У самому центрі Варшави, паралельно до вулиці Новий Сьвят і перпендикулярно до Фоксаль, пролягає затишна вуличка, що носить ім'я польського поета Константи Ільдефонса Ґалчинського. У будинку № 3 з 2010 року розташовується невеликий мистецький простір — Місце проєктів «Захенти» (Miejsce Projektów Zachęty — пол.). Назва простору відсилає до концепції «проєктної кімнати» — експериментальної галереї, де художники створюють спеціальні проєкти. Представлені тут виставки по-різному інтерпретують розташування та архітектурну форму цього місця, розвивають певні тематичні лінії або представляють роботи, що відображають індивідуальні світи авторів.
«Ми прагнемо показувати тут нові і цікаві проєкти. Більшою мірою ті, які були створені спеціально для цього місця. Зазвичай, це персональні виставки, хоча трапляються тематичні колективні. Наприклад, колись у нас була серія діалогів між двома художниками, які раніше співпрацювали одне з одним, або чиї роботи здаються схожими до певної міри, чи в чомусь перегукуються, об'єднуються в діалозі, щоб створити виставку. Щодо теми дизайну, то два роки тому влітку ми проводили виставку «Ігри та забавки», на якій демонстрували роботи молодих художників, що у повному сенсі цього слова іграшками. Хочемо показувати тут дуже різноманітні речі, в яких є елемент експерименту, новизни, і натхнення місцем. Влітку у нас діє мистецька тераса, адже вулиця Ґалчинського — це тихий закуток за спиною галасливого Нового Сьвяту, є тут затінок від дерев, тож ми можемо організовувати зустрічі, а іноді навіть концерти, з травня до початку жовтня. Тож запрошуємо нас відвідати, вхід є вільним. Понеділок — це єдиний день, коли галерея зачинена, але з вівторка по неділю з 12:00 до 20:00 ми запрошуємо всіх охочих. На виставці завжди є брошури, які можна взяти з собою і прочитати детальніше вдома. Ми також намагаємося організовувати зустрічі, присвячені темам виставок, які у конкретний момент відбуваються. Усю цю інформацію можна знайти на сайті Zachęta. Також ми проводимо майстер-класи для дітей і для дорослих. Окрім цього у просторі Місця проєктів Zachętи, ми організовуємо зустрічі для людей літнього віку», — розповіла кураторка Місця проєктів «Захенти» Маґда Кардаш.
Будівля, у якій розмістилася галерея, була зведена у 1950 році за проектом архітектора Зиґмунта Стенпінського, який, серед іншого, відповідав за післявоєнну реконструкцію Нового Сьвяту. Раніше приміщення слугувало крамницею, останнім часом — антикваріатом. Вулиця Ґальчинського була задумана як пішохідна і до сьогодні зберегла характер відокремленої околиці жвавого Нового Сьвяту.
«Це були будинки, з великими вікнами на перших поверхах, які мали б слугувати для елегантних крамничок. Початкова ідея полягала в тому, щоб тут була зелена зона, яка б спускалася вниз до Вісли. Пізніше поруч були побудовані багатоквартирні будинки, які, здається, трохи суперечать первісному задуму. Але це будівля, яка має стиль, він є трохи соцреалістичним. Тішуся простору і високим стелям. Галерея має високий підвал, який ми також пристосували для виставкових цілей. Для мене особисто приємною частиною цього простору є величезні вікна, які у свою чергу є викликом для митців, котрі роблять тут виставки, тому що це не гладкий, так званий білий куб, чи прямокутник, тут є різні нюанси: колони, а також вікна. У підвалі ми можемо показувати фільми, не закриваючи ці великі вікна першого поверху. В свою чергу це дозволяє нам зацікавити тих перехожих, які не знають, що тут є галерея. Вони можуть просто побачити ззовні виставку, зацікавитися нею і зайти. Тож ми намагаємося не затуляти вікна, які, на мій погляд, є цінністю цього простору», — додала Маґда Кардаш.
Розчинивши двері Місця проєктів«Захенти», ми потрапляємо до архіву — «Архіву уявлених предметів» Шимона Закшевського. Він займається написанням альтернативної історії польського дизайну. Його метою є пошук дизайнерів, які своїми реалізаціями намагалися відповісти на проблеми людей у Польщі у ХХ столітті.
«У рамках своєї докторської дисертації я створив інституцію під назвою "Архів уявних об'єктів". Його мета — дослідити історію польського дизайну, митців, які створювали речі для найбільш нужденних людей у ХХ столітті. Тут ми маємо три тематичні групи, які розповідають про дев'ятьох митців та їхні роботи, що відбувалися в конкретних контекстах. Тут весь тематичний ключ базується насамперед на трьох тенденціях, які здебільшого вивчають студенти-дизайнери. Перша з них — це натхнення народною культурою у дизайні на початку ХХ століття. Це коло митців, яке створило Польський павільйон у Парижі в 1925 році. Друга група, яка мене зацікавила, — це модернізм у Ґдині та творення міста також у міжвоєнний період. І остання тематична група — це історія житла та інтер'єрів у Новій Гуті в комуністичний період. Я відштовхувався від цих трьох напрямків. Мені було цікаво, які проєкти так і не з'явилися на світ. Тож, на противагу натхненням народної культури, я зацікавився людьми, які насправді жили в сільській місцевості, тобто жінками, які мали найскладнішу ситуацію в той час, адже вони не могли залишатися в селах, де народилися, бо там не було роботи, і вони мігрували до міст з метою заробітку і ставали здебільшого служницями або секс-працівницями. Друга тема, пов'язана з модернізмом, стосується того, що здебільшого не було видно в альбомах про модернізм, а саме житла людей, які будували справжнє місто, а саме ґдинські райони бідняків. Це дуже велика група людей, адже йдеться про третину тодішньої громади, і умови їхнього життя були дуже важкими, а рівень життя — дуже низьким. Тому і тут ми представляємо об'єкти, які могли б певною мірою полегшити їхнє життя. Остання тема, яка з'являється на виставці — це довкілля, адже Нова Гута була ідеєю комуністичної влади, щоб побудувати великий завод, комбінат, в околицях Кракова. Це була величезна справа, тому що було вирішено створити ціле місто, і тодішні дизайнери реалізували все міське планування, вони створили проєкти меблів для цих квартир, але не мали місця, або не були зацікавлені, або не знали про екологічні проблеми, які створював цей завод, тому що Краків був одним з найзабрудненіших місць у Польщі в той час, і залишається таким і сьогодні, саме через індустріалізацію цього району», — зауважив Шимон Закшевський.
Серед об’єктів виставки — прилад для вимірювання шуму Аліни Крефт.
«Подорожуючи містом більше вухом, ніж оком, ми можемо з насолодою вловити звук води, або повітря, що всмоктується в металеві труби, брязкіт мотоциклів, шурхання колій, підстрибування трамваїв на рейках…», — цитата «Мистецтво галасу» Луїджі Руссоло. Зачарований звуковою атмосферою сучасних міст, композитор і один з головних представників футуризму Луїджі Руссоло винайшов і сконструював інтонаруморі. Це були інтонатори галасу, тобто інструменти, за допомогою яких можна було відтворювати дванадцять категорій звуків.
Луїджі Руссоло, Уґо Піатті з Інтонаруморі? 1913 hsr
На польському ґрунті ідею Руссоло розвинула Аліна Крефт. В експозиції представлені вирізки про неї із польської преси 70-х. От тільки познайомитися докладніше з діяльністю цією авторки поза виставкою, не вдасться, адже її ніколи не існувало, а Шимон Закшевський її уявив, адже знаходимося в «Архіві уявлених предметів». Про те, що всі проєктанти, представлені на виставці, ніколи не існували, автор Шимон Закшевський попереджає у вітальному тексті до відвідувачів при вході на експозицію. Проте усі історичні події, на ґрунті яких повстали представлені предмети, є абсолютно правдивими.
«Отже йдеться про пошук в історії подій і місць з нагальними проблемами, на які не було реакцій. Я намагався придумати такі об'єкти, які мали б шанс на існування і могли допомогти у цій ситуації. Це концептуальні роботи, але вони виконують прагматичні функції. Тут є такі об'єкти, як дерев’яні ноші, інструменти для вимірювання віку дерев, проєкт дитячих майданчиків, але кожен з них, окрім очевидної конотації, має ще й друге дно, яке розповідає про дуже нюансовану контекстуальну історію з минулого. Проєктна діяльність полягає у тому, що є проблема, реагуючи на яку, створюється об'єкт. Оскільки я не мав заявки від когось, то мав вишукати ці проблеми самостійно, і займався цих упродовж 3-4 років своєї докторської дисертації, та уявляв, якими мають бути об'єкти, у який спосіб зробленими, і хто міг би реально взятися за їхню реалізацію на той час. Хто був би достатньо емпатичним чи зацікавленим у конкретних проблемах, щоб створити саме такі, а не інші об'єкти. Тож для повного контексту на виставці подаються також зображення та біографії дизайнерів, яких я також вигадав. Водночас чимало фотографій зі справжніх архівів. Деякі об’єкти я реконструював, а деякі вигадав з нуля. Так уява межує із реальністю. Робота над цим проектом була також таким груповим процесом творення, тому що мені допомагали багато дослідників, істориків чи науковців, які займалися цими історіями виключених груп, а також багато творців, таких як фотограф Моніка Орпі, дизайнерка костюмів Кася Льос чи продюсерка цих фотосесій Марія Дуткеєвич. Тож у нас тут досить велика група, яка допомагає мені створювати цей світ, тому що дуже важко одному було створювати сюжети на такому рівні», — додав Шимон Закшевський.
Експозиція виставки «Архів уявлених предметів»
Оскільки представлені на виставці предмети є вигаданими і сконструюваними для вирішення певних потреб Шимоном Закшевським, то ми, як відвідувачі, маємо справу із подвійним уявленням, адже більшість із представлених об'єктів розбурхують уяву і налаштовують на власні інтерпретації.
«Можу розповісти про один з найдивніших об'єктів, який є на цій виставці. Гадаю, що він не має еквівалента серед архетипів об'єктів, тому що був цілковито вигаданий. Це ніби якір, який не виглядає так, як корабельні якорі, які ми зазвичай знаємо. Цей якір міг би використовуватися для крадіжки вугілля. Отже, як він працював. Для цього ми мали б повернутися до Гдині до міжвоєнного періоду, до одного з бідняцьких районів Малий Кацк. Там мешкала найбідніша частина населення, яка, окрім фінансових та житлових проблем, буквально страждала від голоду в той час. У цьому районі утворилася банда, яка займалася пограбуванням потягів, що їхали на експорт вугілля. Це були відкриті вагони з вугіллям, невисокі, які їхали зі швидкістю близько 20 кілометрів на годину. Перша частина угрупування застрибувала на вагон, що рухався, і скидала купу вугілля. Треба також уявити, що вугілля 100 років тому було величезними грудками, а не такими маленькими камінчиками. А друга група його збирала у мішки. Це вугілля не використовувалося як паливо, а було валютою. Його обмінювали на продукти харчування. Охорона залізниці досить швидко дізналися про ці пограбування і почали контролювати ці поїзди, що закінчилося смертю деяких членів банди. І тут з'являється вигаданий мною персонаж Мєчислав Ґура, який робив кораблі на Ґдинській верфі імені Паризької комуни. Він був кораблебудівником і вирішив допомогти цим хлопцям і запропонував створити якір для крадіння вугілля. Це був такий металевий предмет, який за допомогою мотузки закидали на вагон з вугіллям і швидким рухом тягнули ці купи вугілля до землі. Звичайно, такого металевого якоря ніколи не існувало в історії, але мені було дуже цікаво, чи міг він бути зроблений в той час. На виставці ми побачимо сталевий об'єкт, зварений у 1930-х роках, що є досить пророчим, оскільки лише в 1920-х роках з'являється зварювання в Польщі, а також у світі, яке дуже динамічно розвивається. Насправді в Ґдині було досить багато реалізацій зварних конструкцій, тому цей об'єкт можна було зробити в той час. Але перед тим, як я його зробив, я повинен був прочитати історію зварювання, чи можна його зробити», — зауважив Шимон Закшевський.
Запрошуємо послухати інтерв’ю у прикріпленому аудіофайлі
Христина Срібняк