Три театри з України, Польщі і Німеччини одночасно зіграли єдиний спектакль. Цифровий перформанс з використанням технологій доповненої реальності пройшов 8 і 9 листопада. Ідея мистецького експерименту належить польському режисеру Кшиштофу Ґарбачевському. «Так звана людяність у божевіллі» — незбережена п'єса 1938 року Станіслава Віткєвича. Єдиним її елементом, що зберігся, є лише титульна сторінка, яка не дає і натяку на те, про що вона могла бути. Аби представити глядачам фантазію-реконструкцію цього твору, Кшиштоф Ґарбачевський звернувся до штучного інтелекту із запитаннями, де можна відшукати цю п'єсу, що відбувається з творами, які були недописані, і, чи можливо їх реконструювати? За відповідями він звернувся до штучного інтелекту, який став його співавтором. Також ідея проєкту полягає в об’єднанні різних просторів Івано-Франківського драмтеатру, Краківського театру імені Юліуша Словацького, а також CyberRauber (театру віртуальної реальності з Німеччини).
«Частина текстів, які звучать у виставі, це діалог режисера і драматургині зі штучним інтелектом, який попросили змоделювати персонажів і діалоги Віткєвича. Тож ця нова п'єса з'явилася за рахунок тих завдань, які митці ставили штучному інтелекту. Вона є доволі футуристичною і зустрічається з чистою формою, про яку багато розмірковував Віткаци, тобто, що у мистецтві є чистою формою. Вочевидь, штучний інтелект і є оцією чистою формою, що спілкується з людиною (Віткаци — ред.), яка дуже багато про це думала, але так і не побачила у дії. Людини вже немає, але її ідеї є. Тож цей віртуальний світ постає футуристичним місцем, де ідея може зустрітися з її автором. І віртуальний простір стає світом цих можливостей. Окрім технологічного боку, ця вистава є екзистенційно глибока і досліджує питання, де закінчуються межі реальності, які людині може дати штучний інтелект, адже мистецтво — це теж, в певному сенсі, віртуальна реальність. Театр так само моделює якісь ситуації. А що з цим буде, якщо в театрі з'являється ще додатковий вимір реальності? Це абсолютно експериментальна робота. І сам Кшиштоф Ґарбачевський на початку говорив про те, що він не знає, що вийде у підсумку, і не береться цього передбачити. Очікувалося, що буде відіграно лише два спектаклі, але, наскільки я знаю, зараз два театри думають про те, як цю виставу зробити репертуарною. Ми, зі свого боку, готові раз, чи два на місяць синхронізуватися з Театром Юліуша Словацького у Кракові і грати цю виставу на дві країни, а також виходити в цей третій простір віртуальної реальності і так далі. Я вважаю, що експеримент завершився результатом, який можна презентувати глядачам», — розповіла заступниця генерального директора Івано-Франківського драматичного театру з міжнародної співпраці Ірина Чужинова.
Цифрові технології у театрі не новинка. Зокрема, часи пандемії спонукали театр більше освоювати новий простір, і навіть створювалися трансконтинентальні вистави. Тож, ще одним завданням експерименту над спектаклем «Так звана людяність у божевіллі» — це осмислення того, як театр опановує нові технології, і якою внаслідок цього стає його роль.
«Театр освоює цифровий простір, але паралельно розмірковує, чи є він дружнім, чи ворожим, і як працювати у ньому далі? Нові технології відкривають нові можливості, чи дійсно претендують на якусь частину нас? Чи становить штучний інтелект загрозу для певних професій, чи він — кращий аналітик, кращий історик, кращий драматург, сценарист тощо? Де місце людини у новому світі, якщо тепер можна змоделювати ідеального актора? Цей аватар зі штучним інтелектом — по суті, його праобраз, який може все, йому не потрібні гроші, він не старіє і здатен вивчити тексти будь-якої складності за кілька секунд… І театр, як місце, де можуть відбуватися ці експерименти, важливий. Ми можемо шукати відповідь на ці питання», — додала Ірина Чужинова.
Важливою польсько-українською співпрацею у 2023 році стали «Дзяди» на сцені Івано-Франківського драмтеатру у постановці Маї Клєчевської. І це — перше прочитання цього твору Адама Міцкєвича в Україні. Попри повномасштабну війну режисерка сама звернулася до українського театру з пропозицією «Дзядів». У спектаклі Мая Клєчевська переплітає оригінальну історію Міцкєвич із війною в Україні і показує людину у різних проявах: у байдужості та жорстокості, у чистій любові та міцності духу у боротьбі за своє право на свободу та життя. Торік спектакль був запрошений на 16-й Міжнародний театральний фестиваль «Божественна комедія» (Międzynarodowy Festiwal Teatralny Boska Komedia — пол.) у Кракові. Наприкінці жовтня-початку листопада 2024 року колектив представив спектакль польським глядачам у Шекспірівському театрі у Ґданську, а згодом на Всеукраїнському демократичному форумі Via Carpatia 2024 у Києві.
«Майя Клєчевська була однією з тих митців, хто сказав, що її місце зараз там, де війна. І, вочевидь, "Дзяди" вона ставила, відповідаючи на внутрішнє питання, а де місце митця під час війни? Це абсолютно автентичний текст Міцкєвича, скомпільований режисеркою у такий спосіб, аби вистава вийшла відповіддю на це запитання. У спектаклі дещо видозмінена перспектива простору для акторів і для глядачів, які знаходяться на сцені. Друга дія відбувається у фойє, де розігрується Червона доріжка Каннського фестивалю. І антигерой вистави постає у візуальному образі російського режисера Кіріла Сєрєбрєнікова, а за текстом є одним із дійсних персонажів "Дзядів". Цей антигерой протистоїть Конраду, який перебуває у окопі. Це доволі різке політичне висловлювання, розраховане на європейську аудиторію. Тому вистава так часто багато за кордоном. Мая Клєчевська робила її для тих, кому потрібно пояснювати, що російська культура вбиває, що російські митці себе дуже комфортно почувають на ліберальному Заході, який не перепитує про їхню імперську ідентичність і так далі. Тож Мая Клєчевська допомагає нам у формуванні наших меседжів для європейської аудиторії», — пояснила Ірина Чужинова.
Міжнародна співпраця упродовж останніх кількох років є важливою ланкою для Івано-Франківського драматичного театру і систематично запрошує до співпраці режисерів із-за кордону. Попередній сезон театр закривав 12-ма прем'єрами запрошених режисерів із Молдови, Словенії, Литви та інших країн.
Запрошуємо послухати матеріал.
Христина Срібняк