Фільм польських режисерів Мацєя Слєсіцького та Філіпа Гіллесланда «Люди» вже за кілька днів, 21 лютого 2025 року, з’явиться у польських кінотеатрах. Це ще одна нагода нагадати польському суспільству, що війна росії проти України не закінчилася, війна триває, і вже скоро виповняться три роки від повномасштабного вторгнення рф на територію України.
Цього стосувалася розмова з режисером Мацєєм Слєсіцьким у програмі «Kierunek kino» на хвилях Польського радіо 24. На запитання журналіста Анджея Солтисіка, коли він вирішив створити цей фільм, режисер Мацєй Слєсіцький відповів:
— Я вже зовсім не хотів робити ніяких фільмів. Але раптом, коли почав читати про те, що твориться там в Україні після нападу росіян, коли почав читати про звірство, про всі ці страшні речі, які росіяни почали там чинити, то подумав, що я — фільмар. А фільмарі повинні не лише розважати, але й іноді змусити до миті рефлексії. І такий момент рефлексії ми хотіли, разом із Філіпом Гіллесландом, моїм співрежисером, запропонувати гядачам — мить рефлексіїї, хвилювання, іноді драми і травми. Бо це фільм, який не кожен спроможний додивитися до кінця. Цей фільм цілком вибиває із зони комфорту. Якось одна журналістка сказала, що я не беру бранців. Що ж, росіяни також ні. У цьому фільмі є щось таке, що виснажить і втомить, коли його весь зосереджено переглянути. Я навіть знаю глядачів, які почали дивитися і мусили вийти й закінчували цей сеанс пізніше, бо це було для них надто багато. Ми хотіли створити такий фільм, з якого, власне, хочеться вийти, але не можна. Ми переглядали різні кінострічки, які сьогодні постають, і подумали, що найкращою рекомендацією є «Іди та дивись», фільм 80-х років.
Йдеться про радянський антивоєнний фільм, знятий 1985 року:
— Абсолютний шедевр, який у 80-ті роки також справляв велике враження на глядачів, тому що тут безкомпромісно показано страждання і насильство. І ми подумали, як можна сьогодні зробити фільм про цю війну, яка є жорстокою. Як можна зробити фільм про війну, вдаючи, що все гаразд, або в якийсь спосіб, беручи це в дужки, не враховуючи цього. Погляньте, нинішнє кіно дозволяє собі все; сьогодні можна пролити гектолітри крові, можна вбити на екрані 150 людей і так далі, аби це було в якихось дужках — щоб лише не відбувалося всерйоз. Сьогодні кіно наче бере життя в дужки. А ми, тому що нас це сильно заторкнуло, були так близько від цієї тематики і хотіли сказати правду. Цей фільм побачив Роман Полянський і сказав так: «Війна — це ... (і тут не сказав усього слова), і саме так треба її показувати». Це — правда. Якийсь журналіст написав, що цей фільм — нелюдський. А чи війна — людська?
На зауваження, що після перегляду фільму «Люди» глядач виходить з кінозалу сердитим, неспокійним, схвильованим, наче його вдарили обухом у голову; він розлючений на призвідників цієї війни — росіян (це ведучий Анджей Солтисік сказав на своєму прикладі), режисер Мацєй Слєсіцький відповів:
— Знаєш, що? Я не знаю — може, ти повинен подумати, може, задуматися, також над тим, що це фільм про мирне населення; адже фільм не про солдатів, а про мирних людей, які страждають не лише в Україні, а скрізь у світі, при нагоді кожної війни. Фільм саме про це. Також мене особливо здивувало, що, коли я писав сценарій, у мене вийшов феміністичний фільм. Бо це фільм про групу жінок, яка намагається врятувати себе і своїх близьких у кошмарі війни, де вбивають чоловіки і все найстрашніше зосереджується на цих невинних. Саме тому було таке художнє рішення, що частина фільму буде представлена з погляду немовляти, дівчинки, яка ще у візочку. Мені здалося, що нічого більш невинного ми не знайдемо, ніж людину, яка вже є на світі, але ще не говорить. Зате — бачить. І якщо після цього фільму має щось залишитися, то саме те, щоб опісля ти задумався, чи те, що бачила ця дитина, дозволить їй ще нормально жити. Чи після того, що ці люди в Україні пережили, вони зможуть після війни стати на ногах.
Картини війни, які можна було спостерігати в новинах, минули, а фільм підносить їх до рангу зображення, яке залишається в пам’яті — пояснює режисер:
— Мистецтво потребує якогось синтезу, тому, звісно, ми завжди синтезуємо певні повідомлення, які отримали. Цей фільм у 100 відсотках спирається на правдиві події. Отже, коли хтось мені говорить, що він надто страшний, — нехай телефонує Путіну. Це — фільм про війну. Тут зовсім не йдеться про тих чи інших, я не хотів би зводитися до цього — це, просто, про людей, які страждають на війні, і про поганих людей, які приносять їм страждання. Тут ще одна досить цікава річ — у цьому фільмі зовсім немає насильства. Ми не показуємо актів насильства, не показуємо того, що присутнє в кожному американському фільмі. У нас це відсутнє, все воно поза екраном і постає лише в уяві глядача. Тому, на мою думку, вплив цього фільму ще сильніший.
Надзвичайно важливим елементом фільму є звук, не лише, коли чуємо проїзд танка і вибухи, але й в інших сценах звукове оформлення викликає неспокій. Класичним у цьому фільмі є спосіб оповіді — кілька паралельних історій, частково пов’язаних, частково — ні, вони представлені з різних поглядів:
— Мені здавалося, коли я почав писати, бо коли починаю писати, насправді ніколи не задумуюся, яку структуру матиме ця історія. Я просто пишу — й так у мене вийшло. Мені спало на думку, що задля синтезування розповіді, щоб показати різні погляди та різних героїв, варто розповісти не лише про групу жінок, але й про групу різного віку. Вони по-різному зазнають страждань цієї війни. Зрештою, однією з героїнь є росіянка, яка шукає свого сина на фронті. Тому я не хотів би спрощень, що, ось росіяни — такі, хтось інший — такий. Повертаючись до звуку, це також зробив мій учень, Мацєй Камількєвич, тепер уже видатний звукорежисер. Я вважаю, що цей звук повинні десь помітити, адже він розповідає те, чого не екрані не видно. І для того існує звук. Саме так я навчаю своїх студентів, що звук — це приблизно половина фільму, важить стільки ж, що й зображення.
Режисер відповів теж на запитання, як виглядає робота над таким фільмом, коли частина акторів — з України, де триває війна, і саме там заплановано частину зйомок:
— Це було страшним із багатьох причин, які я тепер назву: по-перше, ці люди мають травму. Вже під час кастингу це проходило страшнувато, ми стягали акторів, власне, з цілого світу, вони були розпорошені в усьому світі, особливо діти, які вже частково були біженцями. Частина чоловіків не могли виїхати з України, щодо частини ми просили, щоб вони змогли приїхати до Польщі на мить. Усе це разом було травматичним пережиттям, особливо, наприклад, я пригадую кастинг з використанням телефону, коли актор сидів в автомобілі, коли ніде в Києві не було електроенергії, і намагався здобути роль. Він виконував свою роль, сидячи в автомобілі, бо лише там міг підключити телефон до акумулятора й мати хоча б трішки світла. І він здобув роль. Люди, які грали в цьому фільмі, коли закінчувалися зйомки, негайно перевіряли, що сталося, бо вони весь час отримують повідомлення, де була тривога і так далі. У когось під час зйомок загинув хтось із рідних.
Як зауважив режисер, додатковою відповідальністю була організація зйомок з участю дітей:
— Більшу проблему ми самі собі справили з дітьми, тому що, по-перше, серед них були незрячі діти. По-друге, в березні і лютому в Польщі погода була ненайкраща. По-третє, фільм страшенно травматичний. На щастя, ми підготувалися дуже добре, матері дітей постійно були з нами на знімальному майданчику, також доступним для дітей був психолог. І ми створили їм приємну родинну атмосферу й насправді дуже полюбили цих дітей. Вони — чудові. Все це разом склалося, принаймні для мене, на дуже сильне травматичне переживання і, щиро кажучи, я досі не оговтався. Тому що відчував величезну відповідальність за цих людей, які зі мною співпрацюють, але також за молодь зі школи, що з нами працює, за моїх випускників, які, власне, створили цей фільм, адже і оператор, і звукорежисер, і другий режисер, і монтажист — це мої випускники, я всіх їх колись навчав. А тепер ми разом робили фільм. Усе це було для мене страшенним тягарем. Але це вже за нами.
Йдеться про випускників Варшавської кіношколи, яку заснував Мацєй Слєсіцький. За словами режисера, фільм «Люди» саме виходить на екрани кінотеатрів:
— Звісно, ми не очікуємо, що це буде якийсь неймовірний хіт, адже цей фільм не так зроблений, і не для того, щоб на ньому посміятися чи перекусити попкорн. Але ми закінчуємо цю операцію, фільм вийде у кінотеатрах, а також його покажуть у цілому світі польські дипломатичні установи. Буде показ у Європейському парламенті. Отже, я думаю, його побачить багато людей у світі.
І це, можна сказати, головна ідея таких фільмів. Режисер Мацєй Слєсіцький додав, що українці, в якомусь сенсі, попросили, щоб такий фільм зняти:
— Вони точно так нам сказали. Сказали: «Добре, може, це фільм не для нас, може, було дещо по-іншому, але ви мусите це робити, бо ми не можемо. Знімайте такі фільми». І тому тепер, коли я читаю або чую якісь розповіді тут у Польщі, що це надто жорстоке, що, може, було не так — думаю, що ці люди виписують, коли зовсім не усвідомлюють: по-перше, це — правда, а по-друге — це фільм ніби зроблений на замовлення українців.
PR24/Н.Б.