Спільнота «Вавилон’13» виникла під час Революції Гідності. Кінематографісти прагнули зафіксувати все, що відбувалось на Майдані, показати народження і розвиток громадянського суспільства. З початку війни Росії проти України у 2014 вони включилися у її документування, а після повномасштабного вторгнення РФ у 2022 в рази наростили свої спроможності. На початку нашої розмови я попросила Костянтина Кляцкіна розповісти більш детально про спільноту та історію її створення.
Це таке ком’юніті різних документалістів, режисерів, операторів, звукорежисерів насправді широкого спектра, які у свій час об’єдналися, реагуючи на побиття студентів на Майдані Незалежності в ніч на 30 листопада 2013 року. Тоді було вирішено знімати те, що відбувається, під такою умовною назвою «Вавилон’13». Це відбувалося досить спонтанно, тобто багато людей вийшло на вулиці, побачили одне одного. Через те, що кіноспільнота насправді дуже невелика – всі одне одного знали – таким чином було вирішено діяти. Був прийнятий перший спільний маніфест: ми знімаємо до перемоги протесту, до повалення влади Януковича. З того часу об’єднання й існує. Спочатку це були хроніки цивільного спротиву за зміни, далі це вже стало кіно громадянського суспільства. Це коротка форма, яку «Вавилон’13» використовує як базову. Вона насправді дозволяє говорити про дуже різні речі методами документального кіно. Ще у 2013 році був створений YouTube-канал, який існує і досі. Туди досі викладаються фільми. Просто зараз вони покривають дуже широкий спектр тем і питань, але головна основа залишилася – це короткі фільми без авторського наративу, без закадрового тексту. Це чиста документалістика, яка в першу чергу передає людину, бо для нас, особливо під час Майдану, було важливо передавати щось людське і про людей на відмінно від новин або телебачення, яким були цікаві або факти, або якась загальна маса. Документалісти навпаки вбурювались в натовп і в цьому натовпі шукали окремих конкретних людей і окремі історії. Це прикольно.
Так само було й коли почався Крим. Наші колеги їздили туди й теж намагалися знімати історії. Двоє наших – Ярослав Пілунський і Юра Грузінов – були кинуті в підвал ФСБ під час референдуму. Їх довго витягали з Криму. Цей процес продовжився і на Донбасі й далі розвинувся в досить цікаву історію. Насправді у двох словах пояснити про «Вавилон’13» дуже складно, але це – здорова реакція громадянського суспільства, а кінематографісти – це частина громадянського суспільства – на ті трансформації, які відбуваються зараз в Україні.
Костянтин Кляцкін зазначив, що загалом після початку повномасштабної війни для команди нічого не змінилося.
Перед кінематографістами стоять ті ж виклики, які були станом на 2014 рік. Для нас дуже важливо – намагатись робити людські історії, які в першу чергу могли б показати звичайну людину у вирі цієї війни. Це те насправді на чому ми намагаємось сфокусуватись. Зараз це складно, адже ми не маємо фінансування. Це взагалі глобальна проблема для нашого кіносектору. Не маючи державної підтримки, ми дуже часто впираємось в питання ресурсів. Навіть поїхати познімати в Миколаїв – зараз це дорого. Такі банальні штуки, які доводиться постійно шукати, домовлятися, шукати якусь підтримку і так далі. Однак в цілому, особисто у мене, є переконання, що ми маємо зробити максимум зараз. Якщо в нас немає можливості монтувати, але ми маємо все одно знімати-знімати. Колись цей матеріал обов’язково знайде своє втілення. Головне, що ми фіксуємо історію тут і зараз. Ми намагаємося її фіксувати в різних місцях.
Якщо говорити про мене, то спочатку вторгнення я знімав багато де – від Львівської області через Хмельниччину до Миколаєва, Кривого Рогу, Сумщини, Чернігівщини, Одещини. Ці регіони насправді завжди були цікаві. Коли почалося вторгнення, дуже багато процесів загострилося. Дуже класно показали себе люди. Той підйом, те об’єднання, яке ми бачили, наприклад, на Сумщині, коли реально вся область перетворилася на партизанський край, який на ходу вчився знищувати танки й колони. Це був масовий рух серед простого населення, яке в селах шукало зв’язок, дзвонило, передавало координати. Це ми бачили всюди, де ми бували. Ми намагаємося це знімати. Це такі невеликі історії. Якщо вони про одне й те саме, але зняті в різних регіонах, то вони дуже класно передають портрет сучасної України, того, як ми проходимо через всі ці виклики, які перед нами є.
Сьогодні «вавилонян» вже приблизно 40 осіб – режисери, оператори, монтажери, звукорежисери, продюсери, зазначає Костянтин Кляцкін. Він додає, що неможливо контролювати процес фільмування кожної із груп, що виїжджає до гарячих точок, адже об’єднанню не вистачає ресурсів.
Все, що було можливо зробити на перших етапах вторгнення, було зроблене. Була дуже велика підтримка з-за кордону. На цю підтримку було закуплене перше спорядження. Особливо тоді нас цікавили аптечки й засоби індивідуального захисту. Це те, з чим можна відпускати команду далі. В цілому, я не думаю, що зараз в Україні хтось може гарантувати хоча б якусь безпеку. Зрозуміло, що кожен раз, коли хтось кудись їде, то це його особисте рішення, особиста відповідальність. Просто, якщо не їхати, не знімати, то історія може просто не зберегтись. В цьому вся проблема. Це те саме, що робила Росія вже дуже багато століть – вона просто намагалася фізично знищити носіїв історичної пам’яті. Якщо раніше це було можливо, і ми всі про це знаємо, то зараз це набагато складніше, бо в нас digital-епоха. Є Telegram. Людина може записати якесь відео, і воно почне окремо жити й «гуляти». Так само і з тим, що знімаємо ми й викладаємо на YouTube-каналі насправді має дуже велику цінність, бо, наприклад, зараз буквально крок за кроком можна подивитись, як змінювалося відношення до протесту. Якщо подивитись перше відео взагалі на YouTube-каналі «Вавилон’13», то герої говорять: «Ми тут до останнього, ми будемо боротися. Януковича – геть!» Ми цивільно виходимо, попротестуємо, нас мають почути й так далі. Починаючи з 16 січня, вже інша картинка, абсолютно інший наратив: «Ми будемо боротися, нас не мають чути, вони просто мають піти на наші вимоги». Класно видно по хронології від 2013 року, як все змінилося. Та й зараз. Вісім місяців пройшло, а вже багато що забуто. Класно, що існує те, що вже зроблено. Те, до чого можна звернутися в будь-який момент. YouTube – це дуже класна штука, яка не дозволяє знищити нашу суспільну пам’ять, навіть якщо щось забулося. Інтернет влаштований таким чином, що хтось десь точно скопіює собі це відео. Навіть якщо буде масована атака, і канал буде заблокований, все одно потім відео можна буде знайти. Насправді це дуже круто.
Зараз саме на українських документалістах лежить дуже відповідальна місія – не дивлячись на відсутність грошей, можливостей і інколи сил – дуже важливо продовжувати знімати, накопичувати, зберігати й примножувати всі ці історії.
Дар'я Юр'єва