Про що можна розмовляти із незнайомими людьми, котрі втікають від війни? І як це — залишити сій дім та попереднє життя? Які слова звучать тоді, коли люди прощаються і не мають певності, що знову зустрінуться? І як ці всі непрості ситуації пояснити дітям? Документальний фільм Мацєя Гамелі «Skąd dokąd» (Звідки куди) — це розповідь про перший етап повномасштабного вторгнення, це розповідь про страх, про втечу, але теж про солідарність та допомогу.
- Чи ідея щоби зробити цей фільм з’явилася тоді, коли ви зі стрічки новин дізналися про початок повномасштабної війни в Україні?
Мацєй Гамеля: Ні. Цей фільм народився трішки випадково. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я включився у гуманітарну та фінансову допомогу Україні, а третього дня великої війни я купив перший автомобіль, згодом були наступні автомобілі, які я купував або брав в оренду, щоби перевозити людей. Я прийняв рішення зробити паузу у моїй професійній діяльності (я тоді якраз працював над іншим фільмом) і вирішив зайнятися допомогою українцям, транспортуванням людей. Так зробило чимало людей у Польщі та Україні. А ідея щоби зробити цей фільм народилася вже на третій тиждень такого перевезення людей з одного міста до іншого. Я запропонував спільну роботу моєму другові, операторові Вавжиньцу Скочилясу. Він мені допомагав, зокрема, вночі керував автомобілем, і завдяки цьому ми могли працювати без перерви. А вдень ми знімали.
Цей фільм, усі події відбуваються в салоні автомобіля, яким ви перевозите людей. Як реагували пасажири на присутність камери?
Мацєй Гамеля: Ця величина автомобіля, який я купив, вона є ключовою в цьому фільмі. Я купив невеликий van на 7 пасажирів. Тобто, можна сказати, що то була сімейна машина. Коли в неї сідали нові пасажири, то вони одразу хотіли представитися іншим. Я думаю, що такий ефект є можливим в автомобілях до 12 пасажирів, тому що у більших автомобілях чи автобусах люди між собою не розмовляють. І, відповідно, вони не діляться своїми історіями — цьому не сприяє простір автобуса. А в нашому випадку ми були у досить малому просторі, і природно, що люди хотіли познайомитися, а потім починалася розмова. Вони ділилися новинами, інформацією з фронту, а також розповідали про себе, і фільм — саме про це, про розповіді і їх слухання у важкі моменти.
У вашому фільмі, у вашому автомобілі є багато дітей. І коли дивишся на цих малих пасажирів, то розумієш, що саме в них війна залишить найглибші сліди.
Мацєй Гамеля: Безсумнівно. Це явище, яке вимагатиме дослідження упродовж наступних багатьох років. Війна вдарила по дітях дуже сильно. Ми в контексті дистриб'юції цього фільму в Польщі співпрацюємо із фондом «Dajemy dzieciom siłę» (Даємо дітям силу), який має спеціальну лінію — телефон довіри українською та російською мовами (номер: 116111). Тож діти, котрі не мають з ким поговорити про свої емоції та проблеми, можуть подзвонити на цю інфолінію. Дуже часто діти з України не можуть говорити про свої емоції зі своїми польськими однокласниками, тому що це настільки різні досвіди, що польські діти їх просто не розуміють. З батьками дітям теж важко розмовляти, але війна дуже глибоко ранить дітей, дуже глибоко входить у дитячий світ. І ми це бачимо у фільмі, як війна змінює цей світ дитини. А діти не мають ще таких гальмівних механізмів, щоби не розповідати про війну. І вони про неї говорять. Це теж ми бачимо у фільмі.
Ви почали транспортування людей у Польщі. Спочатку Ви перевозили біженців з кордону до різних польських міст. А потім Ви вирішили поїхати в Україну і там перевозити людей, чи навіть вивозити їх із небезпечних міст у Запорізькій області чи Донецькій області. Як з’явився цей план, щоби поїхати в Україну?
Мацєй Гамеля: Все почалося спонтанно, від того, що я поїхав на польський кордон. А вже через тиждень я вирушив в Україну. Спочатку це була Західна Україна, потім Центральна, Київ, Чернігів, ну а потім я почав виїжджати далі, до Запоріжжя, а згодом я поїхав до Краматорська, зняв квартиру, в якій ми зробили базу, і почав возити людей, котрі не мали жодної можливості виїхати зі своїх сіл. Ми їх перевозили до Покровська і Дніпра, тобто більших міст, звідки вони вже могли їхати далі евакуаційними потягами. Мабуть, це були найважчі евакуації, найбільш небезпечні. Але слід брати до уваги цю небезпеку, якщо перебуваєш у країні, охопленій війною. Звісно, якщо порівняти цю небезпеку із небезпекою, на яку наражаються солдати в окопах, то вона непорівнянно менша. Ми теж намагалися мінімізувати цю небезпеку і перебувати в цих червоних зонах дуже коротко, швидко з них виїжджати. Не завжди вдавалося уникнути обстрілів, але, кажу, треба брати до уваги цей ризик.
Я повернуся до запитання про присутність камери в автомобілі. Як люди реагували на інформацію, що вони будуть у фільмі?
Мацєй Гамеля: Це був досить довгий процес, тому що ми спочатку мали отримати згоду на те, щоби їх знімати. Вже під час першої розмови, по телефону, коли ми домовлялися на транспорт, що ми приїдемо і їх вивеземо із села чи міста, я вже на цьому етапі говорив, що в машині є камера, і ми знімаємо пасажирів, і що це зйомки до фільму. Отже, коли люди сідали в машину, вони не були здивовані. А потім, коли ми вже разом їхали, був час розповісти про цей проєкт, і щоби ми познайомилися. І вже коли ми доїжджали до мети подорожі, коли завершували цей спільний шлях, тоді я просив пасажирів підписати згоду на публікацію відео. І тоді вони могли прийняти рішення поза різними обставинами — адже вони вже досягнули своєї мети, я їх завіз безкоштовно, і вони вже не переживали, що цей транспорт скасується, якщо вони відмолять і так далі. Ви знаєте, я був дуже здивований, але всі люди підписали ці згоди. Вони взагалі не вагалися. Вони казали, що вони теж щось хочуть внести від себе. А ще я бачив велику потребу цих людей, щоби поділитися своїми історіями, щоби розповісти їх світу. Вони розуміли, що ці історії важливі. Насправді, це були перші свідчення воєнних злочинів проти людяності на окупованих територіях. Ми говоримо про період перед Бучею та Херсоном. Отже, ми мали цю свідомість, що ці свідчення є дуже важливі. А крім цього, люди говорили дуже прямо, не прикрашували нічого, не вигадували гарних слів. І мені здається, що в цьому теж сила нашого фільму.
Розкажіть про свій шлях до України. Він почався від зацікавлення Росією, правда?
Мацєй Гамеля: Так, це правда, свого часу я вчився у літній школі Петербурзького університету. Я вивчав російську мову, яку досить добре опанував. А згодом, коли я жив в Парижі, я працював екскурсоводом для російських туристів. За ці роки я чимало дізнався про росіян, їхню культуру, ментальність і про Росію. А потім я співпрацював із росіянами під час створення фільмів, не тільки документальних, але також художніх. А у 2013 році, коли почалася Революція Гідності, я поїхав до Києва. І з цього часу підтримую зв’язок із багатьма українцями, які вже стали моїми друзями. Вони, зрештою, і зверталися до мене після початку повномасштабного вторгнення із запитаннями про можливість евакуації сім’ї чи знайомих. І так це все почалося.
Запрошуємо послухати ромову у доданому файлі.
Dwójka/Яна Стемпнєвич