До 14 липня у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві можна побачити виставку «Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко». Уперше у Польщі представлено аж 89 картин української художниці із приватної колекції мистецтвознавця Едуарда Димшица. Він став гостем рубрики «Свій цех».
— Пане Едуарде, хотіла би поговорити про колекціонерство загалом і про його роль в умовах повномасштабної війни. На мій погляд, воно полягає не тільки в тому, аби за фінансової можливості колекціонер накопичив у себе якомога більше творів мистецтва як елемент статусу. Справжнє колекціонерство дещо більше, і нерідко колекціонери допомагають не зникнути деяким творам мистецтва. З чого для вас почалося колекціонерство?
— Мені здається, що, коли в домі у мистецтвознавця є твори мистецтва — це щось природне і звичне. Для мене колекціонерство почалося під час навчання в художньому інституті, зараз — це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Ми, мистецтвознавці, навчалися разом з художниками, живописцями, графіками, скульпторами. Хоч лекції й робота в бібліотеці складали дуже велику частину зайнятості, водночас багато часу ми проводили з митцями в майстернях. Адже мистецтвознавець, якщо він справді цікавиться мистецтвом, то спілкується з художниками. Тим паче, коли це люди одного покоління, їм цікаво одне з одним. В той час, коли я навчався, починаючи з 1977 року, частою була практика, що студенти-митці дарував якісь свої роботи мистецтвознавцю, а мистецтвознавець намагався щось написати про них. Тож перші твори образотворчого мистецтва у мене з'явилися як подарунки від студентів, з якими я навчався. І це поступово розвивалося, хоч я і не відчував себе ще чітко колекціонером у той час. Потім я працював дуже багато з сучасним українським мистецтвом. У 1991-1995 роках існувало творче угруповання українських художників «Живописний заповідник». Так називається, до слова, нова виставка в Українському домі у Києві «Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна». Там представлено п'ять художників, які зараз є класиками сучасного українського мистецтва: Анатолій Криволап, Тиберій Сільваші, Олександр Животков, Марко Грейко та Микола Кривенко. З ними я співпрацював не менше, ніж п'ять років. І теж, якісь роботи мені дарували, якісь я купував сам. Це був початок формування моєї колекції. А «хворобливий нахил» до збирання творів мистецтва з'явився, коли я почав формувати корпоративні і приватні збірки. Тобто я збирав банківські колекції і консультував фінансистів, банкірів тощо. І я побачив, як на моїх очах завдяки моїм старанням формуються досить великі і потужні збірки. Одна з них, приміром, збірка «Градобанку» зараз повністю перейшла до Національного художнього музею України. Вона була визнана національними надбанням, Верховна Рада передала її до музею. І я побачив, що є можливість збирати якісні твори мистецтва, які можуть залишитись для майбутніх поколінь і демонструватися на виставках. І так поступово в мене з'явилися можливості, тому що я співпрацював з такими досить потужними фінансовими установами. І, відверто кажучи, офіційна зарплата у мене була дуже висока, тож я поступово почав купувати якісь твори. Так почала формуватися моя «продумана колекція».
— Колекціонерство — це завжди питання селекції, відбору, інколи передчуття… Буває, важливо у роботі відчути і розгледіти хороше мистецтво. Також колекціонерство може полягати у тому, або зберегти мистецтво, яке не було достойно оцінено з різних причин. Наприклад, у 60-х-70-х роках ХХ століття для України було дуже типовим розподілення на офіційне і неофіційне мистецтво. І мені здається, що неофіційне мистецтво, яке просто не вкладалося в парадигму тодішнього уявлення влади про мистецтво, вдалося зберегти завдяки приватним колекціям.
— Те, що ми називаємо неофіційним мистецтвом, має декілька великих історичних сегментів. Наприклад період класичного авангарду першої третини ХХ століття. Спочатку авангард офіційно визнавався в Радянському Союзі. Але вже в період сталінізму зберігати авангардні роботи було дуже небезпечно і важко. Навіть в деяких музеях було розпорядження знищувати твори мистецтва, і їх фактично спалювали. Так, зокрема, у Львові, були знищені деякі твори бойчукістів. Андеґраунд 60-х-70-х років називали по-різному: неофіційне мистецтво, шістдесятники. Це був досить потужна кагорта людей, які боролися з системою, зокрема, Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій. Це була політична опозиція і з ними боролися і навіть розправлялися фізично, як це сталося з Аллою Горською. А були художники, які протиставляли себе системі «тихо». Вони не були соцреалістами, а робили інше мистецтво. Я, до слова, схиляюся до думки, що аванґард не помер в 30-ті роки, і цю теорію підтримують сотні мистецтвознавців у всьому світі. Про те, що тяглість аванґарду зберігається по сьогоднішній день. Неофіційні художники не могли показувати свої роботи на виставках, але залишалася форма неформального спілкування в майстернях. Вони демонстрували одне одному приватно роботи на «квартирних виставках» і обмінювалися інформацією про сучасні тенденції мистецтва. Перевага цієї ситуації полягала в тому, що їх, на відміну від політичних опозиціонерів, не вбивали, а лише не давали можливості демонструвати ці твори широко. Тому, на мій погляд, це андеґраундне мистецтво збереглося досить якісно. Щоправда, до України весь час приїздили емісари з усього світу: із Росії, з Європи, зі Сполучених Штатів, і талановите купувалося. Аванґард майже повністю вивезли з України. Все, що залишалося більш відоме і якісне на сьогоднішній день, потрапило до музеїв і якимось дивом збереглося в так званих «нульових фондах», які були створені для того, аби знищити ці твори, а їх не знищили. Твори шістдесятників непогано збереглися в майстернях, і їх в Україні, на щастя, досить багато.
— За кордоном дуже цінуються українські художники, зокрема Олександр Богомазов, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, багато-багато художників, яких через російські наративи знали більшою мірою як «російських», хоча вони були українськими. І багато років доводиться проводити серйозну роботу, аби відкривати світу правду. У вашій колекції зберігаються роботи Марії Примаченко, ви любите Миколу Глущенка, Олександра Богомазова, які ще твори мистецтва/художники є? І за яким принципом ви формували свою колекцію?
— Я досить специфічний колекціонер — нетиповий. Я професіонал і дуже добре знаю історію мистецтва. Колись Микола Глущенко, якого, як ви підмітили, я дуже люблю, казав, що художник повинен бути «всеїдним». Він не мав на увазі, що митець не повинен мати свого стилю. Йшлося про те, що художник повинен знати все мистецтво, звертатися до різних джерел, переплавляти це і створювати власний стиль. Я колекціонер, який любить різне мистецтво, дуже добре знаючи його історію, вершинні явища різних періодів і різні стилістичні напрямки. Однак, фокус моєї колекції — це українське мистецтво. І тому, якщо мені трапиться хороша робота Миколи Пимоненка, і дозволять фінанси, я буду дуже радий можливості придбати її. Це стосується і творів Сергія Васильківського, Василя Єрмилова, Анатоля Петрицького, Романа Сельського, Єлизавети Кремницької, або Григорія Гавриленка. Так само я залюбки придбаю твори Анатолія Криволапа, або Миколи Кривенка, чи Нікіти Кадана. Але всього не купиш. Зокрема, може з'явитися матеріальна можливість придбати якісь певні твори, але ніхто їх не збирається продавати. Треба розуміти, що я мистецтвознавець, у мене немає газової свердловини, тож я повинен співвідносити ціну і якість. Відповідно до цього я обираю ті роботи, які я можу придбати в цей момент.
— Як бути власником колекції мистецьких творів в умовах повномасштабної війни, адже невідомо, куди може влучити ракета. Багато українських музеїв зараз демонтували і убезпечили роботи із постійної експозиції. Яке рішення ви прийняли для себе, чи евакуювали колекцію?
— Під час війни є великі ризики для збереження творів мистецтва, якщо в тебе їх багато. Можна спробувати розташувати їх у якихось відповідно облаштованих підвальних приміщеннях. Якщо є можливість, то направити роботи до музеїв чи інших установ на заході України, які допоможуть зберігати їх. Спокійних областей, на жаль, зараз дуже мало. Якісь сучасні твори хтось вивозить до Європи. З роботами сучасних авторів це легше, зі старими — все значно важче. Законодавство в цій царині не змінюється, то вивезти старі твори мистецтва на постійно не можна. Організувати тимчасову виставку теж нелегко.
— До слова, якраз роботи із вашої колекції виставлялися в Одеському художньому музеї, коли восени 2023-го поруч впала ракета. На щастя, це не було пряме влучання, але сама будівля дещо постраждала. Як на вашу думку, чи зараз в умовах повномасштабної війни на колекціонерах лежить якась місія? Маю на увазі нефінансовий аспект.
— Безумовно, я вважаю, що місія така є. Ви згадали про виставку в Одесі. Вона і зараз там експонується. І кожен день Одесу обстрілюють. І кожен день переді мною стоїть питання забрати ці роботи чи ні. До речі, вони постраждали під час тієї ракетної атаки. На них був дуже великий шар пилу зі штукатурки стелі і стін. Довелося залучити команду реставраторів, аби їх почистити. На декількох були подряпини і їх довелося реставрувати. Але виставка продовжується. Я взагалі за натурою людина цілеспрямована і трішки вперта, тож навпаки приймаю рішення не зупиняти, а продовжувати експозицію. Я вважаю, якщо є можливість під час війни розкрити фонди свого зібрання, бо музеїні зачинені, і показати ці твори людям, це і є певна місія колекціонерів в Україні в цей час.
Виставка «Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко» у Варшаві, 202
— Роботи Марії Примаченко з вашої колекції ще можна побачити у Варшаві. Я розумію, що організувати виставку як в Україні, так і за кордоном не дуже просто. Для вивозу цих робіт за кордон потрібно вирішити низку питань, пов'язаних з документами, це і фінансові витрати. Чи зараз ви розглядаєте можливість наступних виставок інших художників?
— За трошки більше, ніж два роки повномасштабної війни, я показував роботи Примаченко зі свого зібрання тричі: у Львові у музеї Шептицького, в Києві в Українському домі, і у Варшаві. Українські виставки були мега-успішними, і на них весь час стояла черга. Хоча мій приятель з Варшави мені нещодавно телефонував і теж сказав, що близько години стояв у черзі, аби потрапити на виставку. Мені, звісно, шкода людей, які змушені стояти в черзі, але, з іншого боку, для мене така зацікавленість глядачів є великою приємністю. Наскільки це легко чи важко взагалі? В Україні це більш-менш все ж таки було легше, бо ми домовлялися на місці і не було значних проблем з перевезенням робіт. Що стосується закордонних виставок, це був «один із подвигів Геракла». Між домовленістю і виставкою пройшов рік. А до цього я попросив своїх помічниць відправити заявку на виставку Примаченко у кращі музеї світу, серед яких, в Національний музей Прадо в Мадриді... Понад половина музеїв відповіли досить швидко. Одні пояснювали, що їхня виставкова програма вибудована на роки вперед, інші повідомляли, що передали нашу заявку до відповідного відділу. А варшавський Музей сучасного мистецтва відповів одразу, що цю виставку вони хочуть бачити. Коли ця відповідь надійшла, я зрозумів, що це реальна можливість показати світу творчість Марії Примаченко. Рік знадобився на оформлення офіційних дозволів, з'ясування фінансових складових, адже твори Марії Примаченко приватному колекціонеру не дуже легко вивезти з України, навіть тимчасово. Потім фонд Примаченко висунув на певному етапі свої фінансові вимоги, бо вони дають дозвіл на використання авторських прав за рахунок певного фінансового відшкодування. Після того, як ми отримали всі дозволи і здавалося, що вже все гаразд, і виставка відчиниться в березні, вантажівки з роботою були зупинені на кордоні польськими фермерами. Це тривало три тижні і, аби виставку можна було відкрити хоча б в квітні, ми переоформили дозвільні документи, перевантажили роботи у маленькі машини і доправили їх до Варшави. Відповідаючи на запитання про подальші виставки, після цієї я буду дуже-дуже добре думати, наскільки я буду схильний до цієї діяльності. Ця виставка забрала у мене досить багато часу.
— Я можу підтвердити слова вашого приятеля з Варшави, що дійсно, виставка робіт Марії Примаченко користується шаленою популярністю. У вихідні на неї вишиковується величезна черга. І в перший місяць в суботу-неділю багатьом не вдалося потрапити на експозицію. Для мене було приємною неочікуваністю, що люди готові стояти в черзі не одну годину, аби побачити роботи Примаченко. І це стало моментом переосмислення бажання українців побачити своє мистецтво, а поляків познайомитися із українським. Чи за вашим спостереженням, за час повномасштабної війни змінилося ставлення українців до власного мистецтва? Адже я, приміром, бачу, якою фантастичною популярністю користуються виставки в Українському домі в Києві. І я спілкувалася із директорами кількох київських музеїв, вони говорять, що попри те, що демонтована більша частина колекції, це абсолютно в музеї зараз не виглядає так, як раніше, до них набагато більше почали приходити відвідувачі.
— Це правда. Відбулася якась дивна трансформація, і глядачі почали дуже активно ходити до театрів. Багато з них мають розпродані квитки на місяць-два наперед. Такого до війни (повномасштабної — ред.) у нас не було. На серйозні і масштабні виставки, як в Українському домі, почало ходити багато людей. Що стосується музеїв, мене трошки турбує те, що відбувається з деякими з них зараз. Чимало виставок готувалися не ретельно і на швидку руку. В деяких музеях нічого не відбувається, або майже нічого. Це позиція вже керівництва, хто для себе який шлях обирає. Успіх виставок Українського Дому — не випадковий. Там працює дуже професійна молода команда, під керівництво Ольги Вієру. Ці люди фанати своєї справи і консиліумом відбирають проєкти, які повинні бути гарними і професійними. Я не назву другу таку установу, яка має зараз такий самий високий рівень.
Запрошуємо слухати аудіоверсію розмови.
Христина Срібняк