Гість Польського радіо для України — Міколай Мєльчарек, режисер, автор фільму «Кінець малювання принцес» (Koniec rysowania księżniczek). Героями стрічки є українські діти, котрі після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну були змушені разом зі своїми мамами втікати від російських бомб. Українські сім’ї знайшли прихисток у Польщі, зокрема, у Кошаліні, місті на півночі країни. Про їхній шлях, про тривоги і мрії, але більше про кінець дитинства, розповідає фільм Міколя Мєльчарека.
Ми з Вами розмовляємо після прем’єрного показу фільму «Koniec rysowania księżniczek» (Кінець малювання принцес). Прем'єра відбулася у межах вшанування других роковин повномасштабної агресії рф проти України. Зал кошалінського кінотеатру був наповнений людьми, і Ви до них приглядалися після того, як загорілося світло.
— Я намагався спостерігати за людьми, як вони себе поводили після показу фільму, як реагували. Тому я спеціально сів в останньому ряду, щоб бачити, який люди мають вигляд, послухати, про що розмовляють. Я бачив кілька осіб, які витирали сльози, але до мене дуже швидко почали підходити люди, тож я не встиг придивитися дуже уважно до усіх.
Серед тих, хто до Вас підійшов після показу фільму, був чоловік з України, котрий спочатку вибачився, що не говорить польською, а потім подякував Вам за цей фільм. Він був зворушений.
— Так, так, але я теж би хотів вловити враження більшої кількості конкретних людей. Тому що цей фільм я робив для конкретних людей.
А якби до Вас хтось підійшов і запитав: «Скажи мені, про що твій фільм?»
— Цей фільм передусім про війну з перспективи дітей. Але ми теж, маючи на увазі те, що його прем’єра відбудеться через два роки після вибуху повномасштабної агресії, намагалися зробити з нього щось більше, ніж спогади. Ми хотіли зробити фільм більш універсальним. Іншими словами, ми хотіли зробити фільм про кінець дитинства, для людей, котрі, можливо, не пам’ятатимуть цю війну, тому що вони народяться через двадцять років, і ми хотіли зробити такий фільм, який би зрозуміли вони також. Цей фільм — про кінець дитинства, період, через який проходить кожен з нас, але у випадку героїв стрічки це був брутальний кінець дитинства.
Як з’явилася ідея цього фільму? 1 червня 2022 року у Кошаліні відбулася виставка художніх робіт, малюнків дітей, котрі приїхали зі своїми батьками (найчастіше — мамами) до цього міста після початку повномасштабного вторгнення. Ця виставка мала назву «Покажу вам свою Україну». Ви були на цій виставці, Ви бачили ці малюнки. І саме тоді і там народилася ідея, щоб зробити фільм про цих дітей і з ними?
— Так, так і було. Ідея з’явилася на цій виставці. Я, щоправда, знав, що цю виставку готують, і що діти працюють над малюнками під гаслом «Покажу вам свою Україну». Але, коли я побачив ці малюнки, вони справили на мене дуже сильне враження, то було кілька місяців після вибуху повномасштабної війни. Ці малюнки значно відрізнялися від фотографій з війни, тих візуальних доказів, які ми бачили в новинах — дуже реальних, дуже конкретних і жорстоких. А ці малюнки були зовсім інші. Діти намалювали фарбами або кольоровими олівцями свої будинки, своїх песиків, свої іграшки, які лишилися в Україні. І це зробило дуже сильне враження, тож я подумав, що хочу далі нести ці емоції за допомогою фільму.
Ви знайшли оригінальну форму розповіді про втрачене дитинство. Цей фільм є документальним, натомість тут багато метафор. Розкажіть, будь ласка, про те, що глядач бачить на екрані.
— Фільм починається тим, що ми назвали театром тіней. Тобто ми бачимо білий екран, на якому висвітлюють тіні дітей, котрі показують ситуації зі свого щоденного життя: вони чистять зуби, граються зі своїми друзями, читають книжки, розмовляють по телефону. І такою є перша частина фільму. У другій частині ми бачимо, як діти сидять за столом і малюють. Ми не знаємо, що саме вони малюють, але ми бачимо їхні зосереджені обличчя, ми спостерігаємо за рухами їхніх рук. Ці зйомки переплітаються з фотографіями вже готових малюнків, а за кадром ми чуємо розповіді дітей. Наприклад, один хлопчик розповідає, як він дізнався про схованку його батьків — вони ховали від нього піцу у розкладний диван. Ну і він, відповідно, з’їв усю піцу. Отже, ми показуємо, можна сказати, банальні ситуації, котрі нам сигналізують — герої цього фільму нічим не відрізняються від дітей у Польщі чи Франції. А в наступній, третій частині, ми бачимо театр тіней, вкомпонований у дитячі малюнки. І якщо на початку ми бачили тінь дівчинки, котра чистила зуби, то тепер ми бачимо, що ця дівчинка чистить зуби на сьомому поверсі багатоповерхівки десь в Києві. Майже увесь фільм базується на буденних ситуаціях, звичних ритуалах, які ми всі виконуємо упродовж дня. Тож у фільмі нічого надзвичайного не відбувається насправді. Натомість ми знаємо, що герої фільму, українські діти, були вимушені покинути свої квартири, будинки, свої міста, і ми знаємо, який вигляд мають ці міста, наскільки вони знищені. І з цим знанням ми сприймаємо те, що бачимо у фільмі, по-іншому. І є ще одна частина. Якщо у попередній частині діти малювали свої малюнки за допомогою кольорових олівців, то тепер ми дали їм в руки чорні маркери і попросили нанести на ці малюнки зміни, які сталися після вибуху повномасштабного вторгнення. І, наприклад, на малюнку, що зображує парк і людей, які там гуляють, ці люди вже перекреслені чорним кольором. Перед будинками вже є домальовані вибухи і танки. А наших героїв, якщо вони себе намалювали на малюнку, теж вже немає — вони перекреслені. Один із малюнків, що справляє найсильніше враження, — це сім’я, тобто мама, батько, син, донька, песик і котик, які стоять перед домом, на небі світить сонечко, біля дому ростуть дерева і це все виглядає як дитячий казковий світ. А потім ми попросили нанести зміни на цей малюнок. Отже, дерева там вже перекреслені, мама не усміхається, а навпаки — вона дуже сумна, так само дівчинка. Тато має в руках автомат, а на голові — шолом. А песика і котика вже немає на цьому малюнку, вони перекреслені маркером.
Думаю, що для дітей було психологічно важко змінювати цей свій світ на малюнках. Чи вони розповідали про свій досвід війни, коли малювали чи вносили зміни у ці малюнки?
— У роботі з дітьми нам дуже допомогла психологиня Ірина Кєшковська, котра супроводжувала їх під час зйомок. І для добра дітей ми прийняли рішення, що зміни на малюнках будуть наносити не автори цих малюнків, а інші діти, котрі емоційно не пов’язані із роботами. Тож ми показували малюнок, скажімо, вже згаданої сім’ї, і питали: «Як гадаєш, змінилася після 24 лютого 2022 року ця сім’я?». Дитина починала наносити зміни на малюнок авторства іншої дитини. Тобто тато, намальований на малюнку, не був її татом, песик не був її песиком і кімната, яку бомбрардовано, не була її кімнатою.
Чи є в цьому фільмі надія?
— Я дуже хотів, щоб там була надія... Почну свою відповідь від кінця. Я дуже боявся цієї зустрічі з дітьми, коли ми домовилися на перший день зйомок. Я знав, що вони пережили травму, що вони були змушені втікати зі своїх домівок. І я сподівався того, що вони будуть плакати. Натомість, коли вони прийшли, виявилося, що це веселі, непосидючі дітлахи. Їм було цікаво все, і вони постійно нас про щось питали. Ці діти були повні життя. Теми війни взагалі не було в їхніх розмовах. І це ми трішечки їх направляли в тематичне русло. Була дівчинка, котра три тижні не виходила з укриття (про що вона зовсім не пам’ятає, тому що стерла цей досвід зі своєї пам’яті), і вона розповідала нам веселі історії про те, як вона грається зі своїми друзями тут, в Кошаліні. Ці діти принесли із собою дуже багато радості. Зрештою, цю життєрадісність видно в театрі тіней, коли ми бачимо, як — попри війну і досвід — вони далі вміють гратися і радіти.
Для Вас чим був досвід роботи над цим фільмом? Чого Ви навчилися, що для себе відкрили?
— На мене найсильніше враження справили самі діти. Я знав, що це воєнні біженці, тож думав, що вони будуть чорно-білі, у подертих куртках. А виявилося, що вони одягнені так само, як ми, мають такі самі телефони, які ми, вони би могли жити у сусідньому під’їзді. Вони просто кипіли життям. І це мене вразило. Ця війна стала для мене більш конкретною. Я розумію, що для слухачів Польського радіо для України це може прозвучати досить дивно, але для нас, тут у Польщі, попри те, що ця війна точиться за нашим кордоном, вона не є конкретною, тому що все-таки вона відбувається не у нас. А також мене вразило те, що діти, попри цей досвід і те що в Україні залишилися їхні песик, котик чи бабуся, котра хотіла померти у себе вдома, що, попри це все, вони вміли бути життєрадісними, і після зйомок, наприклад, ішли разом в кіно або на морозиво. І це мій перший урок, а другий такий, що упродовж року (бо стільки тривала праця над фільмом), ці діти настільки добре опанували польську мову, що ми з ними спілкувалися вже польською. І ще одне — ми з ними подружилися.
Яким буде подальший шлях цього фільму? Ви плануєте його показувати на фестивалях, і для якого глядача?
— Ми тепер чекаємо на відповідь від великих кінофестивалів у Польщі, які мають таку вимогу, щоб саме у їхніх межах відбулася прем’єра фільму. І ми також дуже хочемо показати цей фільм за кордоном. А хто є його адресатом? Я би дуже хотів, щоб цей фільм побачили люди, не пов’язані з війною, ані з допомогою Україні. Маю глибоку надію, що коли такі люди подивляться цей фільм, то, може, перерахують якісь гроші на допомогу Україні та українцям. Тому на участі в закордонних кінофестивалях мені дуже залежить. Я хочу, аби його побачили люди, для котрих війна в Україні залишається якоюсь абстрактною темою. На жаль, коли розмовляю зі своїми знайомими з-за кордону, то для них цікавішою є ситуація в Газі, ніж в Україні.
Запрошую послухати розмову з режисером документального фільму «Кінець малювання принцес» Міколаєм Мєльчареком у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич