Спектакль «Пітер Пен та Ванда» не є точним відтворенням класичного твору Джеймса Баррі про хлопчика, який відмовився дорослішати та живе на острові Небувандія. Вистава, яку можна буде побачити в Театрі Андерсена в Любліні, є спробою режисера Анджея Бартніковського порушити складні питання перед молодим глядачем. Актори на сцені ставитимуть риторичні запитання: як правильно дорослішати, чи старість — це завжди страх, та як сучасний світ впливає на молодь і її бачення реальності. Подробиці вистави розповідає режисер Анджей Бортніковський…
-Це історія, яка живе в мені вже дуже-дуже багато років, адже ще в дитинстві мене надзвичайно захопила ця постать. Коли я трохи подорослішав, то зрозумів, чому саме ця історія мене так приваблювала. Вона жила в мені, проростала. Я читав різні версії «Пітера Пена». Потім я прочитав і тексти, які не були перекладені польською, тобто драму, що фактично передувала повісті, а також своєрідну одноактну п’єсу, яку написав Джеймс Баррі. Коли я читав текст його п’єси, яку згодом він розвинув у повість, то дізнався, що через роки він додав до неї ще один акт під назвою «When Wendy Grew Up», тобто «Коли Венді подорослішала».
Це була історія про те, як Венді вже доросла, має своїх дітей, а Пітер дещо здивований цим і зрештою починає частіше забирати на острів її дітей, ніж її саму. У мені проростало зіткнення архетипу вічного хлопчика — постаті, яка, як відомо, ще в дитинстві пообіцяла собі ніколи не дорослішати й послідовно цього дотримується, із дорослістю, тобто з усім тим, чого Пітер Пен боїться: відповідальністю, обов’язками, нудною повсякденністю.
У певний момент я здійснив постановку «Пітера Пена» за книгою, зробив власну адаптацію — таку, назвімо її, класичну, зразкову версію — і відчув, що зіткнувся з чимось важливим для себе й отримав від цього певне задоволення. Але згодом ця історія все одно мене не полишала, і я мав відчуття, що мені ще є що сказати, що вона вже не вміщується в межах оригінального, класичного сюжету.
-Історія змінюється в той момент, коли герої потрапляють до іншого світу, який по-своєму відображає нашу сучасну реальність: консюмеризм, великі корпорації.
-Світ уяви також заражений тим, що нас оточує, - агресивною попкультурою, підсиленою корпоративністю, культом грошей, успіху, матеріалізму, швидких результатів і безліччю поверхневих речей. А в основі всього цього — стара добра людська жадібність. Ось про що йшлося. Початковий задум був таким: якою могла б бути історія зустрічі Пітера Пена з Венді, яка вже стала літньою жінкою. Тема старості останнім часом стала для мене дуже важливою.
Звідси й ідея, що на початку нашої вистави ми бачимо Венді, яка перебуває в будинку для літніх людей, доживає свої дні, і раптом з’являється Пітер - дуже далеке спогад із її дитинства, повна протилежність її теперішньому стану. І з’ясовується, що він потребує її, бо на острові теж відбувається щось недобре — туди також дісталося все те, що роз’їдає сучасний світ, і йому потрібен дорослий, який допоможе це виправити.
-Він потребує її, але й вона потребує його у своєму новому стані.
-Ми знайомимося з нею в апатичному стані, коли вона вже не має жодного сенсу життя, просто існує. І раптом, повертаючись у світ своєї уяви, відновлюючи зв’язок із тим, що в ній живе, творче, дитяче, вона внутрішньо молодшає, стає енергійною, рішучою. У ній прокидається войовниця — вона здатна боротися за те, що для неї важливе, в що вона вірить. Вона знову знаходить сенс життя.
-Чи є така інтерпретація способом достукатися до молодшого глядача й показати, що в кожному віці є цінність і що ми маємо співпрацювати?
-Я хотів би передусім відкрити для дітей тему старості, адже особисто для мене великою проблемою є те, що в сучасній культурі ця тема витісняється. Вона ніби відсутня: про неї не говорять і її не показують. Показують переважно те, що молоде, естетичне, бажано ще й еротизоване, а такі теми, як старість, смерть, відхід, повністю замітаються під килим. А це ж природна частина життя, тоді як сучасна культура вдає, що цього не існує. Із цим у мене вже багато років є велика проблема.
Мені здається, що потрібно починати з основ — просто поговорити з дітьми про старість і показати їм, що старість - це не щось страшне, що автоматично пов’язується зі смертю, а важлива частина життя. Потрібно, щоб ця тема з’явилася в їхній свідомості. Йдеться не про те, щоб одразу говорити їм, яка ця старість — добра чи погана, що вони мають про неї думати. Я взагалі не люблю дидактизму. У дитинстві я сам ненавидів, коли мені казали, що я маю думати, і сам не збираюся цього робити. Йдеться про те, щоб показати певне явище, щоб вони почали про це думати, говорити між собою, щоб це стало частиною їхнього сприйняття.
-Особливо зараз, коли багато даних свідчать про старіння суспільства, і це наш майбутній виклик, тож відповідальність певною мірою ляже на плечі цих дітей.
-Уже сьогодні, якщо говорити статистично, кожна третя людина, яку ми зустрічаємо на вулиці, - літня. І відсоток людей старшого віку лише зростатиме — така демографічна тенденція не тільки в нашій країні, а й в інших, і від цього не втекти. Тому я вважаю, що тему старості потрібно порушувати дедалі активніше. Як суспільство, як люди, ми просто маємо з нею зіткнутися.
-Театр — це також місце, де можна говорити про складні теми. У попередній виставі йшлося про міграцію, сьогодні — про старість. Чому важливо піднімати часто незручні теми?
-Хоча б для того, щоб замислитися, чому вони є некомфортними. Що складного в старості? Усі ми будемо старими, усіх нас це чекає - то чому це має бути табу? Важливо говорити про це й не залишати молодих людей наодинці з такими питаннями. Вони все одно з ними стикаються, бачать, вбирають у себе. Але коли ніхто серйозно не намагається з ними про це поговорити, вони залишаються безпорадними - не вміють це назвати і не знають, що з цим робити.
-Сценографія послідовно підсилює тему старості через взаємопроникнення світів: реального і казкового. Наприклад, шпаги, якими герої б’ються на дуелі, насправді є тростинами з будинку для літніх людей; крісло директора - це той самий візок, у якому Ванда сидить у першій сцені. Ці світи переплітаються: казковий світ і реальний.
Тож ми ніколи не маємо повної впевненості, що є лише уявою Ванди, а що — реальністю світу фантазії. І я не хочу давати однозначної відповіді, кожен глядач має інтерпретувати це сам. Оскільки ці світи взаємопроникають, будинок для літніх людей постійно присутній десь у нашій свідомості, і тема старості ніби зависає навіть над пригодами, над островом, який є квінтесенцією всього молодого й фантастичного.
Повну версію слухайте у доданому звуковому файлі:
09:02 USPR Spektakl Piotruś Pan i Wanda.mp3 «Пітер Пен та Ванда»: у Любліні презентують незвичну інтерпретацію класики
Інна Ясніцька