Українська фотохудожниця Марія Волкова створює роботи, що одночасно документують і мистецьки осмислюють війну Росії проти України та її наслідки. Жіночий погляд на російську агресію Марії Волкової вже отримав міжнародне визнання — в Нідерландах відбулася перша закордонна виставка її робіт.
Марія Волкова каже, що в ці важкі часи війни важко очікувати матеріальної винагороди за своє мистецтво й тому вона заробляє собі на життя співпрацею з журналістами з-за кордону, які приїжджають в Україну висвітлювати перебіг російсько-української війни. Це дозволяє українській фотохудожниці перебувати поблизу лінії фронту бойових дій і фіксувати на камеру наслідки війни:
— Інколи я працюю з іноземними кореспондентами, що роблять репортажі на території України. Я працюю з ними як фіксер або перекладач. Фіксер — це така людина, яка допомагає журналістам з пошуками їхнього сюжету, з якимись контактами, щось організовує та перекладає. Але, звичайно, я роблю й мої власні проєкти. Коли я заробляю трохи грошей, я вирушаю у власну подорож, власним коштом, десь там знаходжу де жити і роблю фотографії.
Фото: Марія Волкова
На одній з робіт фотохудожниці зафіксований фрагмент кістяка великого літака, що явно пережив не одне влучання в фюзеляж та двигуни. На моторошному фото не одразу вдається розпізнати найвідоміший найбільший в світі український літак, що став славою українського авіабудування:
— Це — «Мрія». Це — Гостомель. Оскільки в мене дідусь був військовий, вони жили в Гостомелі. І мама розповідала, як дідусь там працював. Вони називали це ЛІС — льотно-іспитательна станція. Зараз це — гостомельський аеропорт «Антонов», де він був диспетчером. І я поїхала подивитись, що сталося з «Мрією». Це було наче черево велетенського левіафана. І тут стоять палети, що нагадують якісь багатоповерхівки. Тому здається, що це якась велетенська істота — жива, але спотворена. Я відчувала здивування розмірами. І, звісно, безмежний жаль, що така міць була зіпсована, потрощена. Його тоді вже переполовинили, відрізали частину. Я потім ще одного разу їздила дивитись на «Мрію» торік, влітку. І вже цей літак не був такий драматичний. Зараз це вже як шмат чогось незрозумілого. Ну… дуже шкода.
Фото: Марія Волкова
На іншій роботі Марії Волкової крізь товсті ґрати прозирає світле небо, а крізь прути тих ґрат силует голови голуба, який сидить внизу. Як пояснила мисткиня, це фото було зроблене нею в найближчому до лінії фронту мільйонному місті України, що вже роками потерпає від жорстоких обстрілів й бомбардувань російських загарбників, але і досі не здається:
— Це образ північної Салтівки в Харкові. Там вже майже ніхто не жив, коли я там була, а це було ще перше літо після початку війни, ще тривали обстріли цієї північної Салтівки. І я вирішила піднятися на верхній поверх будинку, подивитися, що там є. А на верхніх поверхах — там все окуповане птахами. Голуби інколи гніздяться просто в квартирах людей. І на цьому фото це таке оформлення балконів у багатоповерхівках. Там силует голубиці, що сидить на яйцях. Інколи бачиш гніздо з живими птахами, а поруч лежить мертвий голуб… В Гостомелі гніздяться ластівки. А в Бучі гніздяться стрижі… Вони відчувають, що простір звільнився. Орнітологи сказали, що зараз у Харкові, попри всі обстріли, значно збільшилася популяція птахів. Тобто птахи з лісу перелітають в місто. В Харкові взагалі було дуже багато рідкісних птахів. Вони там жили, бо коли місто стало наполовину спустошене, там побільшало птахів.
Фото: Марія Волкова
Наступне фото показує руїни людського житла зсередини: кімната з обваленою стелею, чи то сходовий майданчик, де троє чоловіків намагаються розібрати нагромадження бетонних плит і все освітлює яскраве світло з вікна:
— Це фото зроблено в Краматорську. Бомба влучила в школу. Тому що в школі жили наші військові. Тож росіяни кинули бомбу на цю школу. Але за два дні до того військові всі виїхали. І вони влучили в порожню школу. Але вони розтрощили десь півшколи вщент. І наступного дня мої друзі з Краматорська, волонтери, допомагали розбирати руїни. Це Богдан, він чемпіон по армреслінгу. Він десь під два метри. Він молодий хлопець, йому 24 роки. На момент цього фото йому було ще 22.
Фото: Марія Волкова
Марія бере наступну свою роботу і її руки тремтять. В кадрі бачимо розбите вікно, де уламки закіптявленого скла попадали одне на одне і склалися у вигадливу композицію. З якою історією пов'язана ця робота?
— Фото зроблено в Бучі, в під'їзді одного з закинутих домів, де ніхто вже не жив. Всі евакуювалися. І він весь був вкритий кіптявою. Вікна — від цієї кіптяви напівпрозорі й накладені одне на одного утворюють більш темну форму. Буча була відкритою для ворога, тому що тамтешній міський голова втік вже на самому початку війни. Тож Бучу взагалі не захищали. Російські війська безперешкодно зайшли, там майже не було пошкоджень будівель. Не пощастило тільки людям, які не встигли евакуюватися. Потім ми працювали там з італійськими журналістами. Одного разу ми познайомилися з жінкою, яка працювала в церкві. І вона розказувала жахливі історії, як в їхньому церковному хорі співав дуже красивий, високий молодий хлопець, віком до 30 років. І як росіяни його просто закатували, тому що він українець, і тому що він не встиг евакуюватися. Це як виплеск якоїсь агресії, це як учні молодших класів обливають клеєм кошенят, або виколюють їм очі… Я не знаю, чому це стається. А це ніби погляд із середини, руїн назовні.
Фото: Марія Волкова
Фотохудожниця демонструє схожий сюжет руїн, знятих зі середини. Провалля зруйнованого вікна відкривається у світло дня, а з боку віконного порталу на підвіконні стоїть цілком побутовий предмет — настільна швацька машинка:
— А це фото зроблене в Ірпені. Там такі сумнозвісні багатоповерхівки, що дуже постраждали. Коли заходиш в такі кімнати, які постраждали від бомбардувань, єдине, що там залишається — це залізні предмети, які вже побували у вогні. Батареї, деякий посуд, щось залізне. Все інше — це просто попіл. Інколи можна знайти щось таке, як цю швейну машинку або кераміку. Мені сподобалася ця міжформа і дуже елегантний силует швейної машинки, що якось резонує з оточуючим простором. Я була позавчора на виставці Тіберія Сільваші в Українському домі. Він має таку картину, що дуже схожа на це фото. Дуже! Я сфотографувала це так, ніби вночі визираєш у вікно 2014 а за вікном пітьма, і здається, що там якийсь інший світ. Тут теж я відчуваю певне розмежування між, як мінімум, двома світами.
Фото: Марія Волкова
З колекції воєнних фото Марії Волкової випадає портрет військового з красивим обличчям і напрочуд ясними очима. Фотохудожниця одразу пригадує момент цієї зйомки:
— Цей хлопець — Іван. Ми робили репортаж з дівчиною, журналісткою зі Швейцарії. В неї було редакційне завдання зробити інтерв'ю з хлопцями, молодшими за 21 рік, розпитати, як вони почуваються через те, що в них фактично втрачена юність. І цьому хлопцеві менш ніж 21 рік, хоча тут він здається старшим. Він був у тому підрозділі, до якого ми заїхали, спостерігали, де вони жили, в яких будиночках. І там були ще один чи два хлопці молодші за 21 рік. Один з них взагалі мав 14-15 років. Він був із Західної України. Здається, зі Львова. І от він сидить такий безпорадний, і каже: коли почалася війна, в мене перший імпульс був піти захищати свою країну. Але я вже не хочу, я вже хочу додому! А мене не пускають, бо в мене контракт, а я вже не можу… Він справді був, наче якась дитина... Ми з ним потоваришували у Facebook і тепер я інколи бачу від нього новини. Він живий та здоровий, він солдат! Але він інколи має відпустку і викладає фото з рідними, або десь з Києва чи десь іще.
Фото: Марія Волкова
Перегортаючи решту знімків, Марія зупиняється на фото, де показане провалля в стелі розбитого будинку через отвір баскетбольного кошика. Цей несподіваний ракурс фотохудожниця пояснила так:
— Це в місті Ізюм. Спершу я там побачила руїни дуже красивої будівлі. Я почала питати, що це за будівля? Мені пояснили, що це найстаріший учбовий заклад Харківщини, чи то просто особняк, чи якесь училище. Споруда збудована наприкінці ХІХ-го сторіччя, потім там була дівоча гімназія. А це — спортивна зала. Вона геть розтрощена, як ми бачимо, там діра в стелі. І баскетбольна сітка. В мене є ще одне фото цього учбового закладу іззовні. І коли я бачу таке, коли бачу руїни якихось типових будівель або будинків — це, зрозуміло, жахливо. Але коли вони руйнують історичні будівлі, які вже ніхто не буде відновлювати, це для мене як злочин проти культури! Я інколи роздивляюся фото, зроблені під час Другої світової війни. І це також трохи нагадує фото з деокупованих міст Німеччини, де люди робили фото на тлі руїн. Це мені нагадує подорож машиною часу.
Фото: Марія Волкова
На іншому фото цілком типової панельної багатоповерхівки в кадр увійшли тільки два перші поверхи. При цьому другий відрізняється від першого тим, що всі вікна закриті ззовні фанерою й забитті дошками навхрест. Марія каже, що це теж із серії «машина часу»:
— Перший поверх — це як, мабуть, ХХ-сторіччя. Ми не можемо знати, коли це фото було зроблено. За певної фантазії, ми можемо уявити, що це Друга світова війна, цей перший поверх. Мені ще сподобалося, що будинок був чимось жовто-гарячим пофарбований. Але потім я подивилася, що чорно-білому це може виглядати як символ заперечення. І так, тут багато різних хрестів. На склі, всередині, назовні… Взагалі, в Краматорську дуже часто бувають обстріли, падають бомби. І я зробила свій власний невеликий проєкт, як краматорчани затуляють вікна. Там стільки фантазії! Це і двері з шаф, палети, фанера різних різновидів, які тільки можна собі уявити, товстезні килими. Але не дуже весело жити в квартирі, де забиті вікна. Я одного разу так жила і це було дивно. Я прокидаюся і думаю, що не так? І розумію, що я не знаю, чи зараз ніч, чи день. Тому люди стали прорізати в цих захисних конструкціях кватирки, щоби вдень впустити хоч трохи світла, як у в'язниці. А вночі вони закривають їх знову. Це такі особливості проживання в прифронтовій зоні, що у тебе може зовсім не бути вдома денного світла — тільки електрика. Бо вікна забиті. Бо якщо хтось, наприклад, знову ставить скло, а його за тиждень знов розбивають, то він з третього разу вже, мабуть, поставить таки фанеру.
Фото: Марія Волкова
Дві стулки вікна на інший фотографії зняті зсередини. Скло на них неушкоджене, бо на ньому наклеєні по діагоналі хрести з липкої стрічки. На запиленому підвіконні розкидані нерозкриті конверти, що створюють щемливе враження запустіння і знелюднення будинку. Марія Волкова сказала, що побачене нагадало їй відоме фото Йозефа Куделки зроблене, коли радянські танки увійшли у Прагу:
— Я інколи люблю заходити в під'їзд якихось історичних будинків, або будинків, які мені подобаються. І зняте тут — це був такий яскраво-синій під'їзд в Краматорську. Вікно було заклеєно навхрест червоною і стрічкою. І раптом я там зігрілася, бо був такий сонячний день… І раптом там стало так затишно, що я лишилася на якийсь час, постояла там, подивилася на прізвище людей, що не отримали своєї пошти, хто тут жив.
Фото: Марія Волкова
За служилим за мирним часом кадром знову слідує трагічний. На ньому — купи розбитих вщент стін будинків і каміння, що колись було стінами. А на ньому — повалений на ці купи, але вцілілий хрест. Чорно-білий знімок не дозволяє зрозуміти, з якого матеріалу він зроблений:
— Я не знаю, з чого він зроблений, але він вкритий сусальним золотом, тому що там був монастир і церква. І це відбувалося в селищі Богородичне, що недалеко від Святогірська. Там були запеклі бої, а селище і Святогірськ були окуповані. Місцеві хлопці розказали мені, що він був окупований та деокупований сім разів. Там загинуло багато військових і багато місцевих жителів із тих, хто не евакуювався. Обстріли були такі щільні, що люди не встигали і не мали змоги поховати своїх рідних, і вони їх прикопували просто на подвір'ї. Там багато було таких випадків. І тоді, коли вже було гірше нікуди, там лишився тільки один чоловік, бо в нього була мама-інвалід, і вони лишилися удвох. А коли прийшли росіяни, вони спитали: «Що, чекав на нас? Ми зараз тебе вб'ємо!» Потім селище все ж таки деокупували, але жодного вцілілого будинку там не лишилося. В мене є знайома, в якої там приватний будинок. Вона каже, що російський танк просто проїхав крізь і розтрощив півбудинку. Місцеві кажуть, що там ще не було розмінування і що дуже небезпечно навіть заходити на подвір'я. Я не знала це тоді, я заходила, а потім мені сказали: ні, не ходи знов! Тому що там якийсь чоловік повернувся до села, відкрив на кухні якісь дверцята і йому вибухом відірвало руку. Там можуть ходити тільки по асфальтових доріжках або по протоптаних стежках. Там скрізь ще можуть бути «розтяжки», можуть бути міни. А навкруги — колекційні ліси Святогірського лісництва, в яких ще лишилося багато трупів. Але, як сказав місцевий чоловік на ім'я Олександр, трупів боятися не треба, це — мінерали. Боятися треба прихованих мін та розтяжок. Дехто називає ті місця «наша українська Швейцарія».
Фото: Марія Волкова
Зі сотень фото, відзнятих у прифронтових містечках, фотохудожниця обирає знімок зі старовинною будівлею, від якої лишилися самі стіни та залишки вигадливої архітектури. Повз руїни пробігає самотній собака, що додає кадру додаткового відчуття запустіння й самотності:
— Це фото, зроблене в Миколаєві. Це якийсь теж учбовий навчальний заклад, теж історична будівля з цими незвичайними аркоподібними вікнами. Свіже влучання. Я познайомилася з хлопцем. Кажу, яка у вас гарна собака. Він каже, це — Герда, її залишили хазяї, коли евакуювалися, і ми її взяли собі. Вони вже потоваришували. Поїхали, а чого не взяли собаку? Я колись читала правила, як забирати зі собою тварин, коли евакуюєшся. Перше правило — я без нього ніде не поїду! Так само було в Луганську, коли була російська навала і багато хто полишив собак гарних пород і котів. А потім ті коти вступили в контакт з дворовими котами. Колись я приїздила в селище Луганське, а там такі шикарні коти виходять! Напіваристократичні і напівхуліганські… Хтось загинув, звичайно, а хтось асимілювався. Але все можна побачити на власні очі, особливо десь в Херсоні, коли там вже стало небезпечно і багато хто виїхав, а багато тварин лишилося. І вони просто підходять до нас —собаки, коти, і так їх шкода! Я вважаю, що це одна з найстрашніших трагедій, коли розламані життя тварин. А вони ж нічого не розуміють, їм неможливо пояснити, що відбувається і де всі поділися. Дітям якось можна пояснити, а тваринам — ні. Всі кажуть — беріть собі! І хтось бере. Я зустріла сім'ю собак. Я принесла їм поїсти. Двоє дорослих та ще не дуже доросле щеня. А коли принесла наступного разу їм поїсти, їхня мама дала мені зрозуміти, щоб я йшла за нею. І вона мене привела до свого щеняти, щоб я його теж погодувала. Вона поводилася як людина. Так і обертається цей колообіг тварин в природі.
Фото: Марія Волкова
На запитання, що найбільше запам'яталося Марії за весь цей час поїздок в місця, пов'язані з війною, фотохудожниця на мить замислюється і без вагань відповідає:
— Мені запам'яталися міста, де рано наставав комендантський час, десь о дев'ятій вечора. Наприклад, в Харкові інколи комендантський, міг настати о сьомій. І там має бути цілковите світломаскування. Тоді там не горять ліхтарі на вулицях, людям радять зашторювати вікна. І там йдеш по вулицях і дивуєшся, які там великі зорі! Я вже давно не бачила так близько таких великих зірок. У Херсоні я йшла, дивилася на ці зорі і ледве не втрапила в яму, ледве не впала на дорозі, тому що було просто неможливо відірвати очі. Така темрява, що не розумієш, на якій ти планеті і що взагалі відбувається. Трохи схоже на доісторичні часи, тому що нечасто буває, щоби взагалі не було жодних ліхтарів на великому просторі. Наприклад, ми були наприкінці зими в Часовому Яру, і там було господарство, що забезпечує тих, хто залишився, водою. І там такі чоловіки веселі! Я кажу: а вам не страшно? «Та ні», — відповіли вони. «Як дуже стріляють, ми в підвали йдемо. А зазвичай і не йдемо». А ще я одного разу йшла Херсоном, і там теж були чоловіки похилого віку, робітники Міськзеленбуду. Вони стояли на величезній вантажівці і спилювали якісь гілки дерев. І один з них, на вигляд вже дід, каже — дівчино, ану, потримай! Я простягнула руки, думала, він мені щось на землю передасть. А він мені цукерок насипав. Це такі маленькі історії, коли я розумію, що це за люди. Я ж приїхала — і поїхала. Мене інколи питають, як вам не страшно? А я кажу, я там 2-3 дні і знову йду в Київ, де безпечно. А люди там живуть! І вони не збираються виїжджати. В них треба питати, чи їм не страшно. А їм не страшно. Вони такі всі з гумором. Молодці! Вони зробили вибір, що ніде не поїдуть, і вони там просто живуть, намагаються не дати обставинам зробити їх нещасними. Як сказала одна дівчина, «якщо настав такий час, то я не дозволю йому зіпсувати моє щастя. Буду щаслива попри обставини».
Марія Волкова, фото авторки
А чому всі фотографії чорно-білі? Це тому, що війна?
— Мабуть, це тому, що війна, але, чесно кажучи, це частина мого стилю, тому що в мене така камера, яка дуже вдало робить чорно-білі світлини. Є в мене частина фотографій, зроблених на плівку і вони кольорові. Але, коли я працюю з кольорами, фото виходять доволі радісні і навіть не зовсім зрозуміло спочатку, що це — війна. Бо дуже все красиво. Аж раптом помічаю, що там міст зруйнований, або вікна заклеєні, або ще щось, що тривожить... В мене є ще певні аналогії з кінофільмами, які нам показували в дитинстві про Другу Світову війну. Вони майже всі були чорно-білі і так зняті, щоби впливати не інформативно, а якось навіть метафорично…
Наступного дня після цього інтерв’ю Марія Волкова відбула у прифронтовий Харків, який щодня піддається російськими загарбниками бомбардуванню, ракетним та артилерійським обстрілам. На сторінках соцмереж фотохудожниця вже розмістила нові кадри, що фіксують чергові воєнні злочини проти цивільного населення й геноцид росіянами українців.
Олександр Савицький
Усі фото надала Марія Волкова