я теж бачу, як ця алея слави у Верховині заповнюється фотографіями. Коли я вперше була, у квітні, там було 30 фотографій, а коли я приїхала туди у жовтні, таких фото було понад сто. Раніше ці похорони відбувалися раз на місяць, тепер же — упродовж дня, буває, що ховають двох-трьох воїнів.
Це і є ціна патріотизму, найвища ціна. Але це теж ціна свободи, незалежності. Коли я дивилася Ваші фото, то задумувалася над назвою цього проєкту і коли вона з’явилася.
М. С.: Я вважаю, що кожен українець чи українка платить свою ціну, у кожного вона різна. Назвати проєкт — це складне завдання. А із заголовками то воно так буває, що часом дуже важко їх знайти, а часом — раз, і маємо. Я задумувалася, коли розмовляла, спілкувалася із цими людьми, що такого мають в собі ці люди.. і слово патріотизм дуже часто звучало у розмовах. Вірність Батьківщині — глибоко вкорінена у свідомість моїх героїв, вони від себе цього вимагають, але від інших українців — також. І тому я вирішила поєднати ці два слова — ціна патріотизму. Війна ніколи не буває простою, і жнива, які вона збирає, — страшні. Мені моторошно від того, що попередні війни нас, людей, нічого не навчили. Чи світ так сформований, що війна вписана в його історію і в життя людини? Що після періоду якогось затишку, будівництва і розвитку повинен прийти час війни і нищення? Якщо заглибимося в історію України, то побачимо, що це не є перша війна. Росія віддавна хотіла і хоче захопити ваші землі. І мені здається, що українські захисники ідуть воювати, ризикувати і навіть віддавати свої життя, тому що розуміють — цю справу треба вирішити саме зараз. І якщо її не буде вирішено — то навіщо вони віддають свої життя? Вони хочуть, щоби прийдешні покоління жили у мирі, свободі і достатку.
Де можна побачити Ваші роботи?
М. С.: У Варшаві мої фотографії висять на станції метро Віляновська. Це загальнодоступне місце, не треба купувати квитків, кожен може побачити ці фотографії. Це великі роботи, 70 на 100 см. Опис виставки можна прочитати у трьох мовних версіях — польській, англійській та українській. Я маю теж виставку в Ольштині. І це моя третя виставка із цим проєктом. У лютому ми його показували в Познані. І цей проєкт викликав зацікавлення, зрештою, не тільки у Польщі. Невдовзі вийде друком книжка «Photo Evidence», присвячена Україні. Це була публікація, присвячена темі війни в Україні. До торішнього видання увійшли 93 фотографії документалістів з усього світу, котрі реєстрували повномасштабне вторгнення. А цьогорічна публікація відноситься до 2014 року, коли почалася війна. Отже, тут будуть архівні фото. До книжки увійшли також три мої фотографії, котрі порушують питання взаємопроникнення минулого і теперішнього. Тому Анна, котра пам’ятає Другу світові війну, і чиї онуки воюють на теперішній війні, є таким живим мостом, який поєднує ту війну з цією війною. Також мої фото увійшли до американської публікації. Тому я рада, що документальна фотографія виконує свою роль, тобто показує запис актуальної ситуації.
Це історія про витривалість, жертовність і глибоку любов до своєї країни — такими словами можна описати фотографічний, документальний проєкт Малґожати Смєшек «Ціна патріотизму». Фотографії із цього проєкту можуть отримати також нагороду користувачів інтернету. Голосування завершується 21 травня о 23:59. Фото можна подивитися і проголосувати на сайті конкурсу Grand Press Photo.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич
