17 грудня у Варшаві презентували фотовиставку «PLUS 1». Місце і час вибрано не випадково — саме 17 грудня в Польському театрі імені Арнольда Шифмана у Варшаві відбулося перформативне читання п’єси Наталії Ворожбит та Анастасії Косодій «Крим. П’ята ранку».
Гість Української служби Польського радіо — автор мультимедійного проєкту «PLUS 1» Мар’ян Присяжнюк.
Назва
У цій назві «PLUS 1», як нам здається, є певна іронія. Якщо почитаємо або послухаємо українські новини, то можемо почути: «Сьогодні на фронті загинув український військовий...», тобто «плюс один», «якийсь військовий», чи «плюс три військові» або «плюс десять» чи «кілька десятків», як це було на початках війни. Для багатьох ці смерті — тільки плюс якась цифра з війни, натомість для сімей — це втрата цілого світу або навіть всесвіту. «Плюс один» для них це не є статистична цифра з новин, а втрата близької людини. Через цю іронію ми намагаємося зайти до глядача — подивіться, для багатьох це історія про плюс одну людину, але за цією цифрою стоїть людське життя, людська доля.
Історія Романа Набєгова, колишнього міліціонера, слідчого райвідділу, котрий писав вірші і котрий загинув під Іловайськом. Фрагмент розповіді про нього: "Отже, Роман Набєгов, херсонець, міліціонер, усіма можливими способами домагається відправки в АТО і йде воювати за Україну. Потрапляє до міліцейського батальйону «Миротворець»"
Ідея
Я почав робити проєкт у 2016 році, а перед цим я два роки волонтерив для ЗСУ, возив допомогу з Польщі та інших країн ЄС — бронежилети, «целокси», медикаменти, каски, ми теж вивозили поранених на лікування. За ці два роки в мене накопичився певний досвід, але теж зібралося дуже багато емоцій. У мене були такі відчуття, що є країна, яка воює і хоче зміни, і є країна, яка, як я для себе її назвав, «розважається і їсть морозиво», і для цієї частини країни немає великого значення те, в якій державі ці люди будуть жити. Станом на 2016 рік вже було дуже багато загиблих з нашого боку — і військових, і медиків, і цивільних, і волонтерів. Мені хотілося, по-перше, якось розбудити ту другу половину суспільства, а по-друге — я зрозумів, що по цілій країні насіяно дуже багато сімей, які когось втратили на війні, це чиїсь чоловіки, батьки, дружини, діти. І мені хотілося щось зробити для цих сімей, щоби хоча би трішки втамувати їхній біль, адже розділений біль є трішки меншим, ніж коли ми залишаємося з ним наодинці. Багато людей, котрі втратили своїх близьких на війні, часто ставлять запитання: «чому це саме моя дитина?», «чому це горе сталося в моїй сім’ї,», «і для чого це все?», якщо державні інституції не працюють, корупція як була, так і лишилася, а частина політиків та суспільства заграють з Росією. Ці люди залишилися зі своїм болем і мені хотілося щось для них зробити. Я запросив до співпраці фотографа з української діаспори у Франції Юрія Білака, котрий вже робив кілька проєктів в Україні з цієї тематики. Ми з ним кожної зими, кожного лютого, три роки поспіль — через те, що Юрій живе у Франції, то ми могли раз у рік зустрітися — об’їхали всю країну і зробили серію 22 фотографій.
Історія Романа Фурика з Коломиї. Фрагмент розповіді його дружини: "Пішов добровольцем у батальйон Національної гвардії України імені генерала Сергія Кульчицького. З Коломиї в цьому військовому з’єднанні було п’ятеро добровольців. Четверо, слава Богу, живі. Один Роман загинув. В АТО він тричі служив. Не підполковником – рядовим солдатом"
Формат
Я дуже довго думав, як розповісти історії військових, котрі вже загинули, без військових, без їх фотографій. Ми дозволили їхнім рідним та близьким розповісти ці історії. Багато в кого з нас вдома є якісь сімейні реліквії, речі, які належали, як у мене вдома кажуть, нашій фамілії. Тепер у багатьох сім’ях з’явилися такі родинні реліквії. Тож ми попросили сім’ї загиблих військових обрати для фотографії якусь одну річ, одну реліквію. Це був дуже складний процес і для мене, і для нашої команди, і для самих сімей — адже речей багато і як тут обрати щось одне? Вийшло дуже емоційно, тому що люди шукати різні речі, наприклад, дитячі листівки; у Мукачеві, зокрема, жінка взяла листівку, яку вона подарувала своєму чоловікові на день народження. Після того, як ми зібрали ці фотографії, ми запросили до співпраці українських інтелектуалів, письменників, журналістів і ознайомили кожного митця з однією історією. Так з’явилися короткі есе, які написали запрошені нами митці про історію кожного героя і кожної сім’ї. Нам вдалося запросити до цього проєкту, зокрема, Ярослава Грицака, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Олександра Михедата та інших. Згодом ми переклали ці тексти англійською та польською мовами.
Історія Андрія Назаренка, фрагмент: "Розвідники виявилися ні разу не оригінальними, в батальйоні за ним спочатку закріпилося прізвисько Малиш. Таким чи подібним було його прізвисько і в Одеській морській академії, і на всіх подальших пароплавах, на яких довелося працювати механіком – не Манюня, так Малюк чи теж саме грецькою, англійською чи філіппінською"
Історії
Я не шукав нікого спеціально, тому що я вважаю, що не маю права з когось «ліпити героя», це ані моє завдання, ні цього проєкту. Я хотів розповідати історії, а глядач хай сам розставляє акценти. Ми просто шукали у всіх регіонах України, до кого можна приїхати, хтось казав, що йому надто складно про це говорити, хтось, навпаки, до нас звертався і казав — «Якщо можете розказати про мого чоловіка, мою дружину, зробіть це, будь ласка». І ми збиралися і їхали.
Історія Василя Сліпака, фрагмент: "Куля знайшла його далеко від Парижа, у пісках Дебальцевого. З точки зору щоденності, смерть випадкова і безглузда. З перспективи історії, саме така смерть має найбільший сенс"
Один з героїв проєкту — Василь Сліпак, оперний співак, котрий загинув на Донбасі. Ми сфотографували його брата, Ореста, котрий для фотографії взяв люльку. Цю люльку він купив колись Василеві у Парижі, і той завжди її мав при собі. Якщо глядач подивиться на фото, то зауважить, що на кожному є цитата з того, що нам розповідали рідні загиблих. На фото з Орестом Сліпаком є цитата про те, що цю люльку Василь завжди носив із собою.
Мене досі вражає історія з Мукачева, де донька взяла для фото свій лист, який вона написала до батька, і який він мав у нагрудній кишені, коли загинув. Цей лист закривавлений, він дотепер у крові батька цієї дівчинки. Я ніколи досі нічого такого не бачив, і це мене надзвичайно сильно вразило. У цьому листі прочитаємо те, що дівчинка пише до свого батька — я чекаю тебе, я хвилююся за тебе.
Історія, з якої почався цей проєкт, — це історія Олега Ковалишина, котрий був військовим реконструктором, займався середньовічною реконструкцією. Він загинув в перші місяці війни. Олег не був військовим, він мав дуже поганий зір. Для фотографії його мама взяла лицарський шолом. Вона сказала — «Мій Олег не був військовим, але він був воїном, бо вдома втримати я його не змогла».
Ці історії — не побоюсь цього слова — про феноменальних людей. На європейському континенті нічого подібного не відбувається, щоби вчорашні вчителі, айтішніки, студенти, будівельники ішли воювати і замінили собою кадрову армію, яка тоді була деморалізована і розбита. Саме це я хочу показувати Європі та світу — ми, українці, ми круті, ми сильні й вже восьмий рік поспіль ми даємо в зуби одній із найсильніших армій світу. Ми досить сильні, щоби воювати далі й протистояти Росії, котра досі загрожує нашій незалежності. Це, можна сказати, хороше міфотворення. Це як би я хотів, щоби українців розуміли у світі: що Україна — це не тільки Чорнобиль, війна, біда і корупція. Україна — це теж такі люди, які складають певний феномен.
Історія Олега Ковалишина, фрагмент: Олег став одним із перших, кого забрала російсько-українська війна на Донбасі. Він був інтелектуалом, який вирушив на фронт, щоб захищати своїх. Зовнішній світ він бачить не дуже добре: у нього мінус 8. Але в нього є щось більше. «Він – не військовий. Він – воїн», – каже його мама.
Історії усіх героїв проєкту «PLUS 1» знадете на сайті.
Фото та відео люб'язно надано співрозмовником
Запрошую послухати повну версію розмови у доданому файлі
Яна Стемпнєвич