«Мирні люди» (англ. — Intercepted, пол. — Przechwycone) — українсько-канадсько-французький фільм, який створила українська режисерка Оксана Карпович. В основі документального фільму — перехоплені українськими спецслужбами розмови російських військових, які воюють в Україні, з їхніми рідними. Фрагмент за фрагментом голоси росіян розкривають світові очі не тільки на хід так званої «спецоперації», а й на процес дегуманізації та деморалізації її виконавців: від переймання героїчними ілюзіями до повного розчарування та втрати глузду, від мародерства до вчинення найжахливіших воєнних злочинів. Взявши за основу голоси загарбників та їхніх матерів і дружин, фільм протиставляє їх «новому нормальному» життю українців та їхнім зворушливим жестам опору насиллю.
Про роботу над фільмом розповідає режисерка Оксана Карпович.
15:04 karp.mp3 Режисерка Оксана Карпович: Мене вразив рівень дегуманізації росіян, що перебувають у росії
— Наш фільм здебільшого орієнтований на міжнародну публіку. Звичайно, він буде також цікавий українцям і українкам, але його мета була передусім показати війну і життя в Україні у воєнний час, а також стан і мислення російського суспільства, росіян, саме для закордонної публіки. І мета була свого роду розбурхати міф, який став доволі такий твердий на Заході, що війна в Україні — це передусім путінська війна. Фільм показує те, що у цій війні, у захопленні росією України бере участь велика кількість людей. Ми всі це знаємо, але мені здається, що на Заході люди здебільшого недооцінюють участь, роль цих людей, звичайних російських солдат і їхніх сімей в росії, недооцінюють їхню роль в тому жаху, який відбувається в Україні.
Трейлер фільму Оксани Карпович «Мирні люди»
З якими матеріалами ви працювали? Це, як я розумію, передусім аудіоматеріал. За допомогою яких методів ви старалися це втілити вже у відеороботу?
— Фактично, наш фільм працює одночасно з двома паралельними історіями, двома паралельними наративами, які він поєднує. З одного боку, ми спостерігаємо за українцями в час війни в різних регіонах України. Ми знімали фільм у Київській, Харківській, Миколаївській, Донецькій областях здебільшого. Візуальна історія, яка відбувається у фільмі, це спостереження за спробами жити нормальне життя в цих регіонах, за спробами якомога швидше прибрати наслідки атак чи окупації, і фактично спостереження за опорами українського суспільства. Одночасно з цими зображеннями те, що ми чуємо, і те, що було моїм першочерговим матеріалом, це аудіозаписи перехоплених розмов російських солдатів з їхніми сім'ями, матерями, сестрами, дружинами, які перебувають в росії. Ми чуємо їхні розмови, телефонні дзвінки, які ці солдати здійснили з фронту, фактично перебуваючи на території України.
І ці два наративи, вони поєднуються, але вони поєднуються на такому дуже асоціативному рівні. Зображення не ілюструють прямо розмови, і це було нашою метою від початку — створити таку роботу, яка працює одночасно в двох вимірах. Але зміст фільму розкривається саме на стику цих вимірів, на стику цих реальностей.
Тому що те, що ми бачимо, це жахливі наслідки вторгнення, це наслідки різноманітних воєнних злочинів, вчинених російською армією в Україні. Те, що ми чуємо, — це різноманітні абсурдні пояснення і виправдання цьому вторгненню самими росіянами.
Що Вас найбільше вражало в цих виправданнях, особливо матерів, сестер, дружин російських військових? Були такі свідчення, де казали, що ви все правильно робите, в той час, коли той військовий казав, що ми тут вбиваємо мирних жителів.
— Мене вразив рівень дегуманізації росіян, які перебувають у росії. Працюючи з цим аудіоматеріалом, я зіштовхнулася з таким парадоксом: ми всі знаємо, що насилля, війна, загалом, вони мають дуже потворну, сильну дегуманізуючу силу. І ця дегуманізація відбувається природньо, на жаль, по обидва боки. Але те, що свідчать ці записи, це те, що рівень цієї дегуманізації, деградації, деморалізації, він значно сильніший серед людей, які перебувають на території російської федерації. Тобто якимось чином насилля і брутальність війни, з якої зіштовхнулися російські солдати, перетнувши кордон України, воно певним чином їх навіть дегуманізувало. Люди, які залишилися по той бік кордону, які залишилися в росії, які щодня споживають російську пропаганду через їхні медіа, вони значно більш деморалізовані, як на мене.
Ви сказали в одному із інтерв'ю для «Суспільне. Культура», про те, що під час праці над фільмом, під час монтажу величезним викликом для команди було втримати цей емоційний здоровий стан. Для дуже багатьох європейців, людей з США, з Канади дуже важко пояснити, як це так: відбувається війна, а життя точиться далі. Як зараз з перспективи того, коли ви показали фільм, зокрема, у Німеччині чи в інших країнах, ви про це розповідаєте під час зустрічей з глядачами? Як це пояснювати так, аби люди розуміли, що, попри це, життя йде і люди стараються використовувати ці можливості, живучи далі, не дивлячись ні на що?
— Це тримання за життя і також утримання приватного простору, утримання свого дому в нормальному стані, це для мене є ознакою опору всього нашого суспільства. Це важко зрозуміти тим, хто не перебуває щодня під ризиком руйнації чи ризиком фізичної смерті, але це наш постійний повсякденний досвід в Україні. Ми просто не маємо вибору, це є наш єдиний шлях — триматися за наше життя, це те, що найцінніше, що в нас є.
Розкажіть ще про команду, з якою Ви працювали. Яким був доступ до цих матеріалів, наскільки складно їх було роздобути і як вже відбувався сам процес роботи над фільмом? Ідея почала втілюватися ще у 2022 році. Як це відбувалося?
— Я почала працювати над фільмом приблизно з квітня 2022 року. З самого початку повномасштабного вторгнення я загалом перебувала в Україні. І матеріали, які ми використовували, а ми мали приблизно 31 годину аудіо, які ми опрацювали з моєю монтажеркою. всі ці матеріали — з відкритого доступу. Тому їх було нескладно роздобути, вони доступні для широкої аудиторії і загалом кожен з нас, кожен зі слухачів може прослухати ці матеріали в оригіналі і до тепер на офіційних youtube-каналах українських спецслужб. Моєю амбіцією з самого початку було роздобути ексклюзивний матеріал, який не був опублікований, і ми надіслали офіційний запит до українських спецслужб для отримання цього матеріалу, але ми отримали відмову і пояснення, що ці матеріали не могли бути нам надані, оскільки вони використовуються в розслідуванні воєнних злочинів росіян в Україні. Тому вони мають серйозну вагу, і ось вони не могли з нами поділитися цим матеріалом. Мене це не зупинило завдяки також мотивації і мотивації продюсерської команди. Я просто почала працювати з матеріалом, який був доступний відкрито, і в результаті, прослухавши ось цю 31 годину аудіо, я зрозуміла, що цього було достатньо для мене, щоб розповісти історію, яку врешті-решт я розповіла.
Це інтригуюча роль російських мирних жителів. Чи вдалося Вам зрозуміти їхній спосіб мислення через усі ці історії, через те, що зрештою увійшло до фільму? Як Ви для себе сама це визначили?
— Те, що я бачу, знову ж таки, я повторюся, але я бачу, що населення росії масово дегуманізоване. І ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, та й вторгнення росії в Україну в 2014 році, для цього було підготовлене підґрунтя для цього всього, підґрунтя ненависті. І, знову ж таки, ці розмови — результат цієї широкомасштабної підготовки. Що для мене було цікавим і, можливо, новим, те, що я не розуміла до роботи з цим матеріалом, наскільки банальною є мотивація більшості цих російських військових, особливо на початку вторгнення. Можливо, зараз ситуація інша. Бажанням більшості з тих, кого я послухала, було просто заробити гроші на війні в Україні. Більшість, можливо, кожна друга розмова, вона містила в собі якийсь фрагмент, де росіяни обговорювали зі своїми рідними конкретно суми, які вони заробляють, чи які вони хочуть заробити. І часто їхнє обурення, їхнє розчарування власним командуванням чи росії, воно саме було також пов'язане з тим, що вони не заробляли, чи не отримали таку виплату, на яку вони сподівалися, чи яку їм обіцяли. Це дуже жорстоко. Мені здалося, що це дійсно вторгнення і мотивація росіян.
Скажіть, пані Оксано, чи відчували Ви в цих розповідях хоча б якусь краплинку, я скажу це, не знаю, чи так було, але зрештою, чи було там щось взагалі про якісь почуття любові, надії, співчуття якогось, чи це десь прослідковувалося, чи взагалі цього не було?
— Траплялися деякі люди, які виражали певне співчуття. Одну з таких героїнь свідомо включили в фільмі. І для мене це одна з найважливіших сцен фільму. Те, що ми бачимо, це зруйнована школа в селі Леб'яже на Харківщині. Це велика, красива, стара школа, яка була майже повністю зруйнована авіавлучаннями. На тлі цих зображень пустих, тепер поруйнованих класів ми чуємо розмову дружини чи партнерки, яка знаходиться в росії, а її партнер воює в Україні. І вона для мене звучить дуже критично. І одна з тих тисяч розмов і людей, які я прослухала, яка виразила критичність стосовно російської влади, стосовно самого вторгнення, і також висловила в цій розмові своє співчуття саме українцям. І це рідкість.
І через те, що це рідкість, через те, що у такій великій кількості розмов була лише одна, вона мене надзвичайно розчулює. Але вона також мені дає надію, надію на те, що все-таки є якийсь відсоток населення в росії, чи за її межами, росіян, які все-таки добре розуміють те, що відбувається, розуміють, що це злочин, і співчувають.
Чи для Вас мало значення, коли б Ви почули більше таких історій?
— Для мене це має значення. Я думаю, що закінчення цієї війни саме залежить від росіян. Попри наш неймовірний опір — і наш, і також наших союзників, які нам допомагають, я все-таки вірю, що мають відбутися якісь внутрішні процеси в самій росії. І чути ці голоси, одинокі голоси, які все-таки десь існують, які критикують, розуміють процес і бачать, як це вторгнення відбувається, і якою ціною також. І бачать, як насправді їх власний режим, їхня тоталітарна машина в росії використовує своїх людей і не цінує. Ці голоси, я думаю, є цінними. І вони повинні звучати, щоб надихати тих інших людей і давати їм якісь думки, зерно для роздумів.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль