Цими днями у польській столиці відбулась прем’єра вистави про Варшавське повстання під назвою «Мімоза». Розповідь про ті трагічні і буремні дні очима Станіслави Домагальської, яка працювала у підпіллі і брала участь у повстанні. Вистава побудована на документальних свідченнях, які жінка писала багато років для нащадків. Представила виставу акторка і режисерка Ева Качмарек. Журналістка Світлана Мялик побувала на виставі і поспілкувалась з Евою Качмарек.
Пані Ево, хочу подякувати вам за виставу «Мімоза». Історія Варшавського повстання дуже важлива для Польщі і поляків. А з іншого боку, для нас, українців, ця історія, на жаль, актуальна, тому що повномасштабна війна росії проти України триває вже третій рік. І коли я подивилась спекакль, то для мене як українки дуже відчутні ці паралелі. Ви писали сценарій, а також є режисеркою і єдиною акторкою на сцені. Я розумію як складно грати одній більше години і тримати увагу глядача, адже тема важка. Розкажіть, як виникла ідея постановки, як ви дізналися про історію головної героїні Станіслави Домагальської, яка брала участь у Варшавському повстанні і згодом залишила документальні свідчення про ті буремні події? Я так розумію, що пані Станіслава це бабуся вашого чоловіка?
Так, я познайомилася з бабусею, тобто Мімозою, як я кажу у п'єсі, за два роки до її смерті. І вона вже була тоді літньою людиною, але в ній ще була якась життєва сила, якась безтурботність, велика любов до людей. Я знала, що вона була повстанкою Варшавського повстання. Тому що кожного року, 1 серпня, вона дуже сильно переживала цей день. І від тата мого чоловіка, а також від мого чоловіка, я дізналася, що упродовж кількох десятиліть вона мала дуже сильну потребу задокументувати цей досвід, який змінив її життя. Тому що війна і повстання були для неї таким моментом, який визначив її раз і назавжди, змінив її. Дуже важкий, дуже болючий досвід. І вона мала якусь потребу чи місію все це записати, засвідчити правду. Вона написала мемуари, які стосувалися її історії, але вона також провела багато інтерв'ю зі своїми колегами, які були ще живі на той час, щоб ми могли дізнатися якомога більше про той складний момент в історії. Вона робила це для майбутніх поколінь. Ці три зшитки (папки – ред.) просто лежали в погребі, наповнені сотнями друкованих сторінок. Деякі з них були записані від руки. Крім спогадів, там були якісь прохання, подяки, листи. Я пам'ятаю один лист до молодих людей, який мене дуже зворушив, тому що вони писали, що не хочуть писати якимись складними словами. Вони хочуть передати це все так просто і від щирого серця. Що нація без пам'яті, без своєї історії не може існувати. Що саме їхні побратими по цьому повстанні загинули. Це був дуже травматичний досвід. Вони просто хотіли, щоб про це не забули. Мені здається, що це дуже складний момент у нашому повсякденному житті. Відхід людей, які були носіями цієї пам'яті, яка мала б нас чогось навчити, тому що ця друга війна не повинна була повторитися в Європі. І це покоління людей, які тоді пережило її свідомо, зараз вимирає, відходить у небуття. І деякі з них знову стають свідками того, що вони вважали найбільшою трагедією свого життя, найбільшим нещастям свого життя. Тобто війна, відбувається так близько. Для людей, які пережили другу війну, не було більшого страху, не було більшої потреби, ніж донести до людей, що просто людське життя є важливим. Я почала це робити з такого здивування і поваги до того факту, що вона присвятила цьому півжиття, цьому написанню. І це такий, важко сказати, спадок, тягар, зобов'язання... Ну, і що з ним робити? Так само, як я запитую у п'єсі, чи можна його проігнорувати? Чи можна просто кинути його в той підвал і замкнути його? Ну, це те, що я відчуваю вже кілька років, що ні. Мій чоловік переконав і підбадьорив мене зробити цей спектакль. Я побудувала виставу таким чином, що спогади, які розповідають про її воєнну історію, переплітаються з ситуаціями з сьогодення. Коли я запитую про бабусю, нинішню бабусю, яка зараз є літньою людиною, як вона функціонує після цього воєнного досвіду, яка вона в житті. Існують також ці дві перспективи. Сучасна і воєнна.
Чому спектакль називається Мімоза? Це псевдонім Станіслави Домагальської?
Так. Мене вразило, що вона, на мою думку, настільки позитивна і хороша, що ця війна не вбила в ній чутливість. У неї було прізвисько Мімоза. Мімоза - це така квітка, яка з одного боку сильна, а з іншого боку ніжна і ховається.І вона була сконструйована таким чином, що таку ніжність, делікатність вона все ж таки мала в собі. І те, як вона поводилася, було своєрідною спробою покращити, прикрасити цей світ, звідси і її ручні роботи. Зокрема, метелики. А також квіти, і заходи сонця.
Коли Ви читали документи, архіви Станіслави Домагальської про пережите нею Варшавське повстання і роботу у підпіллі, що можливо Вас вразило, якась історія?
Кілька історій мене зачепили дуже. Не всі. Багато з них могли знайти у спектаклі. Я поверталась до цих історій, вони порушували у мені емоції. Наприклад, історія про пса Джека, який заприятелював з групою у підпіллі. Вони називали його Джеком, а потім, коли він помер, вони просто організували його похорон і написали про повстанця Джека, який був з ними. Багато таких історій. У неї просто був такий погляд на світ. Мені також здається, що це так характерно для поетів, тому що хоча її речення дуже збалансовані, вони здаються такими жорсткими. Вона просто знаходить певні символи в цій реальності, звертає увагу на елементи, які повторюються. Це трохи схоже на використання таких стилістичних прийомів в області поезії, або ніби малює картину. Щось одне домінує. І вона таким чином вибудовує свої спогади. Весняний букет. Або мертве місто, наприклад. Я намагалась балансувати у виставі між тим, що є історично правдивим і історією про неї, особистим досвідом. Що також було важливим показати її як людину. Звідси і історія кохання. Деякі з цих історій я перевірила просто поговоривши зі своїм чоловіком, з його батьком, а також з іншим сином Мімози, Анджеєм. І саме з цих розмов іноді виникали певні ниточки. Тому що, як я кажу вспектаклі, ніде в цих спогадах не вказані імена. Ми не знаємо, що його звали Збишек. Але я розмовляла з батьком Мацека, якого звуть Збишком, і він зізнався мені в цій розмові. Розповів, що була така історія, що вона дала це ім'я, коли він народився. Казав, що була якась важка історія з його батьком, який не хотів реєструвати це ім'я, але потім все ж він став Збишеком.
Тобто, пані Станіслава вийшла заміж після війни, однак вона кохала Збишека, який загинув?
Вона вийшла заміж, але саме в цих спогадах вона дуже свідомо говорить про своє єдине справжнє кохання.Також, як я вже казала, цікаво, що вона не використовує ці імена, тому що в цих спогадах з'являються моя мама, мій батько, мій брат, мій друг. колеги з підпілля на рівні такого свідчення історичної правди мають свої імена, прізвища, псевдоніми, але коли йдеться про приватне життя, то ми не можемо про це дізнатися з цих мемуарів.Тож я думаю про себе, якби вона писала це тільки для своїх близьких, вона б, напевно, казала, моя мама Фльорка. Тож, можливо, вона це усвідомлювала або якось запрограмувала, що одного дня ці спогади якось стануть публічними.
Це дуже важливий досвід, він важливий для наступних поколінь молодих людей. Можливо, що буде написана книга на основі цих спогадів?
Однозначно буде щось на кшталт короткометражного фільму, тому що в рамках стипендії я буду реєструвати цей спектакль, як частину такого театрального, телевізійного чи кінофільму.Тому що ця форма мені близька, і вона буде доступна, якщо хтось зможе отримати доступ до неї в такій кіноформі. У жовтні буде прем'єра фільму, але для мене це була дуже особлива пригода. Я, дійсно, роблю багато різних проектів, але у мене було відчуття, що це щось особливе. І з одного боку, повірте, я не відчувала страху, це не було схоже на страх, який я відчуваю перед виступом.Трепет, якийсь страх перед виступом, щось моє тут.... це було неважливо. Хоча те саме і з Мімозою, вона не відчувала страху. Головна героїня казала, що шукала цей страх у підвалі і не могла його знайти. Так, це було дуже зворушливо, що вона просто втратила якесь відчуття чи інстинкт, який вона мала стільки разів опиняючись перед обличчям смерті або в якійсь складній ситуації, що після цього вона не могла злякатися, і вона сприйняла це як якийсь сигнал такої, можливо, емоційної холодності. Вона просто боялася не боятися. Тому випробовувала себе, просто йдучи в підвал і проводячи там години, можливо, також занурюючись в ці думки. Тож спектакль Мімоза - це не було продиктовано якимись такими мистецькими амбіціями, це скоріше було продиктовано такою великою любов'ю до Стасі Домагальської... Як я вже казала, мені було легко, оскільки сім'я емоційно долучилася до цього, ніби підігрівала. Також важко, коли ти робиш щось про людей, яких ти знаєш, або про те, що ти збираєшся потім запропонувати у вигляді якогось мистецького висловлювання, яке має бути універсальним, зрозумілим для інших аудиторій. Чи задовольнить це когось, хтось запам'ятає це по-своєму.
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому файлі
Світлана Мялик
