Росія не тільки вивозить культурні та історичні цінності із України. Ілля Рєпін, Іван Айвазовський, Казимир Малевич, Архип Куїнджі, Олександр Мурашко, Давид Бурлюк та Олександра Екстер — це далеко не повний перелік українських митців, яких русифікувала Росія, і яких на світовій арені представляє як російських. Приналежність же до української нації нерідко, в кращому випадку, обмежується лише приміткою «місце народження». Подекуди доходить і до абсурду, у декотрих російських підручниках можна прочитати, що Григорій Сковорода — це російський філософ, а Тарас Шевченко — російський поет і художник. І це не кажучи вже про споконвічне присвоєння історії Київської Русі. Століттями із України росією вивозиться і привласнюється сакральне мистецтво. Найвідомішим прикладом є чудотворна Вишгородська ікона Божої Матері, про яку розповідається в «Слові о полку Ігоревім». Вона вважається національною святинею Росії і зберігається у Третяковській галереї. І таких випадків безліч. На тему привласнення Росією сакрального православного мистецтва Польське радіо для України поспілкувалася із мистецтвознавцем, візантиністом та професором Остравського університету Вальдемаром Делюґою.
Пане Вальдемаре, ми зустрілися з вами під час відкриття виставки «Святі ікони Київські і Чернігівські» в музеї Варшавської архідієцезії, ініціатором і співавтором якої ви є. Серед основних завдань, виставка має на меті познайомити Польщу із українським православним сакральним мистецтвом, а також показати, як воно знищувалося Радянським союзом і сучасною Росією. І ви запропонували нам порушити ще одну важливу тему — привласнення Росією сакрального мистецтва України.
Передусім треба говорити про те, що радянська пропаганда, радянська наука зумовила образ змін в православній церкві впродовж віків. Насправді ми небагато знаємо про те, що відбувалося в минулих століттях у осередках православної церкви. Більшість публікацій, які виходили в радянські часи на тему мистецтва, рідше сакрального мистецтва, видавалися російською мовою. Крім цього, це були ті публікації, які пройшли процедуру цензурування у відповідних органах. Треба пам'ятати про те, що будь-яка діяльність, чи то наукова, чи то культурна, була контрольована цензурою. Кожна книжка, яка виходила, художня, наукова або ж періодика повинні були отримати дозвіл на друк. Це стосувалося і культурного життя, будь-яких театральних спектаклей або художніх виставок. Контролювалася кожна галузь. В той час те саме відбувалося також і в Польщі. На вулиці Мисій у Варшаві діяло бюро цензури, яке мало на меті контролювати всі події. І це лише перший аспект цієї проблеми. Інше питання стосується того, що відбулося після розпаду Радянського союзу. З економічних причин, наука, однаково як в Україні, так і в Польщі, була недофінансована. Ми не мали достатнього і добре сформованого бюджету, аби вільно проводити дослідження і публікувати їхні результати. А передусім критично не вистачало фінансування, аби просувати висновки досліджень за кордоном. Зараз в Польщі з цим вже дещо краще, але в Україні все ще критично погано. Ну і, звичайно, мовне питання відіграє у цьому істотну роль. Більшість публікацій, які з'являлися упродовж останніх 30 років про українське художнє чи сакральне мистецтво, друкувалися українською, часами російською мовами, які вже є абсолютню невідомими у Польщі, не кажу вже країни Америки, Францію, чи Німеччину. Тож гадаю, що нині вже час, аби українські дослідники, зокрема, говоримо зараз про тих, хто займається культурою і історією мистецтва, українською літературою, публікували свої праці, не тільки українською, але й іншими мовами, аби світ дізнавався трохи більше про культуру українську. Багато у світі орієнтуються у мистецтві, скажімо, російському, або грецькому, на культурі східного християнства країн близького сходу, аніж самої Україні. Це велика проблема, яку у майбутньому варто було б вирішити.
Але чи це є питанням тільки поінформованості про Україну та її мистецтво?
Так, це є проблемою просування, що є і економічним питанням. Тому що деякі країни мають набагато більші можливості для просування своєї культури через кращу економічну ситуацію. Але є питання створення таких структур, які б займалися просуванням культури своєї країни. Приміром, Франція в межах своєї дипломатичної діяльності має за завдання просування своєї культури за кордоном. І тут прикладом є французькі інститути та організації, які відкриваються за ініціативи і підтримки уряду, аби світ дізнався дещо більше про французьку культуру. Німеччина має Goethe-Institut, який має за мету промування німецької культури поза країною. Україна також має відповідні інституції, але цього замало.
Пане Вальдемаре, але, чи на ваш погляд, на національному рівні для України було важливим просування саме сакрального мистецтва? Чи було справедливим і доцільним розподілення державних коштів між різними галузями культури?
Мені не хотілося б критикувати український уряд чи інституцій, які були відповідальні за промування культури у світі. Оскільки, по-перше, я поляк і мені складно говорити про це експертно та об'єктивно. Гадаю, що я не маю на це і повноважень, адже не працював усередині цих структур, а лише контактував безпосередньо із конкретними дослідниками, музеями і галереями в України на теми, які знаходяться у колі моїх професійних зацікавлень. Але мені здається, що все це є природним процесом. В моменти, коли встановлюється нова демократія, народжується нова країна, народ вже має можливість приймати ті чи ті рішення. І для початку потрібно розбудувати базові структури для нормального функціонування країни: структури владні та адміністративні. І культура завжди опиняється у залишковій позиції, бо потрібно забезпечити якісь базові потреби людей, що проживають у країні. Подорожуючи багатьма містами України, я бачив, як все змінюється, як помалу розвивається добробут, назву це так, настільки, наскільки це можливо. А окрім того, з'являється нова інфраструктура. І найважливіше, це можливість подорожувати за кордон, як громадянам України, так і жителям інших країн. Адже згадаємо, що до 1991 року не можна було робити цього вільно. Оскільки в 91-му кордон був відкритий, ми — поляки — могли подорожувати до України без візи вільно і весь час можемо це робити зараз. Восени минулого року я був у Львові. Побачив, як живе і функціонує Львів, побачив реальне життя і гадаю, завжди є так, що перший етап — це питання побудови просто нової демократії, структур, а потім приходить час на популяризацію своєї культури.
Повернімося до початку розмови і саме до питання привласнення сакрального мистецтва. Ви згадували про значний тоталітарний вплив з боку Радянського союзу. Є доволі красномовний приклад — чудотворна Вишгородська ікона Божої Матері, яка до 1155 року була однією з головних святинь України-Русі. А потім вивезена до Росії і нині вважається російською, зберігається в Третяковській галереї. Все ж таки, коли починається привласнення Росією сакрального мистецтва України і чи свідомим був цей процес з самого початку?
Минулого року я написав статтю англійською мовою, вона була опублікована торік у травні на великій академічній платформі Academia.edu, яка є співтовариством для вчених із усього світу. В ній я наголосив, що по-перше радянська історіографія, а потім і російська держава збудувала міф «вєлічія» своєї країни, міф своєї історії, присвоюючи культурні та історичні надбання України, і не тільки... Але ж, окрім самих українців із цього приводу ніхто більше не обурювався. Серед наведених прикладів я згадав би про те, що у 2007 році в Луврі було організовано виставку під назвою «Свята Русь», і на виставці, і в каталозі початки російської цивілізації було задекларовані від Київської Русі. Цей наратив вибудовувалося століттями, не тільки радянською владою. Але це не тільки є результатом того, що Україна не мала достатньо сил, аби пробитися через цей наратив. Можемо поставити запитання, а скільки було великих виставок, присвячених Україні в The Metropolitan Museum of Art, Luwr, Tate Modern у Лондоні?..
Перепрошую за наполегливість, але чи це є проблемою просування та економічних можливостей, про що вже йшлося в нашій розмові, чи це є справді нестача фінансів, аби брати участь у цих виставках?
Це не є питанням винятково економічним. Хоча, звичайно, це і дуже важливо. Але здається мені, що це є також питанням зацікавлення з боку, наприклад, французів, американців. Тих, країн, де культура України є невідомою. І щоб пояснити це, можна принаймні поглянути, Як побудовано славістичні студії в університетах у західних країнах. Де домінує русицистка, україністика представлена тільки лекціями з української мови. Хоча поодинокі випадки зацікавлення україністикою є, згадаємо про Загребський університет в Хорватії. Там, в 60-х створено відділ україністики, також назвімо Едмонтонський університет у Канаді та Католицький університет в Римі. Це було організовано в 60-70 роках. Тільки потім забракло енергії це розвивати і перенести ідеї до вільної України. Що, наприклад, зробив Католицький університет, який був перенесений із Риму до Львова. Тільки потім забракло енергії, аби це продовжити і розвивати, і просувати в інших країнах.
Пане Вальдемаре, а чим зумовлюється така зацікавленість світу у культурі, зокрема, і у розбудові згаданих славістичних студій. Чи це так само є результатом популяризації, і я би навість сказала, агречивного промування своєї культури?
Звісно, що це є наслідком того, що упродовж десятиліття Росія популяризувала свою культуру, але є і наслідок того, що світ захоплюється російською культурою. Якщо, наприклад, прослідкуємо навчальні програми у середніх школах у Франції, або Великій Британії; та й навіть у Польщі, то побачимо, що канон світової літератури переважній більшості представлено російськими авторами. Ми не побачимо там української літератури. Я не кажу, що мусимо повністю відмовитися від усієї російської літератури, але маємо усвідомити, що як українці, так і ми, поляки, мусимо зробити втричі більше, аби врівноважити цей перекіс. Бо, зрештою, у шкільних програмах Франції чи Великої Британії немає місця і для польської літератури. Що потребуємо зробити? Мусимо зробити у три рази більше, ніж німці, французи і росіяни.
Пане Вальдемаре, кілька тижнів тому в книжній крамниці на Краківському передмісті у Варашві я побачила величезну широкоформатну книгу про російські ікони, на обкладинку якої було поміщено зображення 5-6 ікон, і щонайменше одна із них викликала у мене якість внутрішні суперечки, навіть протест, бо мені здалося що вона дуже схожа, яку я могла бачити у якомусь київському чи одеському музеях. Тож не можу не запитати, чи справді давні ікони України і Росії дуже схожі через спідні традиції, пов'язані із загальним візантійським каноном? Або все ж ми можемо говорити про більш ранній початок процесу свідомого привласнення Росією здобутків інших держав, із яких вона вибудовує свій міф?
Повернуся до своєї англомовної статті, яку опублікував торік на платформі Academia.edu. Розпочинаю свій огляд з того, що цей наратив починається ще в царський період, в кінці ХІХ — початку ХХ століття, коли будувався міф «вєлікой Русі» і «вєлікой Росії». Він був продовжений потім за Радянських часів, і звичайно, після розпаду союзу. Цей наратив цілий час розвивався. Про царські часи не можу багато розповісти фахово, бо ніколи спеціально не досліджував цю тему. Але, коли готувалися до виставки «Святі ікони» та збирали матеріал, то намагалися показати картину руйнування українських пам'яток у період правління Сталіна та в час німецько-нацистської окупації. Але цей процес продовжується і зараз, під час війни Росії проти України. Переглядали різного роду публікації, яких є небагато. Або вони до мене не потрапили, або їх попросту немає на тему знищення пам'яток. Згадаймо, наприклад, Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, який був знищений, аби побудувати на цьому місці новий дім для партійної еліти. Проте, перед тим, як зруйнувати храм, в першу чергу, було демонтовано, у варварський спосіб, мозаїки, забрано ті речі, які для радянської влади становили цінність. В першу чергу їх цікавили мозаїки часів Київської Русі. Натомість разом із собором було знищено фрески, створені у більш пізній період. Ніхто не дослідив, якими були історичні шари будівлі, нікого не цікавило, що було там було створено у більш пізніший період. Було демонтовано тільки ті елементи, які вкладалися в картину міфу «вєлікой Русі» — Русі від Володимира Великого до Петра І. І саме цей наратив був задекларований у згаданій у статті мною виставці під назвою «Свята Русь», яку в 2007 році росія представила у Луврі. Демонтовані мозаїки були вивезені до Москви і Новгорода, якась частина з них залишилася в Києві. Таких прикладів знищення пам'яток є дуже багато. Приміром, у 1941 році було підірвано Успенський Собор Києво-Печерської Лаври. Вибух був настільки потужним, що вся територія монастиря була всіяна уламками мозаїк, фресок, різьби та цегли. Від Успенського собору залишилися лише фрагменти східної стіни, вівтар і дві колони. Це знищення було продовжено і після війни в різних проявах, і воно прослідковується й сьогодні. Релігія і релігійність становила найбільшу загрозу для комуністів, потрібно було з нею боротися і знищити. Храми заміняли на музеї атеїзму. На просторах інтернету, в одній із соціальних мереж, я знайшов фотографію, що показує вхід до Києво-Печерської лаври в 20-30-х роках, з боку неймовірно красивої Троїцької надбрамної церкви, декорованої настінними фресками XVIII століття. Вона була завішена дошками, на яких була написані гасла пропаганди. Отож, колишній монастир мусив культивувати нову ідеологію. Звичайно, потрібно сказати, що, можливо, завдяки тому, що Лавра була перетворена на музей, і вдалося зберегти тисячі пам'яток до наших днів, звичайно, завдяки подвижництву музейних працівників. Тож нам, із перспективи XI століття, непросто критикувати тих, хто працював там раніше. Не можу звинувачувати і тих, хто демонтував мозаїки, бо не знаю, що керувало цими людьми, і вони мені вже не дадуть відповіді на ці запитання, бо їх вже не має. Можу говорити тільки про систему, яка спричинила те, що ці мозаїки були у варварський спосіб демонтовані.
Зараз я також пригадав Собор Бориса і Гліба у Чернігові. Він також — із часів Київської Русі, занедбаний у Сталінські часи, він потроху зазнавав руйнувань. Можливо, Чернігів, не був таким важливим для режиму містом в ідеологічному аспекті, як Київ. На жаль храм постраждав від авіабомби в 1941 році. І на виставці «Святі ікони Києва та Чернігова» в музеї Варшавської архідієцезії ми показуємо фотографію, яка демонструє собор Бориса і Гліба, який був знищений Сталіним і Гітлером, і продовжував руйнуватися і після Другої світової. А вже потім була виконано його реконструкцію. Сьогодні ця церква вигляє зовсім інакше, і ця реконструкція також вписується у наратив радянского будування міфу».
Чому для вас було так важливо зробити виставку «Святі ікони Києва та Чернігова» саме зараз, та чи може вона, на ваш погляд, привернути до проблеми привласнення.
Коли ми готувалися до виставки, а почали думати про неї у травні минулого року, то усвідомлювали, що не зможемо привезти експонатів з України через дві суттєві обставини. Перше, — це повномасштабна війна, друге — фінанси. Тому ми поставили перед собою завдання знайти музейні об'єкти, пов'язані з Києвом та Черніговом в польських колекціях і нам це вдалося. Показуємо фрагменти іконостасу, який було зроблено на київщині XVIII століття, який належить до колекції Національного музей у Кракові. Показали ми підбірку стародруків та ікон. Натомість не показали ми деяких речей із причини, що стан збереження їхній є незадовільний для участі у виставці. Але дуже цікава інформація, була нами виявлена в процесі нашої підготовки до виставки «Святі ікони Києва та Чернігова». Ми шукали дослідження про православне мистецтво на території Польщі, Литви і Білорусі, і були виявлені 6 місць, — де колись знаходилась православні монастирі, які були пов'язані із Києво-Печерською Лаврою, але значною мірою орієнтовані на Константинополь. Коли Польщі не існувало на карті, в ХІХ столітті російський цар розформував ці монастирі, бо не підкорялися і не хотіли підпорядковуватися московському патріархату. Виявилося, що у Польщі у деяких місцях зберігаються київські ікони, наприклад, в одному із католицьких костелів, є пречудова ікона XVIII століття типу Елеуса, яка була створена на Київщині. Такі пам'ятки є. Це є свідченням зв'язків з Київською митрополією, традиціями Києво-Могилянської академії або Києво-Печерської Лаври. Сьогодні мав зустріч із двома науковицями із Румунії, які приїхали спеціально, аби переглянути виставку. Вони займаються дослідженням мистецьких зв'язків між Румунією та Україною. І планують у червні велику конференцію в Альба-Юлія в Трансільванії. Після багатогодинної дискусії, обмінюючись різною інформацією, ми прийшли до висновку, що той вплив Лаври і Могилянки, особливо у XVII - XVIII століттях, був величезним. Тож ікон зі східної частини України є багато на території Румунії, Греції, Польщі, чи Воєводини, де вплив київської митрополії був дуже значним. І це важлива, аби заявляти про це публічно. Важливо не тільки показати культуру і спадок України за кордоном, але і наголошувати на її впливі на культури інших народів. Звичайно, дуже важливо говорити про ці православні традиції від часу Петра Могили, Лазаря Барановича, а також варто згадати і про меценацтво Івана Мазепи. Теперішня війна в Україні не дозволяє нам обмежуватися тільки своїми професійними темами і виставка «Святі ікони Києва та Чернігова», яка є поверненням до наукових досліджень українського сакрального мистецтва, виникає із того, що Росія напала на Україну. В 2019 році я видав англомовну книгу, яка стосується церковного живопису в Україні, і подумав, може нехай вже інші дослідники займаються цими проблемами. Я мешкаю на постійній основі і працюю в Чехії, і думав, що це є час для популяризації польської культури і мистецтва. Але війна це змінила, оскільки маю багато друзів у Україні, подумав, що мушу ще щось зробити, хоча б на мить».
Пропонуємо прослухати звуковий аудіофайл.
Христина Срібняк