У Варшаві нагородили лауреатку Міжнародної літературної премії імені Збіґнєва Герберта 2026 року. Нею стала румунська поетка, есеїстка та громадська діячка Ана Бландіана. Польським читачам її ім’я відоме: десять років тому вона отримала Ґданську премію «Європейський поет свободи». Нинішня відзнака має інший вимір. Вона вписує Бландіану до кола авторів, чию творчість сприймають як моральний та інтелектуальний досвід епохи. Премію Герберта вручають за сукупність творчих досягнень письменникам, чиї твори перегукуються зі світом цінностей автора «Пана Коґіто»: відповідальністю за слово, увагою до історії, етичною чутливістю та переконанням, що література залишається частиною суспільного життя, а не лише приватною справою автора. Серед попередніх лауреатів — Вільям Стенлі Мервін, Чарльз Сімік, Ришард Криницький, Ларс Ґустафссон, Брейтен Брейтенбах, Юзеф Комуняка, Маріанна Кіяновська, Томас Венцлова та Енн Карсон.
Вибір Ани Бландіани видається водночас символічним і закономірним. Її життєпис багато в чому нагадує біографії найважливіших інтелектуалів Центрально-Східної Європи, які пережили диктатуру, цензуру та необхідність відстоювати право на власний голос. Схожість її досвіду з досвідом Збіґнєва Герберта визнає й сама поетка.
«Останнім часом щоразу, коли отримую якусь нагороду, почуваюся ніби в ситуації, яка повторюється. Я вже здобула чимало відзнак, зокрема й у Польщі, але ця нагорода є для мене абсолютно особливою, тому що це перша премія, яка носить ім’я поета, з яким я відчуваю глибоку духовну спорідненість. Хоч він належав до покоління старшого за мене, ми мали схожу долю, вели подібну боротьбу і зрештою здобули подібну перемогу: він залишився, а система, якій він протистояв, зникла. Саме тому нагорода, отримана у Східній Європі, для мене важливіша за іншу престижну відзнаку на Заході. Там я ніколи не маю відчуття, що люди справді тонко й глибоко розуміють те, через що ми пройшли», — сказала Ана Бландіана.
Народжена 1942 року під іменем Отілія Валерія Коман, Бландіана належить до покоління румунських неомодерністів, які в 1960-х роках намагалися повернути літературу до європейської традиції в умовах соціалістичного реалізму. Її батько, православний священик, був ув’язнений комуністичним режимом, а сама письменниця через своє походження та власні тексти неодноразово потрапляла під заборони. Її книги вилучали з обігу, публікації припинялися, а ім’я фактично зникало з офіційного літературного простору.
Директор Румунського інституту культури у Польщі Овідіу Дайбоґ-Мірон наголошує, що для його покоління Бландіана стала моральним компасом.
«Ми виросли з поезією Ани Бландіани, яка ще у 1980-х роках боролася проти комуністичного режиму. Вона має величезний вплив не лише на румунську поезію, а й на суспільство загалом. Щоразу, коли постають ситуації, які вимагають морального вибору, до голосу Ани Бландіани прислухаються, і він справді має вагу. Будь-яка нагорода має велике значення передусім для митця. Але варто сказати, що це також важливо для румунської літератури в Польщі загалом. Читачі та критики можуть більше зацікавитися її творчістю, а також іншими румунськими авторами. Для нас це можливість розширити коло людей, зацікавлених румунською літературою», — зазначив він.
Після падіння режиму Ніколае Чаушеску Ана Бландіана повернулася до активної громадської діяльності. Вона стала однією з ініціаторок створення Меморіалу жертв комунізму і спротиву в Сіґеті — одного з найважливіших музеїв пам’яті в регіоні.
Втім зводити її постать лише до антикомуністичної біографії було б спрощенням. Її поезія майже ніколи не була прямою політичною декларацією. Вона побудована на метафізичних запитаннях, сумнівах, роздумах про смерть, любов, пам’ять і природу. Критики не раз порівнювали Бландіану з американською поеткою Емілі Дікінсон, а в її текстах знаходили відлуння європейської метафізичної традиції. Під час церемонії вручення премії Герберта письменниця нагадала про особливу роль поезії в країнах Східної Європи, де саме вона нерідко ставала простором свободи.
«У колишній комуністичній в’язниці в Румунії створено музей пам’яті жертв режиму. В одній із п’ятдесяти зал меморіалу всі стіни й навіть стеля вкриті рядками віршів, написаних колишніми в’язнями. Щоб урятувати ці вірші, потрібні були три людини: одна складала текст, друга його запам’ятовувала, а третя передавала назовні за допомогою спеціального коду. Попри це, поезія збереглася. Вона допомагала вижити й самим людям. Вірші передавалися з камери до камери. Однією з форм тортур були постійні переведення в’язнів, щоб вони не могли відчути стабільності чи безпеки. Але навіть за таких умов люди підтримували зв’язок через поезію. Одним із найважливіших запитань між в’язнями було: "Який новий вірш приніс?". Після 1989 року в Румунії було видано багато збірок тюремної поезії — часто анонімної, адже автори не могли підписуватися власними іменами. Усе це свідчить про те, що в часи репресій саме поезія ставала джерелом сили. Я часто повторюю, що саме в поезії зберігалися останні молекули свободи», — сказала Бландіана.
Ця історія звучить як своєрідна відповідь на роздуми самого Збіґнєва Герберта, який ще у 1970-х роках зізнавався, що не вірить у здатність поезії врятувати світ, але вірить у її здатність навести в ньому бодай трохи ладу. Сьогодні, коли Європа знову переживає війну, а дискусії про свободу, пам’ять і відповідальність повернулися до центру суспільної уваги, голоси таких авторів набувають нового звучання.
Фонд Герберта також підтримав видання двомовної поетичної збірки Ани Бландіани «Zapada we mnie cisza» («Мене огортає тиша»). Книга вийшла у видавництві Pogranicze в перекладі Йоанни Корнась-Варвас та за редакцією поета, перекладача і літературознавця Якуба Корнґаузера.
Христина Срібняк