У програмі «Міжкультурні діалоги» переносимось на схід Польщі, на польсько-українське прикордоння, у село Радруж, що розташоване у Підкарпатському воєводстві, в географічному та етнографічному регіоні Розточчя, всього за кількасот метрів від кордону з Україною. До Другої світової війни це було велике село, де понад 2000 мешканців становили українці. Сьогодні тут проживає близько 200 осіб. Радруж має унікальну пам’ятку дерев’яної архітектури ХVI століття — церкву святої Параскеви. Сьогодні це — частина Музею кресів у Любачові, а колись — греко-католицький храм. Сьогодні тут зрідка відбуваються богослужіння, але церква є важливою культурною пам’яткою регіону, тут відбуваються камерні концерти, виставки, екскурсії.
У церковному комплексі у Радружі 11 липня відбувалося вшанування жертв Волинської трагедії за участі президента Польщі Кароля Навроцького. В українській мережі після урочистостей з’явилися фото, на яких було видно маскувальну сітку. У численнних дописах в соцмережах, а згодом і на сторінках ЗМІ було припущення, що ця сітка закривала українські надгробки. Це викликало великий резонанс, багато негативних коментарів. Однак виявилось, що маскувальної сітки на могилах не було. Нею була прикрита протипожежна система, оскільки її колір не вписувався у загальний ландшафт цього місця. Про це повідомив директор Музею кресів у Любачові, історик Пйотр Зубовський. Церковний комплекс у Радружі належить до цього музею.
Думаючи про те, що відбувалося у цьому селі, а також про масштаб того, про що писали у соцмережах, про численні негативні коментарі, я звернулася до музею і до його директора Пйотра Зубовського з проханням розповісти про Радруж, село, яке є спільною польсько-українською спадщиною і яке, попри дуже складну історію, сьогодні дає простір для спільної праці, де відбуваються важливі польсько-українські зустрічі, проєкти, де реставрують три кладовища, розташовані на території комплексу.
32:30 [i] 16 07 PIOTR ZUBOWSKI.mp3 Місце, що об’єднує. Про Радруж на польсько-українському прикордонні. Розповідає директор Музею кресів у Любачові, історик Пйотр Зубовський
— Насамперед хотів би вибачитися за те, що ми не можемо спілкуватися українською мовою. Мені набагато легше розповідати про Радруж польською мовою, адже українською я розмовляю не так вільно, і, безперечно, мої висловлювання не були б такими точними, як рідною мовою.
Село Радруж — це сьогодні населений пункт, розташований безпосередньо біля польсько-українського кордону. Воно простягається на відстані кількасот метрів від державного кордону. Цей кордон у Радружі, як мені здається, відчутний на території кожного обійстя, а також на території церковного комплексу. Відчувається, зокрема, через патрулі прикордонної служби, які часто проїжджають через Радруж. Наразі це село налічує трохи менше двохсот мешканців. І, безперечно, таким місцем, яке розташоване в цьому селі біля самого кордону на околицях гміни Горинець-Здруй Любачівського повіту Підкарпатського воєводства і яке притягує до Радружа, є церковний комплекс, що є місцевим відділенням Музею кресів у Любачові. Це місце, яким ми опікуємося і яке є частиною музею з 2010 року. Це місце надзвичайно важливе для нас завдяки своїй архітектурній, художній та культурній цінності, що підкреслено його включенням до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у 2013 році, серійним записом щодо церков у польському та українському регіонах Карпат, а також другим записом, зробленим кілька років потому, вже окремо щодо церковного комплексу в Радружі, який президент Республіки Польща Анджей Дуда вніс до списку історичних пам’яток.
Церковний комплекс у Радружі
Церква Святої Параскеви в Радружі — це, найімовірніше, найстаріша дерев’яна церква в Польщі. Згідно з дендрохронологічними дослідженнями, які проводили біля неї, підтверджено, що вона була збудована на початку 80-х років XVI століття. Це взагалі одна з найстаріших церков на польсько-українському прикордонні. Тут варто звернути увагу на ще давнішу церкву в Потеличі, що розташована за кільканадцять кілометрів далі, але вже по той бік польсько-українського кордону, на території України, і датується початком XVI століття. Тому ці церкви дуже схожі між собою в архітектурному плані.
Варто зазначити, що церковний комплекс у Радружі — це не лише церква, з якою ми зазвичай асоціюємо це місце, а й усе її оточення. А також сакральне начиння, що знаходиться в церкві. Якщо говорити про околиці, варто згадати дзвіницю, будівлю колишнього моргу, прицерковний цвинтар, стіну, що огороджує територію прицерковного цвинтаря, а також два колишні парафіяльні цвинтарі, на яких поховані мешканці Радружа.
Жителі Радружа, які, можна сказати, метафорично, а з іншого боку — буквально, спочили поруч зі своїм храмом з часів існування церкви. Тут мається на увазі прицерковне кладовище: найстаріші могили датуються 80-ми роками XVII століття, але людей ховали там на вічний спочинок на цих парафіяльних кладовищах аж до кінця Другої світової війни, коли українських мешканців цього села було примусово виселено з Радружа.
Їх виселяли переважно до радянської України, а частину з них у межах операції «Вісла» переселили на західні та північні території післявоєнної Польщі. Можна сказати, що Друга світова війна стала кінцем надзвичайно динамічного, надзвичайно активного села, розташованого аж ніяк не на периферії, а в центрі колишнього Львівського воєводства. Це було село, населення якого налічувало понад 2000 мешканців.
У нас є дані за 1938 рік, які, на мою думку, дають більш точну інформацію про конфесійну приналежність мешканців Радружа, ніж дані про національність, адже, як би там не було, національна ідентичність, особливо на сільських територіях колишньої Східної Галичини, була процесом. Мешканці по-різному ідентифікували себе, але з огляду на релігійні питання, ми можемо сказати, що у 1938 році налічувалося 2107 вірян греко-католицького обряду, 125 римо-католиків і, що цікаво, у Радружі також проживали євреї. Їх було 60 осіб, і давайте порівняємо ці дані з тим, що маємо зараз.
До Другої світової війни тут проживало близько 2500 мешканців, а зараз — трохи менше 200 осіб. Саме село наприкінці Другої світової війни було розділене кордоном, і історія Другої світової війни дуже сильно відчувається в Радружі. Вона також відчутна у діяльності Музею кресів у Любачові.
А як щодо кладовищ: одне з них, так би мовити, розташоване за церквою, інше — на території, в межах цієї стіни, і також третє — перед церквою. Будь ласка, розкажіть також про реставраційні роботи, які там проводять. Яка там зараз ситуація?
— Так, давайте уявимо собі цей простір Радружа та простір музею як простір, позначений надгробками, витесаними каменярами з центру в Брусні Старому — надзвичайно цікавому селі, історія якого, на жаль, закінчилася з завершенням Другої світової війни, а також примусовим виселенням цього села, мешканці якого були переважно українцями. Так само було і з каменярами.
На кладовищах у Радружі, загалом на трьох кладовищах, реставраційні роботи, що проводить Музей кресів у Любачові, тривають з 2015 року. У першу чергу роботами були охоплені надгробки, які знаходилися і знаходяться безпосередньо біля церкви, зокрема надгробна плита Катерини Дубнєвич, яка померла у 1682 році. А вже через рік розпочали реставраційні роботи на колишніх парафіяльних кладовищах, що розташовані за муром, який оточує прицерковне кладовище та саму церкву святої Параскеви.
Один із цвинтарів на території церковного комплексу у Радружі
До 2025 року включно на цих кладовищах реставраційними роботами було охоплено 290 надгробків, а цього року нас чекає початок реставраційних робіт, початок чергового реставраційного сезону. Тут ми щиро дякуємо за щорічну підтримку Міністерства культури та національної спадщини, від якого ми отримуємо фінансування на проведення реставраційних робіт, і цього року ще 43 надгробки будуть піддані реставрації. Отже, ми вже маємо 290 надгробків, які пройшли реставрацію, ще 43 надгробки будуть відреставровані цього року, а загалом на кладовищах у Радружі, за нашими оцінками, налічується близько 500 надгробків.
Ми даємо приблизні оцінки, оскільки не знаємо їхньої повної кількості через те, що консерваційні роботи розпочинаються лише після отримання фінансування та необхідних дозволів від служб охорони пам’яток; лише тоді й проводять земляні роботи біля об’єктів. Ми викопуємо кам’яні елементи надгробків, які потім очищають, консервують, склеюють, встановлюють у вертикальне положення, і ці роботи, пов’язані з інвентаризацією кладовищ, можна сказати, тривають безперервно. Попереду у нас ще чимало роботи, пов’язаної саме з інвентаризацією, адже ми хотіли б скласти перелік усіх колишніх мешканців радрузької парафії святої Параскеви, щоб знати, хто похований на кладовищах, і чиї надгробки наразі, так би мовити, є частиною Музею кресів у Любачові та частиною місії, яку ми реалізуємо.
Один із цвинтарів на території церковного комплексу у Радружі
Ця місія спрямована як до сучасних мешканців Радружа, Підкарпатського регіону Польщі та польсько-українського прикордоння, так і на збереження пам’яті про колишніх мешканців. Також варто пам’ятати, що реставрація надгробної скульптури, як і реставрація загалом, є безперервним процесом. Те, що ми проводили реставраційні роботи на певних об’єктах у 2015 та 2016 роках, не означає, що ці роботи є завершеними і що до цих об’єктів ми більше ніколи не повернемося. Церковний комплекс у Радружі — це лісиста територія. Наш музей також здійснює роботи з догляду за історичним деревостаном, адже ми прагнемо зберегти унікальний, винятковий ландшафт цього місця.
Трапляється, що після сильних вітрів та буревіїв падають гілки, пошкоджують надгробки, і тоді такі оперативні консерваційні роботи також доводиться проводити на цих об’єктах. Варто також додати, що слід звернути увагу на повсякденну роботу, пов’язану з прибиранням на кладовищах. Косіння трави, прибирання сміття — тобто всі ті заходи, які ми здійснюємо на кладовищах, що сьогодні існують як комунальні. Подібна ситуація й з історичними кладовищами, які вже не діють, але вони також потребують постійного, поточного догляду, і ми здійснюємо ці роботи протягом усього календарного року.
Ще на цій території є будівля, виставковий простір разом із невеличкою крамницею, що також належить Музею у Любачові, і саме там, зокрема в цій будівлі, а також у церкві св. Параскеви, відбуваються різноманітні заходи, виставки, літературні зустрічі, зустрічі на тему прикордоння чи концерти. Розкажіть трохи про ці останні події, особливо в контексті цієї польсько-української співпраці. Що вдалося зробити? Над чим Ви працюєте зараз?
— З одного боку, чуючи церковний комплекс у Радружі, ми думаємо про життя парафії, про сакральний простір, про літургії. Але, можна сказати, що це вже позаду. Із закінченням Другої світової війни його історія завершилася, але завдяки тому, що церковний комплекс є частиною музейного комплексу, а саме Музею кресів у Любачові, цей простір живе, його відвідують туристи та наші гості — щонайменше кільканадцять тисяч осіб на рік. Тож, особливо в туристичний сезон, ми приймаємо як індивідуальних відвідувачів, так і численні екскурсійні групи, і те, що ми робимо насамперед у Радружі, — це намагаємося розповідати про це місце як про свідчення могутності колишньої Речі Посполитої, адже це, зрештою, споруда XVI століття, коли Річ Посполита мала найбільшу територію, але ми намагаємося підкреслити, що це багатонаціональна, багатокультурна спадщина, і, дивлячись з сучасної перспективи, це спадщина як поляків, так і українців, це спадщина прикордоння, наша спільна спадщина, можна сказати, в певній мірі спадщина, що виходить за межі кордонів.
Саме так ми хочемо їх інтерпретувати, саме так ми хочемо розповідати про них нашим гостям. І ось, з одного боку, це поточний догляд, господарські роботи, реставраційні роботи, роботи з утримання, які дуже сильно залучають як нас, так і всіх тих фахівців, яких ми запрошуємо до співпраці, а з іншого боку — широка культурна програма, яку ми організовуємо, окрім екскурсій по церковному комплексу в Радружі. Гадаю, можна з упевненістю сказати, що церковний комплекс у Радружі є одним із найважливіших культурних центрів усього регіону, усього Любачівського повіту.
Для нас дуже важливо, що до Радружа приїжджають не лише місцеві жителі, не лише мешканці Любачова та Гориньця; іноді до нас заходять і самі жителі Радружа, але дуже часто ми зустрічаємо гостей із великих міст, які приїжджають із Ряшева, Любліна, Замості та Томашова-Люблінського. Тому видно, що ця програма, яку ми готуємо, є для них цікавою, і те, як ми розповідаємо про Радруж, привертає увагу цих людей. Це для нас дуже важливо, адже спільнота навколо Радружа зростає, і завдяки цьому нам вдається залучити багатьох партнерів до співпраці.
У контексті польсько-української співпраці варто розповісти про те, чим ми займаємося в Радружі, зокрема про кілька наших заходів. Тут насамперед я хотів би звернути увагу на співпрацю з Музеєм народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького у Львові.
Співпраця з Шевченківським гаєм, яку ми дуже цінуємо, зародилася в період повномасштабної війни в Україні. І минулого року нам вдалося спільно організувати виставку «Яворів: народні барви Розточчя». Ця виставка демонструвала саме спадщину Яворова, сьогодні — містечка, розташованого на території України, але ми розглядали цей Яворів також і з точки зору яворівського фольклору, прекрасних народних костюмів із колекції Львівського етнографічного музею, а також весільних скринь із нашої колекції чи того, чим Яворів колись славився, а саме яворівськими іграшками. Ми показували як історичні експонати з колекцій музеїв у Кракові та Перемишлі, так і сучасні іграшки, які створюють Оксана Когут та Остап Сойка.
Ця співпраця зі Львівським етнографічним музеєм розпочалася роком раніше, адже ми мали нагоду представити там нашу виставку — виставку фотографій з архіву Болеслава Фаріона, на яких зображено територію сучасного Любачівського повіту у 50-х, 60-х та 70-х роках XX століття. Фотографії, які, як зазначали наші українські колеги, показують простір маленького містечка та села у повоєнний період, але цей простір, можна сказати, має своє коріння та початки значно раніше, адже зміни в селі відбувалися не так радикально, і ті, хто переглядав ці фотографії, могли впізнати знайомі образи зі свого дитинства як з польського, так і з українського боку післявоєнного кордону. А також ця співпраця, яка реалізувалася завдяки підтримці Центру Мєрошевського, привела до співпраці з Українським католицьким університетом у Львові, до співпраці з Іконографічною школою «Радруж», що діє при університеті, та до співпраці з пані Соломією Тимо, яка керує цією школою.
І ми мали приємність приймати у себе іконописиць, а також іконописців, адже кільком чоловікам теж вдалося приїхати до Радружа. Ми мали нагоду організувати виставку, на якій презентували сучасні ікони, що продовжують традиції ікон, створених у Радружі. І тут можна було б розпочати ще одну розповідь про ікони з Радружа, про сакральне оздоблення церкви святої Параскеви.
І це також дуже цікаво, адже це сакральне начиння сьогодні знаходиться в Радружі. Воно повернулося до церкви через 50 років, оскільки в 60-х роках XX століття через відсутність на місці доглядача його було передано на зберігання до Воєводського сховища рухомих пам’яток у Ланцуті. Після 2010 року, коли Музей включив Радруж до складу своєї мережі, це церковне начиння повернули.
Завдяки нашим зусиллям його реставрували і сьогодні експонують у Радружі. Але варто зауважити, що найстаріші ікони з Радружа, на які посилається Радруська іконописна школа у Львові, знаходяться у фондах Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. Це найдавніші ікони, найстаріша з яких датується кінцем XIV століття. 23 експонати, які в міжвоєнний період були продані парафіяльним священиком до Львівського музею, що тоді створювався. Тож можна сказати, що Радруж у цьому контексті також є спадщиною прикордонного регіону.
Повернімося до культурної діяльності та численних концертів, які відбуваються у церкві святої Параскеви в Радружі. Вже незабаром, 18 липня, ми відкриваємо черговий фестиваль спадщини Кресів і прийматимемо гурт давньої музики Jerycho.
Але варто звернути увагу на один із концертів артисток, які приїхали до нас зі Львова. Концерт гурту «Курбаси» з репертуаром пісень українського Лісу, який пролунав саме в Радружі в контексті виставки тих ікон, які ми презентували з іконописної школи Радружа, та тієї співпраці, яку ми налагодили з Львівським скансеном завдяки підтримці, зокрема, Центру Мєрошевського, який веде дуже активну діяльність на території Східної Європи, зокрема на території України. І, звичайно, не приховую, що ми маємо подальші плани щодо співпраці з нашими партнерами з України, оскільки ми розглядаємо Радруж як нашу спільну спадщину, зважаючи, звісно, на всю складність цього місця, зважаючи на дуже болісну історію, пов’язану з Другою світовою війною, яка принесла жертви як з польського, так і з українського боку.
Як музей ми виходимо з того, що тим більше маємо прагнути працювати над місією музею та її реалізацією на території церковного комплексу в Радружі, а також плекати пам’ять про жертви, звичайно ж, усвідомлюючи, хто був винуватцем загибелі всіх тих людей у Радружі. У цьому контексті варто також згадати про дослідницькі плани нашого музею. Музей кресів у Любачові — це невелика установа, враховуючи два віддалені філіали.
Варто зазначити, що це не лише церковний комплекс у Радружі, а й інша церква, вже, на жаль, без вірян, яких примусово виселили з Нового Брусна. Саме церковний комплекс у Новому Брусні з місцевою церквою святої Параскеви також утворює другий заміський філіал. Там знаходиться церква, в якій ми провели реставраційні роботи. Там є ще два кладовища, на яких проводять реставраційні роботи. І там також ми плануємо повернути облаштування та відкрити це місце для відвідувачів. Отже, таких планів і заходів чимало, але, повертаючись до Радружа, я згадав про дослідницькі плани.
Сподіваюся, що найближчим часом з огляду на наші матеріальні, часові та фінансові можливості, ми зможемо підготувати монографію про саме село, в якій буде висвітлено не лише історію церковного комплексу в Радружі. Це, безперечно, стане нашим пріоритетом, адже ми вважаємо, що об’єкт такого рівня повинен мати окрему монографію, детально описану історію, а також сакральні предмети та архітектурний вигляд, ретельно описані фахівцями. Також важливо показати, як цей об’єкт змінювався протягом століть, але ми хотіли б, щоб ця монографія була присвячена всьому селу, як я вже згадував, розділеному кордоном, та історії його мешканців.
І ми сподіваємося, що цю наукову монографію вдасться реалізувати в межах польсько-українського партнерства, адже з огляду на те, що Радруж є спадщиною прикордонного регіону, я вважаю, що було б надзвичайно цінно підготувати таку монографію саме в межах партнерства, щоб завдяки цьому ми могли ще краще розповідати про це місце, яке є частиною нашої установи, і ще краще його розуміти.
Наостанок я б хотіла саме торкнутися тих останніх подій, що відбулися 11 липня за участю президента Польщі Кароля Навровського. В українських соціальних мережах та медіа писали про те, що начебно деякі українські могили були накриті маскувальною сіткою, і це викликало величезний резонанс. Але відомо, що могили не були закритими. Розкажіть, як це все виглядало і що було прикрито сіткою?
— Перш за все, я хотів би сказати, що дуже боляче читати такі коментарі в соціальних мережах, зважаючи на той величезний обсяг роботи, який виконується щодня, щороку на території Церковного комплексу в Радружі, і я міг би говорити набагато довше та набагато детальніше про ті заходи, які реалізує музей. Варто додати, що ці заходи здійснюються за підтримки місцевих органів влади, яким музей підпорядкований, самоврядування Любачівського повіту та самоврядування Підкарпатського воєводства. Щороку музей залучає кошти, а отже, і розуміння необхідності проведення реставраційних та інвестиційних робіт на території цього об’єкта, чи то від Міністерства культури та національної спадщини, чи то з коштів Підкарпатського обласного консерватора пам’яток.
За нашими оцінками — повних даних у нас немає, але, на мою думку, можна сміливо говорити про суму щонайменше 10 мільйонів злотих з 2010 року, коли ми почали працювати в Радружі. Ця сума була виділена на реалізацію чергових проєктів з консервації, інвестицій та догляду на території церковного комплексу в Радружі. І ми не говоримо про витрати на поточну роботу, обслуговування туристичного руху, прибирання та інші витрати, пов’язані з цим місцем, тож вони, безперечно, набагато більші. І варто задати запитання: навіщо комусь з огляду на всі ті зусилля, які ми докладаємо у повсякденній роботі, навіщо комусь взагалі брати на себе клопіт, щоб закривати будь-які об’єкти на території церковного комплексу в Радружі.
Як можна приховати 500 надгробків, що знаходяться на кладовищах Радружа, так, щоб їх не було видно в кадрах фотоапаратів та відеокамер? Мені це незрозуміло: як взагалі можна думати про щось подібне. Хотів би підкреслити, що з боку Канцелярії Президента Республіки Польща, яка була організатором відзначення Дня пам’яті про поляків, жертв геноциду, ми побачили величезну чуйність саме до місця, в якому ми перебуваємо, до дбайливого ставлення до того, щоб не пошкодити, не закрити місця поховань та надгробків. Навпаки, тут докладено величезних зусиль, щоб сам візит не заважав повсякденному функціонуванню цього місця. Це, з одного боку, але саме для того, щоб не переставляти жодних об’єктів, не закривати їх, бо це було абсолютно непотрібно.
Звичайно, ніхто не мав на меті чогось подібного. Те, що коментували в соціальних мережах, а саме маскувальна сітка, яка з’явилася, приховувала елементи протипожежної системи, що розташована в Радружі. Ці елементи протипожежної системи були приховані просто для того, щоб вони не потрапляли в кадр, оскільки вони відрізняються за кольором.
Протипожежна система на території кладовища у Радружі, що була прикрита маскувальною сіткою під час урочистостей 11 липня 2026 року
Це сучасні елементи інфраструктури, які не гармоніюють із історичним ландшафтом церковного комплексу в Радружі — таким природним ландшафтом, наповненим кам’яними надгробними скульптурами. Це було зроблено виключно з технічних міркувань і жодним чином не мало на меті спотворити реальність чи викривити ландшафт місця, де відбувся цей візит та всі урочистості. Варто також з огляду на ці фотографії, які ми бачимо, надгробків, що перебувають на стадії консервації, розглядати Радруж в контексті всього простору.
Звичайно, можна зробити фотографії, на яких зображені виключно надгробки, що ще не пройшли реставрацію, але достатньо зробити кілька кроків убік, щоб побачити результати реставраційних робіт, щоб побачити ті 200 надгробків, реставрація яких уже завершена. Я вважаю, що такий фрагмент реальності, який подають у ЗМІ з метою показати, ніби пам’ять про колишніх мешканців села була якимось чином осквернена через те, що ці надгробки перебувають саме в такому, а не в іншому стані, є просто вигадкою та спотворенням дійсності, адже ці роботи, як я вже згадував раніше, виконуються на постійній основі, і в кінцевому підсумку ми сподіваємося, що протягом найближчих кількох років вони охоплять усі об’єкти, що знаходяться на кладовищах.
Можливо, у цьому контексті я також хотів би підкреслити, що своєю діяльністю ми прагнемо показати й нашим українським партнерам та сусідам, як можна дбати про багатокультурну спадщину, багатонаціональну спадщину колишньої Речі Посполитої. І ми хотіли б, щоб по той бік кордону, на території України, — звичайно, ми повністю розуміємо, що наразі це дуже ускладнено через війну та інші заходи, які зараз є пріоритетними, — але нам було б важливо, щоб по той бік кордону також з такою ж турботою чи хоча б із подібним підходом ставилися до тих місць, які визначаються як польські пам’ятки, як польська культурна спадщина, адже це наша спільна спадщина, що виходить за межі кордонів, спадщина, яка колись об’єднувала нас, і, можливо, це наївно в контексті того, що ми читаємо, що чуємо, але я твердо вірю в те, що це спадщина, яка й надалі може об’єднувати поляків та українців і може бути спадщиною, що виходить за межі кордонів, яка демонструє наші історичні зв’язки, наші історичні стосунки, наше історичне сусідство. І просто варто дбати про цю спадщину, не завжди дивлячись на неї виключно з сьогоднішньої перспективи та не сприймаючи її як чужу.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль